Результати першого туру президентських виборів у Польщі, на жаль, не насторожили громадянське суспільство країни. Поляків не налякав ріст популярності правопопулістських, в окремих сегментах — з ухилом у бік фашизму, сил. Доводиться констатувати, що ті, в симпатіях до кого ще недавно було соромно признатися, стали змагатися за право бути другою за популярністю політичною силою в країні. Принаймні стати оновленою правицею, хоч би навіть на руїнах «Права і справедливості» (ПіС). Чому на руїнах? Та тому, що представник ПіС на цих виборах — доктор Кароль Навроцький — заради перемоги вже поспішив укласти свого роду угоду зі Славоміром Ментценом, кандидатом від «Конфедерації», який посів третє місце в першому турі, заручившись підтримкою 14,8% виборців. У якийсь момент виборчої кампанії навіть зʼявилася думка, що кандидат від «Конфедерації» Славомір Ментцен зможе вийти на друге місце після Рафала Тжасковського, обійшовши ставленика ПіС — Кароля Навроцького. На думку ліберального середовища, це був би не найгірший варіант, оскільки Рафал Тжасковський спокійно переміг би «конфедерата» в другому турі. Усе разом захитало б багаторічну монополію ПіС на правому фланзі, що призвело б до реформи ПіС, зменшило б його вплив і на якийсь час усунуло б його від протистояння з Громадянською коаліцією, яку також у майбутньому мало очікувати переформатування. Проте наприкінці кампанії стало ясно, що, попри очевидний успіх «конфедератів», їм поки не судилося стати електоральним резервуаром для ПіС. Навіть навпаки. «Угода з дияволом» Угода Навроцького з Ментценом є тільки декларацією намірів — лояльності представника ПіС до ідей «Конфедерації». Хоча не факт, що традиційні виборці ПіС погодяться з політичною платформою «конфедератів». Як і не факт, що виборці Ментцена автоматично перейдуть до Навроцького. Проте Кароль Навроцький уже «заприсяг» у вірності ідеалам Славоміра Ментцена — того самого Ментцена, який у 2019 році під час виборчої кампанії до Європарламенту, на противагу «Пʼяти пунктам ПіС», висловив свої пʼять «ні»: «Ми не хочемо євреїв, гомосексуалів, абортів, податків і Європейського Союзу». До цього букету треба додати категоричне «ні» вступу України до Європейського Союзу та НАТО, проросійські наративи під виглядом прагматизму, євроскептицизм як захист національних інтересів суверенної Польщі. Ця угода вже вплинула на позицію Кароля Навроцького, який, щоб не налякати електорат Ментцена, заявив, що не бачить України ні в НАТО, ні в Євросоюзі. Але вважає, що Польщі має належати першість у відбудові України. Так і хочеться спитати в обох «прагматиків»: «А з якого дива?». Піррова перемога І все це — завдяки якимось додатковим 2–3 відсоткам, що можуть допомогти Навроцькому стати президентом Польщі. Проте перемога завдяки голосам «конфедератів» може виявитися пірровою. Підстави криються як у кризових процесах у ПіС, так і в поганому шлейфі за нахрапистою новою правицею. Після обрання президентом Кароля Навроцького може виникнути ситуація, коли потужний ПіС виявиться заручником молодих і досить вправних «конфедератів», які опираються на активну польську молодь. Річ у тому, що скандальна і ще недавно токсична «Конфедерація» не збирається бути «молодшим» братом ПіС. Ситуація від останніх парламентських виборів, коли багато політологів пророкували коаліцію ПіС та «Конфедерації», істотно змінилася. Хоча тоді ще консерватори Ярослава Качинського крутили носом від таких «союзників». Але тоді самі результати виборів унеможливили коаліцію правих із правими радикалами. Тепер же випрошування Навроцьким голосів у Ментцена може призвести до подальшої дифузії у всьому правому таборі. Обрання президентом Навроцького «милістю Ментцена» може мати фатальні наслідки для Польщі, коли молода і дуже прагматична сила може розчинитися в правому таборі, інфікувавши його своїми ідеями зсередини і практично здомінувавши його. Можна спитати, а що ж поганого в оновленні (омолодженні) старого консервативного ПіС? Заради справедливості треба визнати, що поява такої собі «Конфедерації» — це загальносвітова тенденція. «Альтернатива для Німеччини» в Німеччині, праві та релігійні партії в Ізраїлі, «трампісти» в Республіканській партії США — усе це явища одного порядку, які дочекалися нагоди «очистити» світ від ліволіберальних перекосів і скористалися моментом, щоб демократичним способом захопити владу. Від токсичності до нормалізації Особливістю польської «Конфедерації» є скандальна історія її формування. Ще буквально десятиліття тому польські виборці дивилися на Януша Корвіна-Мікке в кращому випадку як на політичного ексцентрика та провокатора, який проповідував антидемократичні, євроскептичні та мізогінні ідеї під виглядом епатажу та куражу. Саме Корвін-Мікке є одним із батьків-засновників майбутньої «Конфедерації». Його антидемократична риторика дивним чином поєднувалася з проросійськістю та антиукраїнськістю. Хоча тоді подібна риторика була справжнім моветоном для польського істеблішменту. Але минув час — і у Корвіна-Мікке, в його ж середовищі, зʼявилися молоді конкуренти. Кшиштоф Босак і Славомір Ментцен швидко взяли курс на «нормалізацію» партії. Відсторонили на третій план скандального Корвіна-Мікке, випхали в окрему нішу мега скандального Ґжеґожа Брауна, який, будучи відкритим антисемітом, монархістом і ворогом України, завдавав шкоди іміджеві змінюваної партії. Але Браун окремо пішов на вибори зі своєю «Конфедерацією польської корони» і навіть попри бутафорну скандалізацію кампанії набрав 6,3% голосів. Функція Брауна полягала в тому, щоб відтягнути на себе якнайбільше ксенофобського негативу від самої «Конфедерації». Фактично оновленій «Конфедерації» на цих президентських виборах вдалося дуже багато. По-перше, вони виставили себе молодими прагматиками, позбавленими ліберальних сентиментів. По-друге, вони зуміли органічно влитися у світовий неоконсервативний мейнстрим. Успіх «конфедератів» на тлі двох традиційних конкуруючих таборів у Польщі є ознакою процесів, що відбуваються в країнах на сході Європейського Союзу, зокрема Румунії, Словаччині та Угорщині. Але зі своїми відмінностями. Російські заготовки Румунський правонаціоналістичний «Альянс за єдність румунів» на чолі з Джордже Сіміоном можна спокійно порівнювати з польською «Конфедерацією», якщо орієнтуватися не тільки на Босака й Ментцена, але й на Корвіна-Мікке та Брауна. Ті ж ультраконсерватизм, націоналізм, євроскептицизм, антиімміграційна риторика. Але якщо в Румунії Сіміон міг відкрито проявляти симпатії до Росії, то в Польщі, з огляду на історичний багаж та актуальні відносини, щось подібне було недопустимим. Тому було виставлено маргінального кандидата, який виголошував прямі путінські тези, щоб на його фоні гасла «Конфедерації» здавалися зразком прагматизму, тверезого вболівання за майбутнє Польщі і взагалі чи не єдиною надією покінчити з «ліберальною демагогією». Погодьтеся, тактика різна, але стратегічна мета та сама — якщо не розвалити, то остаточно ослабити Європейський Союз. Стратегічна лінія на знищення ЄС як інституції шляхом «висмикування» окремих країн стала набирати все чіткіших обрисів. І тут зійшлися інтереси кількох, здавалося б, антиподів. Те, що Путін уже кілька десятків років працював над плеканням так званих євроскептиків, фінансував цілі політичні проєкти, підкуповував політичні та бізнес-еліти, стало доконаним фактом. Росія безперешкодно здійснювала масований пропагандистський вплив на громадян ЄС, фінансувала правих популістів, лівих екстремістів і різного роду сепаратистів. Але більшість з них залишалися обмеженими законодавством та неписаними правилами політичної пристойності. Аж поки свого часу «Альтернатива для Німеччини» не обігнала за популярністю німецьких соціал-демократів. Але на відміну від Польщі, німецький Союз ХДС/ХСС виключає не тільки коаліцію з АдН, але й саму думку про «нормалізацію» цієї політичної сили. Він не намагається підлаштуватися під правопопулістські настрої виборців, а навіть переконує у правильності своєї політичної платформи. Чого не скажеш про Польщу. Якщо в Румунії ліберальний кандидат у президенти був «сам по собі» і не представляв «засвічену» ліберальну партію, то Рафал Тжасковський кандидує від правлячої Громадянської коаліції. Що накладає на нього і певні обмеження, і частину негативу у вигляді невиконаних обіцянок з боку коаліційного уряду. Тому інтрига з тим, чи зможуть прихильники Рафала Тжасковського максимально мобілізувати свій потенціал і повторити успіх Нікушора Дана в Румунії, залишається аж до офіційного оголошення результатів другого туру. Замість висновків З точки зору України, вибори президента Польщі є вкрай важливими. Оскільки Польща під час війни показала себе і як надійний союзник, і як важливий військовий логістичний хаб, і як моральна опора у цей вирішальний для України час. Обрання президентом Польщі є виключною справою поляків. Українці можуть тільки бажати перемоги тому кандидатові, який не буде ослаблювати Євросоюз, не відгородиться від України під виглядом «прагматизму», не займе вичікувальної позиції у війні Росії на знищення України. І головне — не стане будувати антидемократичний халіфат за західним кордоном. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA