Львівський академічний Театр "І люди, і ляльки" — зовсім невеличкий. І кабінетики — такі ж. Але всюди панує лад і затишок. А ще тут відчутна легка атмосфера гри і чуда. Адже театр — дитячий. А дітям — потрібні казки. Вони потрібні і дорослим. От тільки у дорослих свої казки. Вони бувають куди складніші та важчі. Там теж Добро перемагає Зло. Та постановка йде не на сцені, а в житті.І от, саме про ці різні казки ми поспілкувалися з директором, художнім керівником театру Олексієм Кравчуком, який із самого початку війни вступив добровольцем до 80-ої окремої десантно-штурмової бригади (позивний "Артист", "Святий Миколай"). Був поранений і контужений. Та після лікування планує знову податися бити ворога. Хоча до початку війни тримав у руках… ляльку. І не сподівався, що доведеться її поміняти на… зброю. Театральна атмосфера як рідна стихія - Ви народилися у сім’ї відомих акторів, народного артиста України, заслуженого артиста Латвії, актора та режисера Анатолія Кравчука та заслуженої артистки України Ірини Шевчук, доньки відомого кінорежисера-документаліста Сергія Кореняка. Питання щодо вибору професії у малого Олексія відразу сформувалося? Олексій: Так. Але в дитинстві хотілося бути моряком.- Можливо Вам, просто, хотілося зіграти роль моряка?Олексій: (сміється) Так, мабуть.- Як батьки поставилися до вибору сина?Олексій: Дуже органічно, спокійно.- До, речі, Ви працювали з режисером Кравчуком (батьком)?Олексій: Так.- І скільки Вам років було?Олексій: Підлітком був. У виставі "Сон князя Святослава".- І що? Більше жодної ролі батько Вам не довірив? (сміємося)Олексій: Та я ж потім одразу поступив у театральну студію. - У кого Ви вчилися в театральній студії акторській майстерності?Олексій: У народного артиста України Богдана Козака. А сценічної мову викладала у нас народна актриса України Лариса Кадирова.- А Богдан Козак не був занадто жорстким педагогом для Вас? Адже він відомий як дуже строгий, вимогливий викладач, а Ви — людина м’яка, спокійна. Олексій: Ні, абсолютно прекрасний, не за жорсткий. У мене в юності було таке апмлуа — герой-коханець неврастенік! Це зараз я спокійний, і то до пори — до часу. Я грав ролі Отрєп’єва, Роскольнікова, Чацького. Це такі ексцентричні ролі.- Cкажіть, будь ласка, амплуа для актора не є кайданками?Олексій: Абсолютно, це — кайданки.- А хочеться порвати?Олексій: І хочеться, і треба рвати!- Ви режисер жорсткий чи м’який? Олексій: Це залежить від колективу. Коли є однодумці — ми йдемо разом! Тоді сам шлях — він дуже любовний. Він — не насильницький. Ми можемо поговорити: "А давай, так спробуємо... А як би тут зробити?". - Ваша дружина теж актриса? Олексій: Так. Олена Крилова — заслужена артистка України, працює в Першому театрі для дітей та юнацтва.- У вас вдома тема театру за порогом залишається чи вирує цілодобово?Олексій: Майже.- Хтось із дітей пішов дорогою батьків?Олексій: Так. Син — дуже хороший актор. Служить в театрі ім. Лесі Українки. Він настільки потужний актор. Я — в захопленні від його гри. Він, як би, в діда пішов. Старша донечка стала художницею.- Хтось малював дома?Олексій: Батько малював. А найменша донечка поступила на ковальське мистецтво. Взяла в руки молот і...- Це все одно мистецтво.Олексій: Так, це все — мистецтво. Творчі мандри сходом України - Пане Олексію, відомо, що на початку в кінці 90-их і на початку 2000-их років Вам доводилося працювати на Донбасі, в Луганську, Донецьку. Скажіть будь-ласка, Ви, коли як львів’янин приїхали туди, наскільки комфортно Ви себе почували? Завжди ж ділять на "вони" і "ми" — Захід і Схід. Олексій: На той час я так розумів, що Схід — він різний є. Одна справа — це Харків, Харківщина, тобто така Слобожанщина, де дуже багато українського. Я пам’ятаю, ми зі Степаном Пасічником (головний режисер Харківського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка на цей момент), ми ще студентами домовилися, що спілкуємося лише українською мовою. І навіть в магазинах дивувалися, що актори драматичного театру в побуті розмовляють українською мовою. От у Донецьку на той час мені було дуже важко. Тому що, враховуючи, що це шахтарське містечко, і туди багато людей приїжджали з росії, то української мови там не було взагалі. Мені було дуже некомфортно. Луганськ, він ближчий до Слобожанщини. Там люди навіть в самому місті і за містом розмовляли українською мовою. Дуже різні ці регіони. Але це було на той час.- А як виглядала справа з мовою в мистецьких колах?Олексій: Мало… На той час в Луганську, а це був 2008-12 рік, дуже мало людей в театрі розмовляли українською мовою. Вони намагалися… Ми ставили "Гамлета" в українському театрі в перекладі Юрка Андруховича… І вони цю мову всотували. Тобто, цей переклад стилістично був наближений до сьогоденної мови. От, якщо брати, наприклад, різні переклади, то дуже важливу роль грає наскільки переклад наближений до стилю існування людини сьогодні. Бо людина не просто розмовляє, вона дихає мовою, вона співає. Це, як музика, тоді іде. І от цей переклад дуже добрим був. Плюс пісні Мар’яни Садовської їм дуже подобалися. І актори Луганського українського театру (ми могли піти десь на пиво), вони співали українських пісень, які Мар’янка співала. Вона була провідником, хоча сама вона там ніколи не була, напевне. У Донецьку відчувалася така штучна українізація на рівні документації, вивісок. Це десь і в Луганську було. Сам момент українізації був більш чиновницько-адміністративним. Навіть, я пригадую, це був 2014 рік, коли Сергій у своїх справах туди приїхав, я запитав: "Сергію, ти можеш свій вечір зробити?". І ми зробили в Луганському театрі ляльок вечір Жадана. Він читав дві години свою поезію. Його всі слухали "на ура". Потім він відповідав на питання журналістів. Одна дівчина його запитала: "Вас сепаратисти читають?". І тут такі двоє піднімаються: "Чіталі, чітаєм і будєм чітать!". Потім підходять до Сергія, дають йому 200 гривень і кажуть: "Так ми ж ваші тєксти бєсплатно скачалі с інтернету.". Потім "Пікардійська терція", коли приїжджала, їх теж "на ура" сприймали. Скажімо, є різниця — живі носії мови і насаджування. - Оглядаючись на минуле, як думаєте, чому там стався можливим вибір і така підтримка Януковича, що в результаті призвело до Майдану та до нинішньої війни загалом? Олексій: Мені здається, просто не було усвідомлення цінностей і змісту.- Чи є в тому недопрацювання у сфері культури? Впливу і розвитку людей у національному спрямуванні… Олексій: Так, бо вона має бути людяною, простою, ця культура. Можливо, позбавлена певного пафосу. Чому пікардійців так тепло сприймали? І репертуар у них різноманітний: від народних і до сучасних. Бо той стиль, в якому вони існують, він наближає людину до людини. Так і Жадана читають і сприймають, бо він своїми текстами наблизив людину до людини.- З Ваших слів так виглядає, і слава Богу, що не існує такої ментальної різниці між мешканцями Сходу і Заходу?Олексій: Ні! Досвід війни: на межі між смертю і життям - Ви до війни — Олексій Кравчук і після війни — Олексій Кравчук — це один і той же чоловік?Олексій: Той самий, але трішечки інший. Вже різний.- Скажіть, будь ласка, як сприйняли дома і в театрі ваше рішення йти добровольцем? Олексій: Із розумінням. І тут, і там.- Коли ви зголосилися у воєнкомат?Олексій: Я пішов спочатку у 80-ту частину, десантно-штурмову, оскільки в юності служив в армії у десантних військах.- В одному зі своїх інтерв’ю Ви розповіли, що у момент поранення Ви допустили думку, що це — фінал. Як відбулося оце переосмислення: "Я туди?! Ні, я — назад!". Чому я і запитала, чи Ви один і той самий? Олексій: Ну, безумовно, інший. Але, знаєте, потім якось досить спокійно було. Я дуже дякую хлопцям, які врятували мені життя. А далій наступив якийсь спокій. "СЕРГІЙ — МІЙ ПОБРАТИМ! МІЙ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ, ЯКИЙ ВРЯТУВАВ МЕНІ ЖИТТЯ! ВИТЯГНУВ МЕНЕ З ПІД ОБСТРІЛУ" - Тобто, прийшло усвідомлення, що живий. А все решта не вартує тривоги.Олексій: Так!- Я ще хочу запитати: коли прибули на позиції — що Вас вразило найбільше в кращому розумінні, а що — в найгіршому?Олексій: В найкращому розумінні — це люди. Люди, з якими ти разом, які тобі помагають. І навіть молодь, яка може навчити. Вони кажуть: "пане Олексію, ми вам зараз покажемо!".- Люди інші, ніж в побуті щоденному?Олексій: Так, безумовно. Тут кожен чітко знає і виконує свою роботу, і допоможе при потребі іншому.- А що найгірше?Олексій: Найгірше? Навіть не знаю…- Ворог?Олексій: А я їх не бачив. Це — війна обстрілами, а не в рукопашну. Є хлопці, які брали участь у рукопашних боях, які, як говориться, не одного москалика завалили.- Є таке явище, як наслідок війни, це — порушення психіки від стресу, від побаченого… Олексій: Так. Я от недавно їздив до побратима в Івано-Франківськ. Він знаходиться зараз у відповідному закладі. У нього була дуже сильна внутрішня контузія. Зовнішніх пошкоджень у нього не було. І це дуже важко психічно перенести. Виникають внутрішні страхи. Людина забуває, куди вона йде, чого вона хоче, забуває, звідки вона прийшла, боїться кожного шелесту. По-різному це відбувається… Я бачив таких хлопців. Це — не нормально. І таким людям потрібен спокій, час, вони мають бути оточені увагою людей, які зуміли би їм допомогти пройти цей непростий період реабілітації.- Вони самотні? Олексій: У них страх. А страх — це самотність завжди. А бачив й інших людей, яким пів голови розвернуло, а психіка не постраждала. У мене є побратим Влад, його, до речі, Сенцов врятував. Він випадково опинився на позиціях і витягнув цього хлопця Влада, приліпив йому назад шмат голови з мізками, перебинтував і доставив у госпіталь, і врятував йому життя. Що Сенцов — людина, яка викликає у мене захоплення, що цей Влад, який згодом при зустрічі сказав мені: "Я таки щасливий, що я живий!". Чи інші... Командир Захар, який теж був зі мною на позиції, теж був поранений, в госпіталі. Так от у нього історія взагалі унікальна. Він воює в нас, за Україну, а батько його воює ТАМ, на російській стороні! На таких людях, як Влад, Захар, Сенцов, дуже багато тримається!- А зараз таке приземлене запитання: побут — душ, обід, вечеря… Як це виглядає на позиціях?Олексій: Ну, по-перше, у нас були хороший командир роти і класний старшина. Не називаю прізвищ. Не можна. Вони все чудово доставляли. Всього було достатньо. Звичайно, вчасно снідати чи обідати ми не завжди могли. Але їсти завжди було що. Були моменти, коли душ прийняти довго не було змоги. Тоді старшина щось організовував у селі, якусь лазню. Були моменти, коли ми знайшли склад з горілкою, а рук ми щось зо два чи зо три дні не мили, так от — ми цією горілкою просто помили руки. І ніхто жодної краплини не вживав. Було так, що ми тижнями одягу не знімали взимку. - Як далеко позиції від населених пунктів?Олексій: По-різному бувало. Було — на краю населеного пункту, але цивільні вже виїхали. Хоча є люди, які відмовляються виїжджати і лишаються. І вони нам дуже допомагали.- Потреба в дислокації була? Олексій: Коли є завдання, командир каже: "Така-то група їде туди-то". Але командир радиться з офіцерами, сержантами, він може вислухати точку зору і солдата теж. За що йому — великий респект. - Ви розповідаєте про позитив, коли згадуєте взаємопідтримку наших хлопців, а от ворог не рятує своїх поранених і кидає мертвих. Що має бути в людях, щоби таке чинити зі своїми побратимами? Чим вони від нас відрізняються? Олексій: (пристрасно) Та всім!Діти, театр і… війна - "Передислокуємося" з воєнних позицій на мирні, театральні. Хто зі сучасних дитячих драматургів є сьогодні для Вас цікавим?Олексій: Мені дуже подобається Надійка Крат. Вона працює в нас актрисою і драматургом себе не вважає. А, взагалі, бракує дитячих авторів.- У вас є онуки?Олексій: Є троє внучок.- Вони, очевидно, приходять до Вас на вистави?Олексій: Приходять.- А Ви хвилюєтеся, коли вони в залі?Олексій: Так… (посміхається) хвилююся.- Можливо, це — найоб’єктивніші критики Ваших театральних робіт?Олексій: Так, дітки безпосередньо все сприймають. Але сьогодні має змінитись мова у розмові з дітьми зі сцени. Не має бути там менторства, як це було прийнято в дитячих п’єсах радянської доби. Інакше, дітки це відчувають і закриваються. Бо як тільки відбувається хороша, красива гармонійна історія, то тоді дитинка відкривається. От, Надійка Крат, наша актриса, написала п’єсу "Сніжинка для Вовчика". Там історія дуже цікава: Сніжинка закохалася у Вовчика, а Вовчик — у Сніжинку. Але вони не можуть бути разом, бо там, де їй добре, він замерзає, а де йому, вона тане. І вони всю історії рятують одне одного. А в кінці — вони розстаються. Зміст такий: якщо любиш — відпусти. Я дуже люблю цю виставу. У фіналі він вже сидить зі своєю дитинкою і розказує їй цю історію. А Сніжинка кожної зими прилітає до нього і танцює йому танець Сніжинок. Еля Босович — художник. Вона ляльки робила. Ось лялька з цієї вистави. - Ви, як режисер, берете участь у створенні ляльок до спектаклю?Олексій: Я працюю з художником, але я довіряю йому. Ми обговорюємо ідею, що ми хочемо. Тоді художник приносить ескізи.- У чому перевага ляльки перед живим обличчям актора? Олексій: Вона — правдива.- Але ж вона не може змінювати виразу обличчя у той час, коли актор програє ситуацію.Олексій: Правильно. Форма не бреше. (бере до рук олівець) Ви дивитесь на це. Це — олівець, бо у нього форма олівця. (бере коника до рук) Це — лялька коника. І вона вже не бреше. Вона — коник.- Але ж ситуації змінюються. Епізоди — різні, а вираз обличчя ляльки той самий залишається… Допустимо, треба сміятися, а в неї вираз обличчя сумний. Олексій: Лялька може все. Це від актора залежить. Як він рукою поведе, як голову ляльки поверне…- Бути ляльковим актором важче?Олексій: Безумовно.- Уявімо, що вам принесли п’єсу для постановки про війну. Ви буде зовсім іншим критиком, не з точки зору режисера, а з точки зору учасника війни…Олексій: Я гадаю, що я не буду ставити вистави про війну. Нема змісту. Ну, нема!- А які спектаклі Ви будете ставити дітям після війни? Адже це вже інші діти. Не такі, якими ми були.Олексій: Добрі хочу робити і ніжні.- Але ж скільки фільмів сьогодні успішно ідуть про війну...Олексій: Так. Але я не зміг би… Я би щось інше краще робив. Не про війну. Я би щось робив про любов. Про те, як люди вчаться любити. Знаєте, як не дивно, зараз війна принесла і певні позитивні речі. Вона примусила зробити переоцінку цінностей. Не тільки у власному житті, а й у професії теж.- А яка переоцінка у Вас сталася, що Ви стали більше цінувати?Олексій: Доброту. Тишу. Доброзичливість. Спокій. Мудрість.- А на вибір репертуару ця переоцінка може вплинути? Яким драматургам нині ви би віддали перевагу?Олексій: Авторів може бути безліч, а от тематиці… Мені здається, коли зовні йде дуже потужна і агресивна боротьба, (і це правильно) театр потребує, я би навіть сказав, еротичної мудрості. Більше спектаклів про любов.- Що ж, на цій позитивній, любовній ноті я хочу завершити нашу розмову і щиро подякувати Вам за неї та побажати як творчих успіхів, так і перемоги над ворогом!Олексій: Дякую, Вам теж.Довідково:Кравчук Олексій Анатолійович (нар. 3 квітня 1963 р., м. Лієпая, Латвія) — український актор, режисер, педагог та організатор театрального процесу. Син актора і режисера Анатолія Кравчука. Заслужений діяч мистецтв України (2012). Лавреат премії ім. Володимира Блавацького (2008). Вивчав акторську майстерність (1988) та режисуру (1995) у Харківському інституті мистецтв. Працював актором у Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка (1985-1988), пізніше — у Львівському академічному театр ім. Леся Курбаса (1988-1991, 1999-2012), а у 2006-12 роках — директором останнього. У 1995-1999 роках та у 2012 році був режисером Донецького драмтеатру; у 2000-2002 роках — в. о. головного режисера Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові; від 2012 року — головний режисер Луганського театру ляльок. З 2015-го — директор — художній керівник Львівського академічного театру "І люди, і ляльки". Олексій Кравчук викладав у Львівському університеті (2001-2005). В репертуарі актора є і комедійні, і драматичні ролі, його манера гри вирізняється простотою і змістовністю, намагається сценічними засобами створити художні образи і динаміку, яка розкриває ідею та фабулу вистави; знаходить сучасні засоби вираження у постановках на історичні теми. Відзнаки Львівська обласна премія імені Бориса Романицького в категорії "Драматургія, театральне мистецтво", 2007.