Слава Україні, мої Пташечки - звертаюся я щодня до своїх підписників на фейсбуці. Щодня пишу невеличкі тексти з готовим планом дій - я називаю їх чек-лістами. Вони дають мені відчуття того, що я роблю свою частину нашої спільної справи. В перші дні було легше. Мабуть, у багатьох так. Шок перейшов в лють, а усвідомлення того, що наші ЗСУ дають оркам пиZди принесло ейфорію. Ви собі уявляєте силу всенародної ейфорії?! Куди там тій ядерній зброї! Голіруч ворога скрутимо!.. …Але війна триває уже другий тиждень. І ми, ті, хто в тилу, один за одним потрапляємо в пастку - хтось в вину (яка навіть має назву - провина вцілілого), хтось - в апатію, зневіру, страх (які, нам здається, ніколи не минуть), а хтось скеровує лють, якою не може з тилу "дотягнутися" до окупанта, на своїх. Бачили, скільки зараз постів - як під копірку? Про те, що ті, хто виїжджає в безпечне місце - дезертири і боягузи, про протиставлення "нас" і "їх" за формулою "ми герої - вони гівнюки"... Це все - реальність, яка з нами тепер надовго. Спробуймо розібратися разом? 1) Ми не спринт біжимо. У нас - марафон. А тому неминуче будуть коливання настрою від ейфорію через паніку до оптимізму і знову ейфорії. В моменти руху вниз по цій кривій здаватиметься, що добре не буде вже ніколи. Такі собі реакції - дементори. Але це не так. Рух по циклу настрою необхідний психіці, щоб самоврегулюватися. А проти дементорів маємо свого патронуса, кожен має. Хтось молиться, хтось лається, хтось раціоналізує. Але стоїмо. 2) Коли настрій іде вниз, важливо пам'ятати, що це, по-перше, тимчасово, а по-друге, потрібно психіці. Сприймаймо апатію як передишку і намагаймося не переадресовувати злість. Якщо коротко, то злість - завжди адресна. І адресат зараз може бути лише один - окупант, що прийшов на нашу землю (а ми ж йому казали, не "на", а "в"!). Біженці - не вороги. Вимушені переселенці - не вороги. Сусід, що вивіз родину в Польщу - не ворог. Ми не можемо знати причин і мотивів кожного. Зате можемо тримати стрій тут, в тилу. 3) Отже, тил. Провина за те, що спимо у ліжках частіше, ніж сидимо в підвалах. Злість і безсилля, і самознецінення. Применшення власного внеску. Сором. Тут наведу метафору, що мені дуже сподобалася днями: зараз ми всі - це єдиний організм. Тіло, клітинками якого є українці. Є клітини, що борються з вірусом. Це - наше військо. А є клітини, що підтримують життєдіяльність організму, бо ж ніхто ще не бачив мертвий організм, що видужав від вірусу, правда?)) 4) Повертаючись до метафори організму, кожен тип клітин виконує свою задачу. У клітини не виникає сумнівів у власній ідентичності. У цивільних в час війни - виникає. Запитувати себе "хто я?", "Яка моя роль?", "Яка з мене користь?" - це нормально. Але якщо, самоідентифікуючись, випасти в провину, є ризик втратити здатність діяти. 5) Провина діє на психіку приблизно так само, як страх. Страх паралізує бійця в бою. Провина паралізує в тилу. А що станеться, якщо клітини організму перестануть функціонувати?.. Риторичне запитання. 6) Що робити? Визначити свій сектор діяльності. Що я умію робити найкраще? Я довго я зможу це робити? Який мій ресурс? Як мені його поповнювати? На нас лежить задача підтримувати життєдіяльність усього організму, і ми повинні виконувати свої задачі з повним усвідомленням того, що існувати в такому режимі, найімовірніше, доведеться, не кілька днів, а суттєво довше. 7) Розподіляймо сили розумно. Не забуваємо про власний ресурс. Кожен уже, мабуть, вжив метафору про маску в літаку, коли маску спершу на себе. Можна сказати ще інакше - коли мати не їсть і не спить, в неї не буде молока,щоб годувати дитя. І не буде сил, щоб про дитинку дбати. А отже, зараз маємо дбати про себе, щоб мати ресурс дбати про інших. І наостанок. Діалог, буквально вчора: • Мені так соромно, що нас не обстрілюють! Не можу змусити себе ні їсти, ні митися. • Ти наче караєш себе за те, що відбувається? • Так, мені так легше. • Як думаєш, хлопцям в зоні бойових дій чи цивільним у сховищах стає легше від того, що ти себе виснажуєш? • Звісно, ні. Ні, точно не стає. • А з продуктивністю в тебе зараз як? • Нульова… (Зітхає) Слухай, здається, дійшло. …Бережіть себе, мої тиловики. Вистоїмо. Боротися довго і методично - складніше, ніж на адреналіні функціонувати кілька перших днів. Але ми зможемо і це теж. Усіх люблю.