Тему Львівського автобусного заводу я зачіпаю не вперше. Майже місяць тому я написав блог про "Львів, який ми любимо, вже замалий для Львова, який народжується" і там я вперше зачепив цю тему, поряд із проблемою розвитку Львівського аеропорту та конфлікту, який вже більше року розвивається між Львовом і Сокільницькою громадою за право останньої забудувати її ж землі навколо летовища. І вже тоді я відверто висловив свою думку: "ЛАЗу" на вулиці Стрийській більше не буде. Сьогодні я повторюсь, але мушу це зробити на фоні інсинуацій, які ми бачимо останнім часом в питанні майбутнього земель колишнього Львівського автобусного заводу. Тому, ще раз: ЛАЗу більше не буде на вулиці Стрийській. І не тому, що я так хочу чи не хочу, а тому що ЛАЗ вже давно помер. А відновити те, що вже давно померло просто неможливо. Та й в теперішніх умовах - це абсолютно недоцільно. Хочете новий ЛАЗ? То знайдіть інвестора, який буде готовий викласти кілька мільярдів, дайте йому підготовлений шматок землі в одному з індустріальних парків біля Львова і не рухайте його кілька років. Це єдиний можливий варіант “відродження” ЛАЗу. Давайте чесно: ЛАЗ не "помер сам" — його ліквідував рускій "інвестор", а вся вітчизняна державна машина банально і мовчки спостерігала за цим. Не надто на захист ЛАЗу тоді виступала і наша місцева влада, хоча вона чудово розуміла, що там відбувається і куди цей завод котиться. А зараз, коли туди прийшов новий інвестор, викупив залишки ЛАЗу і погасив всі його борги перед державою і колишніми працівниками, всі чомусь вирішили, що мають право за нього вирішувати, що там буде і як воно має виглядати. Розчарую всіх: але так не може бути в цивілізованій правовій державі. Давайте спробуємо копнути трохи глибше. Автопром — це не просто зварювання заліза. У всьому світі це галузь-мультиплікатор. Одне робоче місце на головному конвеєрі створює від 7 до 10 робочих місць у суміжних сферах: від виробництва скла та гуми до складної мікроелектроніки та програмування бортових систем. Коли "вбили" ЛАЗ, ми втратили не просто цехи і автобуси. Ми втратили цілий кластер постачальників по всій Україні. В індустріально розвинених країнах, як-от Німеччина чи Південна Корея, держава зубами чіпляється за такі заводи. Під час кризи 2008 року уряд США влив мільярди в General Motors та Chrysler. Не тому, що вони "соціалісти", а тому, що знають: виплачувати допомогу по безробіттю тисячам інженерів дорожче, ніж реструктуризувати борг заводу. У нас же обрали зовсім інший шлях — банально спостерігати за тим, виживе чи не виживе наш автопром. ЛАЗ не вижив, натомість його місце зайняв бізнес, який категорично вирішив перекваліфікуватись і замінити ЛАЗ на ринку вітчизняного автопрому. Так, я говорю зараз про "Електрон". І зверніть увагу, що "Електрону" не потрібно понад 50 гектарів в центрі Львова, щоб виготовляти якісні автобуси, тролейбуси, трамваї чи електробуси. Давайте називати речі своїми іменами: приватизація ЛАЗу структурами Чуркіних — це класичний кейс "контрольованого знесення" конкурента. У бізнес-світі це називається "asset stripping" — вимивання активів. Коли завод купує людина, яка не має стратегічного плану розвитку, а лише бажання перепродати землю або розпиляти обладнання — це вирок. Світовий досвід (наприклад, Франції чи Британії) показує: якщо стратегічне підприємство стає об'єктом махінацій, держава вмикає режим "золотої акції" або примусової націоналізації через загрозу нацбезпеці. Коли у Франції автомобільний гігант PSA (Peugeot-Citroen) опинився на межі краху у 2014 році, французький уряд викупив значну частку акцій, влив капітал і поставив своїх менеджерів, а не чекав поки завод викуплять за безцінь і закриють. Відтак, завод зберігся, робочі місця залишилися у Франції, а компанія знову стала прибутковою і зараз є частиною концерну Stellantis. В Україні ж майно заводу роками вивозили вночі, а юридичні адреси мінялися швидше, ніж курсували автобуси. Але це все вже історія. Ми повинні її знати і пам'ятати, але жити потрібно майбутнім. Історія ЛАЗу — це некролог за втраченим часом, але це й урок на майбутнє. Зараз територія заводу - це ласий шматок для забудовників, бо знаходиться в 5-6 хв їзди від історичного центру Львова. Центру, який щодня захлинається в суцільних заторах, бо саме там вирує "життя". Для більшості львів’ян ЛАЗ — це або ностальгічний спогад про автобуси, або 50 гектарів занедбаності на Стрийській, повз які ми щодня проїжджаємо в заторах. Але насправді цей "пустир" може стати ключем до порятунку Львова від транспортного та інфраструктурного паралічу? Сьогодні територія колишнього заводу — це найбільший майданчик для розвитку міста в межах міста. Але замість стратегії ми чуємо хаотичний набір ідей: то індустріальний парк, то відновлення заводу, то черговий "інноваційний хаб". Так, ідея освітнього хабу звучить круто, поки не береш до рук калькулятор. Нам пропонують віддати під це 50 гектарів. Але давайте порівняємо: кампус УКУ — це всього 3,5 га, головний корпус університету Франка — менше 2 га, а вся база Львівської Політехніки — близько 10 га. Тобто 3 найбільші виші Львова займають всього 15 га землі. То навіщо "інноваціям" територія, яка втричі більша за всі головні виші Львова разом узяті? Відповідь проста: це неефективно. Тому ми з експертами "Львів може більше" пропонуємо поліцентричність замість колапсу. Бо Львів не зможе більше розвиватись в умовах моноцентризму. Уявіть, у Ратуші та навколишніх судах, управліннях і департаментах працює понад 2,5 тисячі людей. Додайте сюди обласну державну адміністрацію, обласні установи та десятки різноманітних владних інституцій, які підпорядковуються виключно Києву. Це тисячі працівників і відвідувачів, які щодня їдуть у центр на роботу або "за папірцем" від влади. Переважна більшість цих людей не користується громадським транспортом, тому тисячі автомобілів зранку їдуть у центр, там паркуються на цілий день, а ввечері їдуть з центру. Тому ми і отримуємо колапс на дорогах та паркомісцях. Наше рішення дуже просте: потрібно — частково перенести адміністративний центр Львова. І кращого місця ніж ЛАЗ — годі й уявити. До слова, ідея перенесення адмінструктур з центру не нова. Ті, хто добре пам’ятають радянський період, знають: будівля теперішньої Податкової свого часу проєктувалася саме як адміністративний будинок обкому партії та облвиконкому. Якщо перекласти ці складні слова на сучасну мову, йшлося фактично про аналог нинішніх міської та обласної адміністрацій. Тобто сама логіка поліцентричності для Львова існувала давно. Інша річ, що тоді її просто не довели до кінця. Наприкінці 80-х почалися фінансові проблеми, перебудова, Союз тріщав по швах, ну і будівництво зупинили. Після 1991 року про цю ідею просто забули, а з 1996-го туди заїхала податкова, якою тоді "управляв" Медведчук. Була і друга спроба повернутися до ідеї поліцентричності. У 2016 році чинне керівництво міста говорило про перенесення частини приміщень міської ради з площі Ринок на територію касарень Фердинанда. Там хотіли створити конгрес-центр, готель, виставкові площі, ну і нові адміністративні приміщення. Ще раніше, у 2015 році, під це навіть підписали меморандум із Міністерством оборони. А у 2020 році до ідеї знову повернулися. У 2021-му вже говорили про архітектурний конкурс і голосування. Але, як це часто буває у Львові, усе закінчилося кількома гучними заголовками, політичними суперечками і нульовим результатом. Територія так і не перейшла громаді. Тобто важливо зафіксувати одну просту річ: сама ідея перенесення частини адміністративного центру для Львова не є фантазією. Це не щось екзотичне чи нереальне. Це логіка, до якої місто вже підходило раніше. Просто, на відміну від наших західних колег, жодного разу не доводило її до свого логічного завершення. Так, так, перехід до поліцентризму — питання, яке також стоїть на порядку денному ЄС та інших розвинутих країн. До прикладу, Париж виніс частину судових функцій, поліції і прокуратури в новий судовий каспус Tribunal de Paris, розташований за 7 км від центру (якраз відстань від ЛАЗу до Ратуші), а Лондон переніс частину урядових департаментів в Docklands Government Hub, релокувавши близько 6000 держслужбовців. Це дозволило не просто розвантажити центр, але й дати поштовх для розвитку нових районів. І саме це можна зробити за рахунок території ЛАЗу, за умови якщо почати реалізовувати генплан міста. Адже перевага території ЛАЗу — це не стільки земля в безпосередній близькості до центру міста, як залізнична колія. Можливо ви і не знали, але вона вже там є. І це дає Львову історичний шанс запустити міську електричку, яка реально може замінити вже міфічне львівське метро і з'єднати усі найвіддаленіші райони міста з новим адміністративним центром Львова. Просто уявіть собі шлях із Рясного, Левандівки чи Сихова прямо до нового адмінцентру на Стрийській без жодного затору. Це реальна зміна логіки міста, а не чергова обіцянка "розумних світлофорів". З іншої сторони, якщо продовжити вул. Луганську та вул. Щирецьку то ЛАЗ отримає гарне та швидке сполучення з залізничним районом міста та аеропортом. Про необхідність збудувати північну обʼїзну, кільцеву, розвʼязки та інші речі, які передбачає генплан міста багато говорити не буду, бо це очевидно. Але саме такий комплексний підхід дозволяє розосередити функції, створити інституційні ядра в різних районах та нарешті розірвати цей гордіїв вузол вічних логістичних проблем Львова. Тому насправді питання ЛАЗу сьогодні — це тест для Львова. У багатьох відношеннях. Тест на те, як ми поведемося із інвестором, якою буде поведінка влади міста та області. Тест на те, чи вистачить нам сміливості перестати "тулитися" в середньовічних стінах і почати мислити масштабами 21 століття. А також тест на те, чи дійсно ми прагнемо розвитку нашого Львова і чи бачимо ми себе глобальним гравцем на мапі світу. Ми не маємо права просто забудувати ці 50 гектарів черговим хаотичним ЖК чи "паперовим" хабом. Територія колишнього ЛАЗу має стати інституційним якорем з розвинутою логістичною інфраструктурою, який потягне за собою розвиток усього міста. Львів може більше, якщо дати йому простір для маневру. Тому настав час виходити за межі простих рішень, переставати мислити презентаціями і починати реалізовувати той потенціал, який має наше місто!