Люди, люди! Я ваш брат, Я для вас рад жити, Серця свого кров’ю рад Ваше горе змити. А що кров не може змить, Спалимо огнем то! Лиш боротись — значить жить… Vivere memento! Іван Франко 27 серпня – день, який став у календарі кожного українця видатною датою, котра ознаменувала День народження генія української та світової літератури Івана Франка. Ким був письменник за життя: Iван Франко, доктор фiлософiї, доктор honoris causa Харкiвського унiверситету, член-кореспондент Товариства Národopisna spolecnost ceskoslovanska в Празi, член-кореспондент Товариства Verein für österreichische Volkskunde в Вiдни, довголiтнiй директор фiлологiчної секцiї, многих наукових комiсiй i видiлу Наукового Товариства iм. Шевченка у Львовi, iменований за науковi заслуги для Товариства почесним членом, член численних iнших українських товариств i культурних організацiй. Його внесок у скарбницю нашої писемної культури переоцінити неможливо. А вклад у розвиток національної самоідентифікації є більш, ніж вагомий. “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…” – писав світоч у своєму “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905).І саме він у Галичині ввів у вжиток слово «українці» замість «русини», як звикли себе традиційно називати галичани. У цьому нововведенні чітко окреслюється ідея об’єднання українців на всій правічній, історичній землі. Назва єднає і цементує стержень нації понад кордонами і всупереч чужій владі. Не можливо об’єднати землі, якщо - духом не єдині. Геній Франка виходив далеко за можливості письменництва. Його політична позиція сягала чітко окреслених горизонтів майбутності українського народу. Запальна активність натури спрямовувала письменника на ведення, не просто творчого, богемного життя, часто - далекого від політичних колізій сучасності, а навпаки - кидала у вир боротьби та випробувань арештами і тюрмами. У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 ). У 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. А вже у 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., а відтак покинув активну участь у політичному житті. Ув’язнення письменника мали для нього жахливі наслідки – ревматоїдний поліартрит, який згодом призвів до паралічу рук. Сам Франко згадував, що в тюремній камері був такий холод, що волосся примерзало до лави, і щоби вранці підняти голову, його доводилося від лави відривати. Але він ніколи не відмовялвся від своїх патріотичних стремлінь – бачити свій народ вільним у своїй державі, і працював задля цієї справи, жертвуючи своїм добробутом та здоров’ям. Попри всі політичні та фізичні випробування, Іван Франко не припиняв писати. Писав у в’язниці, а протягом останніх 7 років життя мав паралізовану праву руку. Через це йому довелося писати лівою або диктувати твори помічникам. Паракдокс генія та злидаря не оминув Івана Франка. Та все ж, саме він Франко став першим українським письменником, який заробляв на життя публікацією своїх творів. Хоча періодів нестатків, а то й - голоду, в його житті було немало. Пережив кілька арештів. Після другого (1880 року) ледь не помер від голоду. За тиждень Франко написав у готелі повість “На дні”, на останні гроші відіслав її до Львова, а сам три дні жив на три центи. Знесиленого і непритомного, його знайшов та прихистив старий служитель готелю. Продуктивність праці письменника була фантастичною. Так, за 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку він видавав 5-6 книжок. Друкована спадщина Івана Франка налічує 50 томів (і це лише третина написаного ним). Його доробок українською, німецькою, польською мовами тощо, за приблизними оцінками, складає кілька тисяч творів. Літературні жанри він опанував, майже, всі: поезія, романи, повісті, п’єси, казки, новели, монографії, детективи, публіцистика, переклади. У 1893 році у Відні захистив докторську дисертацію. Знав 14 мов. Переклад “Книги Буття”, здійснений Франком, досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою. Сучасники називали його “академія в одній особі”. У гімназійні роки заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну, на той час, бібліотеку – понад 500 томів.Отже, в яких кузнях гартувався дух Івана Франка? У радянські часи письменника подавали як родового пролетарія, сина сільського коваля, і повністю замовчувалося аристократичне походження його матері. Матір письменника звали Марія Кульчицька. Походила вона з відомого та зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас. Спогадів про неї та її родину майже нема. Відомо, що дуже любила співати. Це залишило відбиток і на творчості її геніального сина. Власне, початком діяльності Франка-фольклориста вважаються дві рукописні збірки народних пісень, які він почав записувати від матері, коли був гімназійним учнем у Дрогобичі. Про це сам Франко писав згодом у листі до М. Драгоманова: “Ще в нижчій гімназії я почав збирати пісні народні, спершу від моєї матері, а опісля і в Дрогобичі розпитував свідущих людей (ремісників і т. і.), так що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючі 800 номерів, правда, в значній часті, коломийок. Менший зошит я послав у “Просвіту” і опісля случайно віднайшов його в третіх руках, а більший таки в Дрогобичі у мене пропав” У вірші «Пісня і праця» І. Франко описав момент, коли він захоплюється маминим співом. І далі робить висновок, якого значення набрала пісня у його непростому житті. «Мамо, голубко! — було налягаю. —Ще про Ганусю, шумильця, вінки!»«Ні, синку, годі! Покіль я співаю,Праця чекає моєї руки».... Ох, і не раз тая пісня сумненькаВ хвилях великих невгодин життяТихий привіт мені слала, мов ненька,Сил додала до важкого пуття. Згодом, свою любов до пісень поет назве єдиним віном (приданим), винесеним з батьківської оселі. А потім ще звіршує такі слова: Пісня і праця — великі дві сили!Їм я до скону бажаю служить; Батько Івана Франка – коваль Яків одружився з Івановою матір’ю, після того як овдовів. Був на 33 років старшим за неї. Франкові було 9 років, як не стало батька. Мати вийшла заміж удруге за Гриня Гаврилика. Вітчим був дуже добрим до свого пасинка, і Франко все життя його згадував із глибокою повагою та щирою вдячністю. А далі, вже в 15 років не стало і мами, яка передчасно померла від пропасниці. Франко здобув ґрунтовну освіту. У 1875 році він закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа, де виявив феноменальні здібності. Наприклад, він міг майже дослівно повторити годинну лекцію вчителя, а домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. У цей період молодий Франко багато читав: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці тощо. Тоді ж він почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда). У 1875 році Франко став студентом філософського факультету Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Саме в університетські роки відбулося політичне і громадянське самовизначення Франка. Він долучався до організації студентських гуртків, співпрацював із часописами (зокрема, “Друг”, де друкував вірші, оповідання, переклади). За громадсько-політичну діяльність Франко кілька разів був ув’язнений австрійською владою. Через це повну вищу освіту він завершив пізніше, у 1890-1891 роках, навчаючись у Чернівецькому університеті. У 1894 році розпочалися знайомство і співпраця Івана Франка із Михайлом Грушевським у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Згодом товариство перетворилося на першу українську академію наук. Тобто, Іван Франко став її засновником. А це вже вклад не лише в літературу, а й в науку теж. Важко відшукати галузь суспільно-культурного життя, де письменник не долучився до її розвитку. Він був новатором у всьому. Навіть у моді, яку сьогодні наслідують мільйони українців. Саме Франко ввів у моду одягати вишиванку під костюм. Надавав перевагу костюму темно-синього кольору. Іскра ідеї, небаченого, незвичного спалахувала в ньому і запалювала інших. Індивідуальність домінувала і ставала об’єктом уваги та наслідування. Іван Франко був першим українським письменником, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури. У 1916 році планувалася доповідь Нобелівському комітету про вагомість вкладу Івана Франка в літературу. Однак премію вручають восени і прижиттєво. Та вже в лютому того ж року письменника поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги. У палаті хворого стояло жовнірське ліжко. За хворим Франком доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Франко почував себе дуже зле – пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки. За два тижні до смерті він якось знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі Василя. Письменник помер за кілька місяців до можливого тріумфу, 28 травня 1916 року. У спогадах про останні дні поета від Ольга Роздольська, дружини етнографа та фольклориста, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського пише: "Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції "Діла". Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали. Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго-довго вдивлявся обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України, такий бідний, як цілий ваш народ. "Ідіть, ідіть, – каже він, – і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.Та вертаюся до попереднього. З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського – і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Ми сподівалися, що згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному "парадний" похорон, з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був "явним ворогом духовенства". Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.У гарну сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшли ні дружина, ні діти.Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку.. Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.– Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка? – Не пригадую, це ж було так давно.Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала: Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки, – то Франко. Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.Попрощатися з Iваном Франком прийшло понад 10 тисяч людей. На жаль, нiкого не було з рiдних, лише син Петро у селі Соснів на березі річки Стрипи, де точилися запеклi бої, отримав повiдомлення про смерть батька й на кiлька днiв вирвався з фронту, і ще пiшки з Нагуєвич прийшов брат Захар. З усiєї родини лише вони обидва — старший брат i наймолодший син — змогли провести Івана Франка до мiсця вiчного спочинку. Дружина Ольга була в психлікарні, син Тарас — на італійському фронті, донька Анна — у Києві, по той бік кордону. Митрополит Андрей Шептицький, який на час смерті поета був у засланні, на кончину генія відгукнувся такими словами: «Стрінула нас найтяжча жертва, тяжча за наші всі дотеперішні жертви світової війни». Ці слова найкраще засвідчують повагу митрополита Шептицького до Франка. Митрополит Андрей охоче відкликнувся на прохання доньки Анни відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться. Панахида відбулася 24 квітня 1917 року в Києві в католицькім костелі, вщерть заповненим народом, по якій митрополит, за спогадами Анни Франко, «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих». Ось так закінчився життєвий буремний шлях одного із найвидатніших геніїв українського народу, патріота, сподвижника, титана у вишиванці, який ніс просвітництво для України та ідею свободи. Подібно, до героя свого твору, після сорока літ своєї тяжкої і неймовірно плідної праці: Все, що мав у житті, він віддавДля одної ідеї:І горів, і яснів, і страждав,І трудився для неї.