У Польщі завершується президентська виборча кампанія. Її унікальність полягає в тому, що в боротьбі за симпатії виборців між собою змагаються кандидати, вправляючись в антиукраїнській та антинімецькій риториці. Виявляється, що такого роду гасла мають неймовірний мобілізуючий ефект і виступають найбільш чітким маркером у поділі на «своїх» і «чужих». Аналіз позицій кандидатів у президенти малює невтішну картину не так для України, як для майбутнього Польщі. Здається, неоконсервативна революція, яка крокує світом, здатна розчахнути польське суспільство на різні непримиренні табори, де будуть протистояти не тільки консерватори і ліберали, але й різного роду внутрішні угруповання — як в одному, так і в другому таборі. Давно не викликає здивування, коли праві популісти, націоналісти, консерватори та євроскептики повторюють головні постулати путінської доктрини. Тут «спорідненість душ» є очевидною. Навіть якщо на практиці польське консервативне середовище є запекло антипутінським. Проте найбільше занепокоєння викликає антиукраїнська та антинімецька налаштованість польських виборців, за яку доводиться боротися навіть лібералам та центристам. Дуже небезпечним сигналом, наприклад, стали слова Рафала Тжасковського, члена партії прем’єра Дональда Туска «Громадянська платформа» і кандидата у президенти від влади під час дебатів, де він заявив: «З часу, коли я працював в ЄС, в Європарламенті, я чітко заявляв, що Росія є загрозою, а Україна повинна бути буферною зоною». Наголошую, що такий постулат висловив головний претендент на посаду президента Польщі. Злам у відносинах Це означає, що Україна, навіть якщо буде укладене перемир’я, приречена бути заборолом ситого і спокійного життя поляків. Що Польща не бачить Україну ні повноцінним членом ЄС, ні під безпековою парасолькою НАТО. Україні відводиться роль вічного заручника її географічного положення. Бо ж не капітулює вона, оскільки це означало б її автоматичну смерть. А так можна собі дозволити побавитися у великого західного пана, милість якого ще треба заслужити. Визнаючи всі історичні провини і не претендуючи на членство в ЄС, бо це вже небажана конкуренція. Для чого наражатися на конкуренцію, якщо можна не допустити вступу? Подібного роду тенденції стали набирати силу після того, як зникла загроза повного захоплення Росією України. Поки така загроза існувала, Польща проявляла себе як найкраща сусідка, яка щиро прийняла у себе сотні тисяч українських біженців: жінок, дітей, старих. Надала їм притулок і соціальну допомогу. Житло, школи, дитячі садки. Приймала у своїх родинах. Здавалося, що вороття історичного розбрату більше не буде. Але як тільки ЗСУ перейшли в наступ, звільнили Київщину, повернули Херсон і провели успішну операцію на Харківщині, а президентові Володимиру Зеленському вдалося сформувати нову міжнародну проукраїнську коаліцію, у Польщі став помітним, як делікатно відзначають їхні експерти, «курс на відчуження». Не малу роль відіграли і парламентські вибори, коли заради політичної мобілізації Польща пішла в рознос. Дійшло до неймовірної поляризації. Протилежні політичні табори буквально з люттю накидалися один на одного. В хід знову пішли історичні аргументи. Звинувачення опонентів у тому, що ті надто поблажливі до «історичних кривдників» і до всіх, хто коли-небудь допустився злочину проти поляків. Це був, на жаль, прямий шлях до посилення антиукраїнської та антинімецької риторики. Природа історичних претензій Як виявилося, кожного разу, коли мова заходила про історію, причин треба було шукати в теперішньому дні. Тобто «історична» кампанія проти німців стосувалася не так відплати за злочини нацизму, як диктувалася страхом і непевністю за майбутнє існування поруч із найпотужнішою країною Європейського Союзу. Своєрідною спробою захиститися історичними претензіями. Намаганням зупинити ріст німецьких впливів у ЄС. Зупинити реформу ЄС і не допустити зменшення ролі національних урядів та перетворення ЄС на свого роду наддержаву. Російсько-українська війна тільки загострила ці страхи. Хоча варто зазначити, що попередня німецько-російська співпраця лякала і небезпідставно насторожувала. Але виявилося, що «Громадянська коаліція» здобула перемогу і разом з лівими партіями змогла створити уряд більшості. Чинник Трампа Проте знову під час теперішньої президентської виборчої кампанії посипалися звинувачення на адресу прем’єр-міністра Дональда Туска в тому, що він буцімто є німецьким агентом і працює виключно в інтересах Берліна. Окреслилася небезпечна ізоляціоністська тенденція, продиктована партикулярними підходами польської правиці та «конфедератів» щодо Європейського Союзу. На порядку денному стала не реформа ЄС, а спротив йому, який проявився у захисті особливих національних інтересів. Що прямо вело, якщо не до розвалу Євросоюзу, то до його аморфного стану, коли він не зміг би організувати відповідну збройну та політичну допомогу Україні й однозначно поступився б у всьому Дональду Трампу. Фактор Дональда Трампа несподівано увірвався в «сонне» європейське царство. Американський президент став наполегливо демонструвати, що якщо ЄС не оговтається, то стане приреченим на роль ресурсного донора. Європейській стурбованості і рішучій готовності взяти на себе роль безпекового гаранта для України, які постійно звучали як намір, а не були дією, прийшов кінець. Трамп дав зрозуміти, що використання України як буферної зони перед російською загрозою має закінчитися. Що Європі доведеться реально втрутитися. І не на словах, а на ділі. І найголовніше — що з миром ніхто не буде зволікати, особливо заради комфортного життя за спиною знекровленої України. І тільки тепер дійшло до відвертої заяви єврокомісара з оборони Андрюса Кубілюса: мир в Україні наблизить напад Росії на ЄС. На практиці це означає, що європейцям відомо — поки триває війна проти України, Росія не наважиться напасти на ЄС. А отже, приховано вони зацікавлені в тому, щоб ця війна якнайдовше тліла. Щоб зберігалася невизначеність. Щоб Україна й надалі приймала на себе основні удари, а Європа тим часом озброювалася, щоб у разі чого захистити себе в майбутньому. Саме в цьому проявляється цинізм трактування України як буферної зони. Фактор Мерца і пастка для Туска Надії до певної міри додає обрання канцлером Німеччини Фрідріха Мерца, який взяв курс на ремілітаризацію країни, створення потужного Бундесверу та формування нової осі впливу: Велика Британія – Франція – Німеччина. Польщі, яка дотепер активно противилася реформуванню ЄС, тут нема. Для спільного візиту до Києва запросили прем’єра Дональда Туска радше для того, щоб дати його кандидатові додатковий аргумент на виборах, хоча його роль у цій четвірці була досить тьмяною. Політична сила Дональда Туска на цих виборах опинилася в досить складній ситуації. З одного боку, не можна залишатися осторонь загальноєвропейських процесів, а з другого – не можна особливо захоплюватися співпрацею з Німеччиною. Тобто кандидат у президенти Рафал Тжасковський залишається заручником суспільних настроїв у Польщі. А вони, як показує практика, досить антинімецькі, антиукраїнські і навіть євроскептичні. Принаймні посиленню ролі Німеччини в ЄС будуть опиратися не тільки виборці ПіС або «конфедерати». Саме тому Рафал Тжасковський «бовкнув» про Україну як про буферну зону. Оцінки, сценарії і реальність Тоді виникає питання: а яку ж долю пророчать своїй державі польські виборці? Багато хто в Польщі сподівається, що їхня країна, взявши однією з перших курс на озброєння, зможе гідно себе захистити в разі конфлікту. Навіть у випадку, коли НАТО не зможе швидко задіяти свій п’ятий параграф. Частина консервативного середовища сподівається на американців, вибудовуючи добрі стосунки з Дональдом Трампом. Хоча тут варто звернути увагу на політику Трампа на Близькому Сході — особливо на укладені угоди з Саудівською Аравією, Еміратами, Катаром і навіть політику щодо Сирії, де любов до неслухняного Ізраїлю швидко змінилася трильйонними контрактами з Катаром. Певна частина поляків розраховує, що російська агресія можлива тільки проти малих балтійських країн, що Путін не посміє атакувати Польщу. Може здаватися, що Польщі вдасться зайняти таку ж позицію, як у випадку нападу на Україну. Але Україна не була ні членом НАТО, ні не входила до складу Євросоюзу. І прийняти українських біженців було її доброю волею. А тут це стане обов’язком. За цим сценарієм Польща сама може стати буферною зоною — але вже для тієї ж Німеччини. І найгірший момент у цьому сценарії — неготовність європейських чоловіків воювати і вмирати за свою батьківщину. До речі, це ж стосується і самої Польщі. Може виявитися, що тією сучасною зброєю не дуже буде кому воювати. Необхідність змін у відносинах з Україною У зв’язку з цим надзвичайного значення набуває зміна політики щодо України. Треба сказати, що в сучасній українській політиці Польщі надто багато історії. Варто наголосити, що головним каменем спотикання донедавна було питання ексгумації польських жертв. Це єдине питання, яке давало польській стороні моральну перевагу. Тепер ситуація змінилася і якщо старі реалізатори історичної політики в Україні не підкинуть у багаття нових дров, воно вщухне. Що ж до героїв та антигероїв війни 80-річної давнини, то в Україні вже нема героїзації. Принаймні чинна влада давно відмовилася від історичної політики часів Порошенка. Попри це на парламентських і президентських виборах у Польщі немилосердно експлуатується антиукраїнська риторика. Пояснення не може бути простим, але чітко проглядається тенденція: не дати Україні стати збройним авангардом ЄС, ускладнити їй вступ до Союзу і бажано, щоб вона й надалі залишалася сірою зоною, де перманентно панує неспокій. Тобто своєрідним «диким полем» між Росією і Польщею, де новітні нереєстрові козаки стримуватимуть російську навалу. Що ж до можливого вступу України до ЄС, то тут Польща приписала собі роль еталонного контролера «європейськості», сама розриваючись між партикуляризмом і вимушеним співіснуванням з Німеччиною в ЄС. Спостерігаючи за вражаючим розколом у польському суспільстві, непримиренною боротьбою між головними політичними таборами і загрозливим зростанням правих популістів, доводиться констатувати: Польща не впоралася з цим викликом. Замість того, щоб долучитися до формування нової безпекової архітектури на континенті, посилення ефективності ЄС, долучивши Україну, Варшава злякалася конкуренції з її боку в майбутньому. Замість того, щоб посилити свої позиції в ЄС, створивши нову лінію співпраці: Лондон – Варшава – Київ, вона відводить Україні роль вічного парії — роль сірої буферної зони. Можливо, не усвідомлюючи, що провідна роль Берліна у створенні на базі ЗСУ об’єднаних збройних сил Європи остаточно відсуне Польщу на маргінес. Не допоможуть навіть загравання з Парижем наперекір Берліну, бо Париж також хоче бути серед лідерів нової Європи. Ізоляціоністський сценарій можливий тільки тимчасово, поки триває війна в Україні. Але він враз зміниться, як тільки в Україні настануть перемир’я і мир. Не виключено, що Росія з часом, накопичивши новий збройний потенціал, вирішить не повторювати «українську помилку», а здійснить, наприклад, операцію «Сувалкський коридор», загрожуючи катастрофою для всієї системи безпеки Польщі. Оскільки ця операція може супроводжуватися погрозами застосування ядерної зброї з території Білорусі. Тоді західні партнери Польщі можуть так само «не встигнути» накопичити достатній потенціал, щоб ув’язатися у велику війну. А тому, здається, Польща рано приміряла на себе роль західного стурбованого сусіда України. Може виявитися, що вона сама колись опиниться в статусі буферної зони. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA