14 березня у львівській галереї ZAG відкривається особлива виставка — «Рушник надії». Експозиція є результатом масштабної всеукраїнської акції, що об’єднала родини військовополонених та зниклих безвісти захисників з усієї України та з-за кордону. 46 осередків протягом місяців створювали унікальні рушники-обереги. Про те, як виникла ідея проєкту, чому вишивання стало формою психологічної терапії для сотень жінок та яку історичну місію несуть ці полотна — у розмові LVIV.MEDIA із співорганізаторкою акції Соломією Луковецькою. Пані Соломіє, розкажіть, будь ласка, як виникла ідея акції «Рушник надії»? Ідея з’явилася влітку 2025 року під час розмови з моєю колегою та співорганізаторкою Іриною Тарановою, головою громадської організації «Жінки роду». Ми обговорювали те, як сильно рідним полонених та зниклих безвісти не вистачає свого кола спілкування. Ми бачимося на акціях чи офіційних зустрічах, але потім кожна жінка повертається додому і залишається сам на сам зі своєю бідою. Ми зрозуміли, що потрібно створити осередки, де люди могли б поспілкуватися, відволіктися і зайнятися своєрідною терапією. Ірина запропонувала вишивання, а я згадала про рушник — це ж наш традиційний оберіг. Я порадилася з майстринями, і мені підказали важливий нюанс: колись рушник вишивали, коли хлопець ішов у військо, щоб він його оберігав. Так народилася назва — «Рушник надії». Це надія на повернення наших героїв додому. Наскільки масштабною виявилася ця ініціатива? Хто міг долучитися? Ми вирішили не обмежуватися лише нашими організаціями, а запросили всіх охочих. Головне — бажання бути разом. У результаті було створено 46 осередків в Україні та за кордоном. Рідні збиралися щотижня і протягом двох з половиною місяців вишивали свій рушник. Спочатку ми планували, що це буде разова акція, яка завершиться до 1 жовтня, Дня захисників і захисниць. Але коли ми презентували перші результати в Києві, до нас почали підходити люди зі словами: «Ми не встигли», «Ми теж хочемо». Тоді ми вирішили продовжувати. Осередки живуть і зараз: наприклад, у Сокалі дівчата після вишивання вже вчаться писати писанки. Нещодавно до акції долучилися Чернівці — вони тільки починають свій рушник. Як саме обиралися візерунки? Це якась спільна схема чи кожна родина вишивала те, що підказувало серце? Технічно в основу лягла легенда про сокальську вишивку — це чорні нитки на білому полотні. За легендою, після татарських набігів, коли багато чоловіків загинуло або потрапило в полон, жінки вирішили вишивати тільки чорним. Ця історія мені дуже відгукнулася, і я прописала її в проєкті. Проте ми не ставили жорстких рамок. Кожен регіон шукав своє: зверталися до музеїв, місцевих майстринь, відтворювали свої традиційні орнаменти. Хтось додавав державну чи військову символіку, герби підрозділів, назви своїх міст чи сіл. Є рушники, де просто вишиті імена рідних. Окрім класичного хрестика, використовували бісер, техніку «швидкошиття», навіть створювали картини-мозаїки. Кожен рушник став унікальним творінням. Яку головну мету ви ставили перед собою, окрім психологічної підтримки родин? Я завжди кажу: коли мине 20, 30 чи 50 років, коли вже не буде очевидців цієї війни, має залишитися щось, що розповість про цей час звичайною мовою. Коли дитина прийде в музей і побачить рушник, на якому вишито, наприклад, «село Жигалівка Сумської області», вона зрозуміє: там теж чекали, там теж був цей біль. Географія наших експонатів доводить, що болить усюди: і у Львові, і в Херсоні, і в Одесі. Ці рушники — свідки того, як уся Україна об’єдналася в очікуванні своїх захисників. Ця виставка у Львові, в галереї ZAG — що саме побачать відвідувачі? Відвідувачі побачать 44 рушники, вишиті рідними зниклих безвісти та полонених, які представляють 12 областей України. Важливо зазначити, що після першої презентації 1 жовтня частину рушників рідні забрали у свої місцеві музеї, тому до Львова доїхала саме така кількість. Також в експозиції є рушники, створені за кордоном — це п’ять робіт зі Сполучених Штатів Америки, Канади та Німеччини. Вони досить довгі й великі, і в цьому є свій символ: оскільки люди в діаспорі живуть на великих відстанях, кожен вишивав свою частинку окремо, а потім їх зшивали в один суцільний рушник. Це виглядає неймовірно красиво і символічно. Як вам вдалося залучити людей навіть за кордоном? Тут найбільше допомогло «сарафанне радіо». 15 липня ми урочисто відкрили акцію в Києві на Подолі. Були прямі трансляції, медіа підхопили новину. Ми максимально поширили інформацію в групах діаспори та спільнотах, де є родини зниклих безвісти й полонених. Ми казали: «Всі, хто бажає — долучайтеся. Можна вишивати в колективі, можна самому, якщо подужаєте». Я завжди наголошувала, що ми не оцінюємо рівень вашої майстерності. Нам було головне, щоб люди були зайняті, щоб цей процес давав відчуття заспокоєння та дозволяв хоча б трохи відволіктися від постійної напруги та невизначеності. Як це — організовувати заходи на таку важку тему? Чи можливо це робити екологічно, щоб не завдавати рідним ще більшого болю? Якби я сама не мала такого досвіду, я б дуже вагалася. Коли ти просто журналіст, ти боїшся, не знаєш, як правильно підійти. Але я проживаю це сама, я розумію цих жінок, і вони сприймають мене як свою. Я бачу, наскільки їм не вистачає соціалізації. Часто буває нерозуміння навіть у сім'ї, не кажучи вже про роботу чи соціум. Людям просто немає де поспілкуватися — і не обов'язково про полон, а просто про щось інше. У великих містах, як Київ чи Львів, працюють громадські організації, проводяться терапії. А в маленьких селах жінка може бути одна-дві на всю громаду, їм немає куди піти. Я сама відчула це в Сокалі: мені було важко постійно їздити з маленькою дитиною до Львова, тому я вирішила створити осередок на місці. У нас є жінка, яка втратила доньку, а її син зник безвісти. Вона залишилася вдома зовсім одна, на пенсії, навіть не мала причин виходити з хати. Але за цей рік у нашому об’єднанні вона буквально «віджила». У неї з’явився стимул вставати й кудись іти. Я не кажу, що це було легко: дівчата мені жартома казали, що я з них «знущаюся», бо заставляю у 50–60 років вчитися вишивати. Це складно, але це відновлює ментально. Вони знайшли подруг, почали разом їздити на відпочинок і почуваються набагато краще. На вашу думку, чи розуміє наше суспільство цю проблематику? Чи немає стигматизації родин, які намагаються продовжувати жити? У нас є гарна, позитивна динаміка. Я в пошуку вже три роки, і те, що було три роки тому, і те, що є зараз — це велика різниця. У 2023-му люди майже не знали, як підійти й що запитати. Зараз таких людей більше. Навіть кількість самих рідних, які розуміють, що вони повинні жити, зростає. Такі заходи, як наша виставка, працюють як психологічний стимул: жінка приходить, бачить, що інші дозволяють собі випити кави, поспілкуватися, відволіктися, і розуміє: «Значить, і я можу собі це дозволити». Сенс у тому, щоб витягнути родини з цієї ізоляції. Для суспільства важливо, щоб ми всі були максимально здоровими й емоційно стабільними, наскільки це реально в умовах війни. Інакше це шлях у нікуди. На вашу думку, наскільки розширення географії акції за кордон допомагає у піднятті проблеми військовополонених та зниклих безвісти? Це, в першу чергу, інформаційна кампанія, щоб люди у світі дізналися про це. По-друге — це об’єднання. Ми маємо максимально об’єднати українців: усі області, міста й села, бо нас згуртовує спільна біда. Тим людям, які виїхали за кордон, теж дуже болить. Треба розуміти, що в лютому-березні 2022 року була велика хвиля міграції: жінки виїжджали, а їхні чоловіки йшли у військо. І, на жаль, серед них зараз є багато тих, чиї рідні зникли безвісти або потрапили в полон, і ці жінки не мають можливості зараз повернутися в Україну. Як правильно людям, які не мають такого досвіду, поводитися? Як задавати питання і як підтримати родини — жінок, чоловіків, дітей, батьків? Як підставити плече, щоб людина могла опертися, але не зробити ще боляче? В першу чергу, в жодному разі не варто говорити людині: «Я тебе розумію». Ви її не розумієте. Навіть я не завжди можу до кінця зрозуміти іншу жінку зі статусом «зниклий безвісти», бо там може бути зовсім інша історія, ніж у мене. Також із того, що не варто робити (це вже з досвіду): я не бачу сенсу телефонувати після кожного обміну й питати, чи рідного обміняли. Якщо його обміняють — вона обов’язково про це скаже, якщо ви близько спілкуєтеся. Треба розуміти, що в ці моменти людина переживає багато стадій: очікування, зневіру, злість, агресію. Коли тебе «накриває», дуже складно емоційно повторювати різним людям: «Ні, не обміняли». Можна просто сказати: «Якщо тобі потрібна допомога — звертайся» або «Я тобі допоможу». Якщо бачите, що допомога справді потрібна — запропонуйте її. Я була вражена історією однієї дівчини: коли її чоловік загинув, колеги на роботі дали їй два місяці відпустки, щоб вона прийшла до тями, але при цьому вони щодня з нею спілкувалися, приїздили додому, бо знали, що вона залишилася сама. Це позитивний приклад, коли тебе не кидають. Можна запропонувати допомогу по господарству, прибиранню або з дитиною, якщо це молода мама. Якщо це старша жінка — запитайте, що зробити по дому, бо вона могла різко втратити ту підтримку, яку мала від сина чи чоловіка, і ще не знає, як справлятися самій. Також можна просто ділитися інформацією. Не наполягати, але сказати: «Ти знаєш, у нас у місті відбувається така зустріч чи захід для родин, можливо, тобі буде цікаво». Захоче — піде, не захоче — ні, це її рішення. Але вона має знати, що така можливість є. Можна нагадати про гарячу лінію Координаційного штабу, де є безкоштовна юридична та психологічна підтримка. Як долучитися до акції «Рушник надії»? Де шукати інформацію та як почати вишивати? У Facebook є наша сторінка — «Всеукраїнська акція Рушник надії». Там у закріпленому дописі є всі контакти. Можна написати мені, і я долучу до робочих чатів — вони закриті, тільки для родин. Для того, щоб долучитися, потрібне лише бажання створити цей рушник. Ми зорієнтуємо, чи є осередок у вашому місті чи селі. Можна долучитися компанією, а можна вишити рушник і самому, якщо відчуваєте сили. Ми просимо лише повідомити нам, що ви берете участь. Потім цей рушник можна презентувати на наших виставках, і ми долучимо його до загальної експозиції. От зараз у Львові, завдяки підтримці Благодійного фонду Козицького, виставка відкривається у галереї ZAG. Можна прийти, подивитися на роботи, надихнутися. А можна вишити рушник і просто залишити його вдома — хай він чекає на повернення вашого рідного.