До недавнього часу українці, як і решта "цивілізованого світу", насолоджувалися мирними роками після Холодної війни. Відповідно, дискусії про соціальний устрій, політику, економіку тощо сприймалися крізь призму комфорту і вигоди. Зараз, коли війна з Росією стає все інтенсивнішою, ці питання важать значно більше. Адже наша ефективність — це справа нашого виживання. Тому і відмахнутися від них так просто не вийде. Або ми вирішимо ці проблеми і переможемо, або зникнемо як країна. Наприклад, якби сторонній спостерігач вирішив в загальних рисах описати українську політику останніх десятиліть, він би зіткнувся з певними труднощами. Наприклад, з перманентним переходом "діячів" з одного політичного "табору" в інший та стрімку зміну їхніх поглядів, яку, однак, ніхто особливо не зауважує. Люди, що палко захищали російську мову, не збавляючи темпу, починають відстоювати українську. Атеїсти стають глибо віруючими, адепти російського православ’я — ворогами Московського патріархату і так далі, і тому подібне, при чому в усіх напрямках. Так, відомо, що лише дурень не змінює своїх поглядів, але стрімкість і простота цього процесу в українському політикумі дійсно вражають. Іншим цікавим явищем є відсутність "закінчення політичної кар’єри" як такої. За кількома винятками, які сталися радше вимушено, а не як свідомий вибір, ніхто з політиків не прагне покинути невдячну ниву служіння українському народові. Навпаки, попри всі труднощі та позірну відсутність матеріальної вигоди, "колишні" норовлять повернутися з напором, гідним захоплення. Третє — це повна відсутність ідей та ідеологій. У кращому випадку "політична сила" декларує набір взаємовиключних гасел, адепти яких, при детальнішому розгляді, виявляються або "ультраправими прихильниками комунізму", або "лібералами — прихильниками жорсткого державного регулювання". Усе важче відрізнити політичні новини від ріеліті-шоу "Державники" їдять, спілкуються, працюють, відпочивають, люблять і ненавидять мало не в прямому ефірі. Політиків, звісно, можна зрозуміти — якщо вчасно не привітати з Різдвом, регулярно не фотографуватися з моральними авторитетами або хоча би із кавою, то про тебе забудуть. І навряд чи вдасться розжитися грошима та ефірним часом до наступної виборчої кампанії. Тут ключове формулювання "забудуть про тебе". Не про твої ідеї, пропозиції чи погляди — адже їх банально нема. Весь, так званий, політичний дискурс в Україні, замість крутитися навколо питання "як ми будемо жити", завжди зводився до більш приземленого "чим наші кращі". Політики, відповідно, розповідали не про те, що потрібно робити, а банально жебрали людські симпатії і мало не прямим текстом скиглили "дайте мені покерувати хоч чимось". А це перетворювало політику на магазин "нових облич" та "професіоналів" не першої свіжості. Таких, які начебто знають і можуть. Таких собі носіїв секретів з управління державою. Це дуже архаїчний підхід, який добре би вписувався в світ, де все статично і непорушно. Де всі ходи розписані і досить просто "не красти", щоб досягнути процвітання та успіху. Але парадокс полягає в тому, що кожен пропонує якісь неймовірно засекречені "реформи". "Реформи", які стали головною ціллю та метою життя суспільства. Тут би і поговорити про суть цих реформ — але ні. Чомусь обмежуються лише натяками і загальними фразами про "євроінтеграцію" та "напрацюваннями в галузі". З одного боку, це обґрунтовано життєвими реаліями. Адже, як відомо, дурневі половину роботи не показують. З іншого боку, при такій "засекреченості" ідей і програм (звісно, якщо вони є, а це вже навряд) практика купівлі "котів у мішку" залишиться з нами надовго. Феодалізм Відповідь на питання, чому це так, всі знають. Але чомусь воліють мовчати. Ми давно живемо не в пост-радянському суспільстві, а в глибоко феодальному. Щоправда, без зайвих дурниць типу шляхетності, честі і лицарства. Та з поправкою на технічний прогрес. Тому "трансформація" від соціалізму до відкритого суспільства, яка в нас чомусь "пробуксовує", просто не може відбутися. Нема відправної точки у вигляді "соціалізму". Із соціалізмом ми давно попрощалися, комуністи (принаймні в нашій частині країни) стали палкими патріотами, ціни на критично важливі товари стали ринковими, а про жоден диктат однієї партії навіть не йдеться. Тим не менше, перехід до омріяної сучасної європейської моделі не відбувся. І не відбудеться, якщо і далі йти від соціалізму. Тому що існуючі соціальні зв’язки в суспільстві — це складна система васальних домовленостей. Колись своєму сюзерену служили "кінно і пішо", виставляли загони кінноти, піхотинців і лучників, утримували прикордонні фортеці. А за це вони мали ексклюзивне право на експлуатацію місцевих ресурсів. Зараз своєму політичному сюзерену не надсилають озброєну підтримку (принаймні офіційно), а от автобус із активістами — це будь ласка, це можна. Фортеці теж ніхто не ремонтує, зате утримує телевізійні канали і велику кількість журналістів та аналітиків. Незмінним залишилося і право на експлуатацію місцевих ресурсів, якщо пощастить сформувати хорошу коаліцію в якійсь обласній раді. Кумедно, але навіть партійні прапори з ідентифікацією регіону — це ті самі "хоругви" від місцевих князьків, які приїхали не на битву, але на мітинг. Під таким кутом зору і "політичні кульбіти" на зразок зміни партії чи фракції після мало не кожних виборів — це нормальна практика. Кожен порядний барон в праві присягати тому герцогу, якому вважає за потрібне в кожен конкретний період часу. "Основи державності під загрозою" Тому, коли ми чуємо про "замах на основи державності" — це не перебільшення, це — правда. Наприклад, впровадження ринку землі підважує священне право місцевих баронів експлуатувати державні і "людські" гектари за безцінь, тобто буквально порушує "священний порядок". Соціальні виплати через додаток "Дія" порушать ще один "стовп державності" — систему "годування" з цих фінансових потоків. В останні роки помітні дві тенденції, які притаманні розвитку феодальних відносин. З одного боку, місцеві князі настільки зміцніли, що не завжди потребують підтримки з центру, а радше обирають між претендентами на престол і роблять ставки. З іншого боку, центральна влада намагається зміцнити вертикаль влади і включити в процес нових гравців і нові інституції (наприклад, РНБО). Але продовжує грати за феодальними правилами. Наприклад, зберігає партійну монополію на участь у виборах і навіть, ймовірно, скористається правом на відкликання непокірних (або просто безтолкових чи шкідливих) депутатів місцевих рад. Загалом, це влаштовує всіх. Зручна система, де можна контролювати васалів та експлуатувати ресурси. Хтось знайде своє місце у цій новітній "феодальній драбині", хтось емігрує. А для посполитих залишаться періодичні розваги у вигляді, наприклад, "відкликання поганого депутата". Це ніби бунтівного рицаря відлупцювали біля стовпа ганьби на радість простолюдинам. Хіба ж не чудово? Війна як стимул Очевидно, така система не може конкурувати і воювати з Росією. Просто тому, що Росія надто велика. Без якісних змін, які дозволять ефективно функціонувати нашому суспільству, ми це протистояння не витримаємо. Тому пора, як це вже не раз траплялося в історії, в надзвичайних умовах вдаватися до надзвичайних кроків. І перейти, нарешті, з феодалізму в сучасність.