Чи всі ми відчуваємо війну

Чи всі ми відчуваємо війну

Про відчуття, що можуть зробити нас нацією переможців

Коли я вивчала історію в школі, а потім в університеті, то уявляла собі війну як важке випробування для ВСІЄЇ нації. Мені здавалося, що не може бути так, що в одній частині країни вибухають салюти, а в іншій — міни. Війна — це щось страшне, але спільне. І перемога, і поразка — щось однозначне, де хтось капітулює, а хтось тріумфує. А зараз все не так… І я не знаю, добре це чи погано…

З одного боку, справді, наші воїни зараз там, на сході, заради того, щоб у нас було мирне життя. Та й тривалість бойових дій виснажує людей. Уже немає такого, як на початку війни, пориву волонтерства і тим паче черг до воєнкоматів (зараз це центри комплектування).

Людська психіка дуже адаптивна. Ми звикли до війни. А багато наших співгромадян взагалі воліють не визнавати її, відмахнутися, назвати "громадянським конфліктом", "справою політиків", "зароблянням на крові" тощо. 22% українців досі (на восьмому році війни!) не вважають Росію агресором.

Але є й інша сторона медалі. Без колективного усвідомлення реальності російсько-українського війни, без спільного переживання втрат і жаги перемоги, ми не зможемо її досягти.

У 2015 році я була на пресконференції ізраїльського історика і журналіста Шимона Брімана. Тоді спитала в нього, як вдалося Ізраїлю із нації-жертви змінити наратив на націю-переможця. І він розповів мені, як у війні за Незалежність 1948 року, коли на щойно проголошену державу напали одразу п’ять арабських країн, тодішнє військово-політичне керівництво Ізраїлю прийшло до рішення, що в цій війні "або ми, або нас", іншого варіанту немає. І за цим рішенням слідувала колосальна мобілізація єврейської нації, яка об’єднала всі внутрішні сили, знайшла підтримку діаспори, вибудувала зовнішні політичні і військові союзи. І перемогла. Перемогла у війні за Незалежність, у Суецькій кризі, Шестиденній війні, війні Судного дня. Зараз ми ставимо собі за приклад Армію оборони Ізраїлю.

Ще одним прикладом для нас має бути й повага до військових, вшанування пам’яті полеглих захисників і захисниць держави. Моя знайома волонтерка Тата Кеплер, яка народилася в Ізраїлі, поділилася: "Кожного дня, коли ми маємо втрати на фронті, по всій Україні має звучати сирена і все навколо завмирати у пошані і скорботі". В Ізраїлі є такий день — День пам’яті, коли вшановують загиблих воїнів. Символічно, що він передує Дню Незалежності. Цього дня об 11:00 годині по всій країні звучить пронизлива двохвилинна сирена, всі зупиняються, виходять із машин, припиняють будь-які справи і змовкають.

У нашій державі теж є офіційно встановлений День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Його відзначають 29 серпня. Дата приурочена до дня виходу з оточення в Іловайську 29 серпня 2014 року, дня найбільших втрат українського війська на Донбасі. Але він поки що не став по-справжньому загальнонаціональним днем трауру.

На мій погляд, кожного дня, коли в ранкових зведеннях з району проведення операції Об’єднаних сил, ми дізнаємося про безповоротні втрати, вся країна бодай на хвилину має схилити голову. Коли хоч одна сім’я втрачає найріднішу людину, яка віддала життя за нас усіх, ми зобов’язані відчути біль рідних як свій власний.

Ось це почуття спільного болю, повага до захисників і готовність разом обороняти свою державу, як простір для виживання і розвитку, робить нас нацією. Нацією-переможцем.

Блоги

Останні новини
Переглядаючи сайт LVIV.MEDIA ви погоджуєтеся з нашою Політикою конфіденційності