У час, коли українські війська, тероборона та усі, хто їм допомагають, хоробро й винахідливо захищають нашу землю, а західні експерти вимушено перебудовують свої прогнози, зменшуючи, ба! навіть заперечуючи, шанси путінської Росії на перемогу, великого поширення в нашій мові набули такі слова воєнного часу як евакуйовані, вимушено переміщені особи, втікачі, біженці, емігранти… До однієї цих категорій певною мірою належу і я. Адже через десять днів після початку війни виїхала з України і зараз перебуваю у повній безпеці, у своєї доньки у Великій Британії. Намагаюсь не вибиватись з робочого ритму, виконуючи викладацькі функції онлайн. Гірка іронія: "ковід нам допоміг": зв’язок зі студентами налагоджений, хоча й не всі вони однаково можуть ним користуватися. Я приїхала до рідних людей і до тих місць, де неодноразово бувала раніше і куди планувала, якби не війна, приїхати в гості влітку. У цьому для мене був великий плюс і полегкість, хоча ці почуття від початку були обтяжені думками про долю близьких і далеких людей вдома, про те, як зберу (й чи зберу) для занять своїх студентів, де вони зараз і що з ними. А також – інформацією про війну, без якої сьогодні неможливо жити ні вдома, ні закордоном. Далі маю намір, зібравшись з силами і думками, розпочати свій блог. Я не військовий експерт, не теоретик-міжнародник, а тому писатиму про свої чисто людські рефлексії на проблеми воєнного часу. Зачіпатиму (без цього не обійдеться) деякі політико- філософські питання цієї неприродної, дикої, варварської рашистської війни, яка здавалось уже неможлива в Європі ХХІ ст. "Ніколи знову…" і "вот опять…". Під облудою антифашизму явився рашизм – огидний варіант російського імперіалізму, заснованого на зверхності й ресентименті водночас, з людиноненависницькою ідеологією, фюрером у бункері й одурманеним народом. Колективне несвідоме цього народу витіснило здатність думати й оцінювати людей та події тверезо. Перший свій допис почну – для знайомства – з питання про мій теперішній статус. Душа витає далеко, а думки про те, хто я є та до якої категорії людей, що покинули батьківщину в час війни, належу, не полишають мене. Спробую це з’ясувати – і для себе, і для тих, хто мене читатиме. Однозначно, я не втікачка. І не тільки тому, що це слово має найсильнішу негативну конотацію, адже "втікають боягузи". А й тому, що об’єктивна ситуація у Львові на час мого виїзду ще не спонукала до втечі: безпосередніх загроз життю, від яких треба було б утікати, не було. Навпаки, до Львова утікали й дотепер утікають жертви путінської агресії, для яких цей нелюд створив пекло у їхніх рідних містах, зруйнував домівки, позбавив умов для виживання. Якась частина переселенців, які відважаться та знайдуть необхідні шляхи й засоби, рухатимуться далі на захід і, перетнувши кордон, стануть біженцями. Здебільшого вони також є вимушено переміщеними особами, але вже за межі своєї країни. Це жінки з дітьми (таких найбільше), старші люди, іноді люди з інвалідністю... Коли я перетинала кордон у пункті пропуску Краковець – Корчова (а це зайняло 10 годин з моменту виїзду зі Львова), то бачила цю довжелезну гурбу людей, які дуже повільно рухались до переходу, мабуть, якось дотримуючись черги. Чим ближче до кордону, тим рух був повільніший. Уночі вони мерзли, намагалися зігрітись, тупцюючи на місці, гралися з дітьми, закутувалися у пледи, які приносили добрі люди. Абсолютна більшість серед них – молоді жінки з дітками, яких дуже зрідка супроводжували чоловіки (до кордону їм дозволялось). Казали, що піший перехід все одно займав менше часу, ніж автобусами чи, тим паче, приватними автівками, які розтягнулися в довжелезну, майже від самого Львова, колону. Це все біженці в широкому сенсі. Яка їх частина повернеться назад в Україну – невідомо, а та частина, що не повернеться, перетвориться на емігрантів. Таких, за теперішніми опитуваннями, зовсім небагато. Англійською біженці – реф’юджі (refugee). З того часу, як я опинилася в Польщі, це поняття "приклеїлось" до мене. Хоча спочатку і здавалось мені дивним. Незвично було чути його в застосуванні до себе, адже зі мною майже все було гаразд. Негаразд було з Україною, з моєю багатостраждальною Вітчизною. Але чи могла я допомогти їй більше, залишаючись на місці? Складно сказати. Надто поважний вік, букет усіляких недуг у критичний момент могли перетворити мене на тягар для інших, а не на помічницю. Тому й вирішила відгукнутись на пропозицію (навіть наполягання) дочки облаштувати своє робоче місце і побут в інший країні. Тим більше, що така можливість з’явилася завдяки програмам уряду Великої Британії. Першою була "Family scheme" для близьких родичів громадян та постійних резидентів цієї країни. А невдовзі до неї додалася програма "Home for Ukraine", за якою понад 100 тис. британців зголосилися прийняти в себе українців вже незалежно від спорідненості. Знайомство, бодай віртуальне, при тому все ж передбачається. Адже обидві сторони мають підтвердити свою згоду і своє бажання жити разом упродовж достатньо тривалого часу. Є й вимоги до житлових умов тих, хто готовий прийняти українців: окрема кімнатка і елементарні вигоди мають бути забезпечені. За цією програмою в ті ж краї, де перебуваю я (поблизу Лідза й Бредфорда), їде ще одна професорка, з Харкова. Про неї в цьому повідомленні нічого конкретного не писатиму, бо процес поки що триває. Зібравшись у далеку і, як потім виявилось, нелегку дорогу, я не потребувала ні матеріальної допомоги, ні прихистку від незнайомих людей. Мені йшлося лиш про невелике сприяння в тому, щоб добратися до рідних людей закордоном в умовах воєнного часу. І це було зроблено. На заході України і в Польщі з біженцями дуже самовіддано працюють волонтери. Дещиця їхньої людяності та тепла дісталася й мені. Дякую Уляні Дейнеці в Україні, Андрію Панасу – на польському боці, турботливому водієві Івану, який перевозить фури з гуманітарною допомогою, завдяки яким мені вдалося благополучно перетнути кордон і доїхати до Кракова. Відтак, користуючись їхньою допомогою, я вже тоді була "трохи біженкою". А стала нею ще більше, коли вже у Польщі потрапила в натовп до британського візового центру. У Кракові ми з донею зайнялися оформленням аплікації на отримання британської візи. Сподівалися, що все відбудеться, як і було обіцяно, у прискореному темпі (вона ж відпросилася з роботи). Але "швидко казка мовиться, та повільно справа робиться". Довелося нам жити тут цілих 9 днів, доки наше питання вирішилось. А могло би бути й більше, якби не активність доні. Вона зуміла привернути увагу і британських медіа, і власного MP (по нашому – нардепа від свого округу) до безладу у візовому центрі, недостатньої забезпеченості кадрами та інших складнощів, з якими стикались люди, що хотіли скористатись програмою. Складно було відстежувати проходження наших документів, надто довго доводилось чекати відповіді на кожному з етапів. Щоб здати біометрику, треба було їхати до одного міста (Жешува), а брати візу – в іншому (Варшаві) та й то не відразу. Персоналу й обладнання для зняття біометрики було недостатньо. Тому жива черга в Жешуві за один день не проходила, а на другий – знову треба було починати все спочатку: хто швидше "добіг" або голосніше заявив про свої "більш гострі" проблеми (наприклад інвалідність батьків, наявність маленьких дітей тощо), проходили першими. Нам довелося встати о 3 годині ночі, щоб доїхати до візового центру і о 6-й годині бути вже в черзі. Допоміг Андрій Панас, про якого я вже згадувала – однокласник Мар’яни, який тепер живе і волонтерить у Польщі. Добре, що ми встигли. Бо о восьмій ранку вхід до візового центру несподівано закрили. Тож люди, які приїхали пізніше, гатили в двері кулаками, щоб їм відчинили… Зрештою, ми все це пройшли і, завдяки тому, що з Кракова був прямий рейс лоукостера Ryanair, квитки на який можна було купити в будь-який час, прибули до нашого містечка поблизу Лідза. Сімейна програма для українців розроблялася в контексті допомоги біженцям. Для британського уряду, суспільства та медій я, звичайно, є біженкою. Була серед перших новоприбулих з України, які опинилися в умовах, придатних не лише для безпечного життя, а й для продовження праці. Тому не дивно, що кілька періодичних видань на нашому прикладі описали проблеми з міграцією українців до Великої Британії, завдяки чому наш "кейс" став широко відомим. А в Мар’яни на роботі нас зустріли взятим з преси нашим фото, обрамленим рядочком квітів соняшника і закладеним за скло. Соняшник – це ще один символ України, добре відомий європейцям. Ще в Жешуві журналісти звернулися до Мар’яни за коментарем про ситуацію у візовому центрі, зняли на відео та записали наші коментарі й побажання. А потім уже в Англії приїжджали до нас додому. Цікавилися нашою оцінкою процедури прийняття біженців, моїми умовами та налаштуванням до праці, ставленням до проблем, з якими можуть стикатися викладачі та студенти, які залишилися в Україні. Та найбільше кореспондентів цікавило, як працюють програми допомоги біженцям, чи відповідають реаліям заяви уряду про сприяння переїзду українців до Британії, які є недоліки в реалізації програм та як їх можна усунути. На собі відчула, що ЗМІ за демократії – таки справді четверта влада, яка працює, і політики з нею мусять рахуватися. Цей переїзд збагатив моє бачення взаємодії влади і суспільства в демократичних країнах, додав аргументів до теорії деліберативної (дорадчої демократії) і впливу медій та громадянського суспільства на процеси врядування. Не лише в Україні суспільство більш гуманне і прогресивне, ніж владні, а тим більше – бюрократичні кола. Але про це розповім іншим разом.