Станом на зараз вибори в Україні такі ж «реальні», як і рік чи пів року тому, але саме їх очікування вже принесло свої гіркі плоди. Чим більше говорять про «вибори не на часі», тим чіткіше проявляються їхні майбутні учасники. А отже – і їхні цільові аудиторії, яким, як завжди на виборах, будуть пропонувати щось за рахунок «держави», тобто за рахунок всіх інших. Партії особливих інтересів Всі існуючі партії в Україні є партіями особливих інтересів – вони завжди обіцяли покращення своїй цільовій аудиторії шляхом спеціальних умов. Які мали бути створені, як тільки партія отримає владу. Тобто зможе «оплатити» інтереси свого електорату коштом інших виборців. Теоретично в цьому не було б нічого поганого, якби на порядку денному стояли дійсно актуальні питання. Наприклад, що має бути пріоритетом – поступове повернення до довоєнних норм чи подальша мілітаризація, заохочення трудової імміграції чи «винагородження» тих, хто жив, воював та працював в Україні. І тут важливо розуміти, за чий рахунок будуть оплачуватись ці «особливі інтереси», тому що це точно буде не міфічна «держава» чи «олігархи». Але про це ніхто, в кого є політичні амбіції, не скаже. Адже обговорювати якісь доктрини – це правильно та іноді навіть цікаво, проте голосують завжди за популярну версію доктрин, тобто за гасла. Щобільше, останні тенденції в світі недвозначно натякають, що набагато ефективнішим є не обіцяти зробити комусь краще, а призначити когось винним. Вибори все частіше – це про страх і про помсту, ніж про надію та реформи. І нам, в Україні, нема підстав сподіватися на щось інше. Що буде, коли відпадуть очевидні варіанти «покращення життя вже сьогодні»? Тобто коли закінчаться колаборанти та зрадники, а протистояння з рядовими «ватниками» та недостатньо ідейними «своїми» не приноситиме результату? Або коли в черговий раз виявиться, що боротьбу з корупцією рано чи пізно неодмінно очолюють найефективніші корупціонери? Кого призначити винним під час війни? Відносно недавно була спроба протиставити «владу» та «військових». Люди з нетерпінням чекали на «сильну руку», «порядок» і оце от все. Сьогодні ми бачимо інші спроби, зокрема – протиставити «ТЦК» всім іншим. Або змістити акцент в бік дихотомії «партія війни / партія ухилянтів». Ще є такі явища як «шабунінг» та «селебріті в Армії», когось звинувачують у «списанні здорових генералів через ВЛК», когось – що чужі життя (особовий склад) обмінюється на посади і кар’єрне зростання. Трапляються навіть претензії до «розкручених бригад, яким допомагають волонтери». І це якщо не пригадувати про МСЕК та інші цікаві «навколовоєнні» явища. Безумовно, росіяни не настільки тупі, щоб не використати ці проблеми в своїй пропаганді. Але закривати очі на проблеми тільки тому, що це елемент російських ІПСО – теж не варіант. «Це ж було вже…» Насправді якщо спробувати подивитися на ситуацію без емоцій (що важко) – то вона навіть закономірна. Можна сказати, що зараз ми перебуваємо в стані певної стабільності, рівноваги, яка характерна для інших сфер державного управління. І той, хто задається питанням, що ж сталося з Армією / ТЦК / волонтерами / державними службовцями, може спитати себе, а що ставалося з митницею, податковою, відносно новими антикорупційними органами і реформованою поліцією всі роки незалежності України і навіть до того. Не секрет, що завдяки хитрому законодавству завжди знайдеться ділянка державної роботи, де дуже важко працювати «в межах і згідно» того самого законодавства. Але де є можливості це законодавство обходити, при цьому забезпечуючи потрібний державі результат. З часом держава стає залежною від виконавців, начальники – від підлеглих, при чому часто не менше, ніж підлеглі від начальників. А коли це ще й дає можливість незаконного збагачення для окремих персонажів – тоді все, готово. І за деякий час ми маємо ту саму ситуацію, що й на митниці, в поліції, в судах, в прокуратурі, в лісгоспах, управліннях, департаментах тощо. Все те, що намагаються зам’яти чи замовчати – не нове. Все це було, є і буде. Воно притаманне суспільству всюди – від ЖКГ до митниці, від школи до поліклініки. І славнозвісна кругова порука є скрізь. Просто в ЗСУ «ціна питання» – це дуже часто чиєсь життя. Частіше, наприклад, ніж в медицині. І ще частіше, ніж в науці. Досвід, який нічому не вчить А от що насправді дивує, так це вперте небажання публічних інтелектуалів та інших «лідерів думок» не бачити аналогій сторічної давності. Просто ходячі ілюстрації на тему «як українці не зауважили прихід до влади більшовиків». Всі потрясіння останніх десятиліть мали одну спільну рису – запит на елементарну рівність (про справедливість і казати нічого), і цей запит нікуди не подівся. Революції не стали «великими урівнювачами», епідемія ковіду теж, оскільки виявилося, що багаті хворіють все-таки менше. І навіть війна не зробила всіх рівними перед небезпекою. Натомість «нарід» отримує «лекцію» від провідного ЛОМа з історії Великої французької революції про те, що воювати тепер повинні не лише аристократи. Так, ніби «нарід» не бачить, що новоявлені «аристократи» – далеко не лицарі і не захисники, і що принаймні їхні сім’ї, якщо не вони самі, перебувають далеко поза зоною досяжності не лише російських ракет, а й українського законодавства. Отже, на наступних виборах, якщо вони будуть, ми побачимо багато традиційної української політики. Як на початку 90-тих колишні політруки і комуністичні активісти «підняли знамено» політв’язнів та репресованих, так і зараз знайдеться багато охочих «виїхати в рай на чужому горі». Тому що це найпростіший та найефективніший спосіб потрапляння у владу, або збереження її. Головне, щоб в пошуках свого «електорального Граалю», коли кожен хоче так використати суспільні розломи, щоб набрати трохи більше балів, не зважаючи на шкоду країні, не репнула сама країна. Бо тріщини є, вони реальні, а звинуваченнями в поширенні ворожого ІПСО їх не замастити. Тому що якщо не зауважувати соціальних питань, рано чи пізно «з-за кордону» приходять більшовики. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA