Швидкі зміни конфігурації на світовій шахівниці втомлюють і знеохочують до аналізу й прогнозування. Методи Трампа, побудовані на хаотизації системи, не додають стабільності, через що аналіз ситуації перетворився на вкрай невдячну справу. Хоча виловлені з цього хаосу тенденції — дорогого варті. Як не дивно, але більш-менш стійкі тенденції спостерігаються у трикутнику Європа–Україна–США. Найбільш сталою була і залишається в цій конфігурації позиція України. Вона не має особливого вибору, оскільки бореться за своє існування. Тим цікавішою виглядає її гра між ЄС та Америкою. Трамп брутальною силою і до певної міри знущальними діями спробував розбудити Європу — змусити її почати думати про свою безпеку і, відповідно, про вклад у підтримку України, завершення війни й розбудову нової системи міжнародної безпеки. Позиція європейців до останнього часу була млявою і розрахованою на те, що гірші сценарії зупиняться на кордоні ЄС і України. Що їм не доведеться збільшувати видатки на озброєння і безпеку, оскільки США не посміють відмовитися від ролі світового гегемона й будуть надалі тягнути на собі основний тягар безпеки на європейському континенті. Європейське посередництво і недолугий «нормандський формат» Найгірше, що європейці довгий час навіть не збиралися згортати купівлю енергоносіїв у Росії. Користуючись тим, що американські адміністрації стратегічно не бажали поразки Росії у війні, вони й собі заробляли криваві капітали на російських енергоносіях та на «паралельному імпорті» — тобто усвідомлено торгували з Росією забороненими товарами та компонентами, які потім знаходили в уламках російських ракет та дронів. Про торгівлю нафтою через балтійські порти нема вже й мови. Тут особливо «відзначилися» всі — навіть Литва, Швеція і Норвегія. «Наїзди» Трампа під час першої каденції змусили зупинити «Північні потоки», які адміністрація Байдена, заради покращення відносин із Німеччиною Ангели Меркель, знову запустила в дію. І далі Європа стала максимально наповнювати російський бюджет війни, не забуваючи при цьому проявляти на словах солідарність із героїчною Україною. Продовжували вигадувати причини для незапровадження реальних санкцій. Тобто Європа отримувала прибуток від торгівлі з країною-агресором і задарма користувалася американською безпековою парасолькою. У цьому контексті варто пригадати, що російська війна проти України триває ще з 2014 року. Пригадати, якими наївними були українці на переговорах у Мінську, як покладалися на чесність і відданість міжнародному праву європейських партнерів, як думали, що за столом проти Путіна засідають однодумці. Що європейцям залежить більше, ніж американському президентові Бараку Обамі. Бо війна прийшла в Європу. Натомість європейці пішли проторованим у Мюнхені 1938 року шляхом. Вони стали займатися умиротворенням агресора коштом поступок за рахунок жертви. З часом «нормандський формат» став усе більше нагадувати Мюнхенську змову. Було видно, що західні учасники — Ангела Меркель та Франсуа Олланд — хочуть якнайшвидше «вмити руки» й приступити до нормалізації відносин із Росією. Найбільшою помилкою цього формату було те, що в ньому не брали участі ані США, ані Велика Британія. А французький та німецький лідери свого роду конкурували за прихильність Путіна. Мінські домовленості не засуджували агресію, не намагалися покарати агресора. Учасники вмовляли Путіна стати на шлях «вегетаріанства», що той зрозумів як слабкість Заходу і як сигнал, що може собі дозволити набагато більше. Фактично «нормандський формат» переговорів переконав Путіна в тому, що поведінка Заходу не зміниться навіть у випадку повномасштабної війни проти України. Європа продемонструвала, що боїться змін, не хоче брати на себе відповідальність навіть за власну безпеку. Показала, що готова підлаштовуватися під забаганки Путіна до останнього. «Друге пришестя» Дональда Трампа «Друге пришестя» Трампа в Овальний кабінет фактично визначило радикально нові пріоритети американської політики, де українсько-російська війна в Європі мала бути завершена задля концентрації у протистоянні з Китаєм. Фактично у Трампа не було іншого виходу, окрім як поставити Європу перед фактом, що вона має сама зайнятися своєю безпекою. Щоправда, форма такого ультиматуму часто виходила за межі пристойності. Фактично Трамп пригрозив Європі, що доб'ється перемир’я в російсько-українській війні, ламаючи при цьому Україну. І якщо Європа не одумається, то він, об'єднавши з Путіним ресурси, почне її «кошмарити». І для демонстрації своїх намірів вилучив європейців із переговорів США з Росією та Україною. Європейці злякалися і нарешті почали діяти. Страх, наміри і реальність Так у Європи з'явилася ідея створення «коаліції рішучих». Фронтменами якої виступили французький президент Емманюель Макрон та британський прем'єр Кір Стармер. Суть ініціативи полягала в тому, щоб паралельно з громіздким Північноатлантичним альянсом, на фоні погроз США вийти з НАТО, створити основу для об'єднаних європейських збройних сил. Поширити британську і французьку ядерні парасольки на всю Європу. І навіть зібрати й вислати в Україну європейський військовий контингент. Задумка хороша й смілива. Якби не труднощі, закладені в саму основу ЄС. Проблема в тому, що ЄС так і не став повноцінним союзом держав зі своїми впливовими керівними органами, а залишився на рівні клубу з досить різними інтересами. Така різношерстість нічого доброго не обіцяла на виході. Навіть гірше — з проголошеною «коаліцією бажаючих», тобто добровільним долученням до формування збройного контингенту для України, без патронату США у європейців нічого не виходить. І знову Європа показує себе лякливою й нерішучою. Уже на старті «коаліція рішучих» майже здулася і радше заслуговує назви «нерішучих». Гучні заяви Великої Британії та Франції про введення свого миротворчого контингенту в Україну стали перетворюватися на предмет кепкування. Виявилося, що європейці не в стані назбирати заявлені 64 тисячі військових для відправлення в Україну. Така думка прозвучала від британського адмірала Тоні Радакіна. The Times нещодавно повідомила, що на питання адмірала до міністрів оборони країн ЄС ті відповіли, що Європі буде важко зібрати для «місії стримування» навіть 25 тисяч. Після чого той підвів риску: це наочно демонструє залежність Великої Британії та країн ЄС від США в питаннях створення стримуючого чинника проти Росії. Проблема в тому, що країни, які межують із Росією (Естонія та Фінляндія), бояться, що задіяння військ в Україні «ослабить» їхню власну оборону. Польща, Іспанія та Італія також дають зрозуміти, що не відправлятимуть своїх солдатів. Причому мотивації в усіх різні. Якщо Італія не хоче «конфронтувати» з Трампом, то Польща боїться посилення Німеччини в Європі. Боїться, що «союз у союзі» Лондона, Парижа і Берліна перетворить Варшаву на розмінну монету у більшій грі. При тому, що і в плані сучасних озброєнь, і щодо бажання громадян захищати свою країну Польща не на найгірших позиціях. У той час як прогнози щодо населення інших країн зводяться до того, що їхні громадяни поступово мігруватимуть углиб європейського континенту, залишаючи без бою свої землі. Тобто страх європейських урядів базується на тому, що громадяни їхніх країн не готові зі зброєю в руках захищати свою землю. Існують певні винятки — хоча б для прикладу Литва. Але більшість європейських країн, на жаль, дотримуються старої доктрини — залишення України як буферної зони між ЄС та агресивною Росією. Або ж далі інфантильно сподіваються, що Путін може задовольнитися Україною. Спостерігається також і вкрай цинічна (неозвучувана) позиція — максимального відтягування перемир’я у війні, сподіваючись на максимальне виснаження Росії українською кров’ю. До стану, коли тій буде не до Європи. Але Росія ніколи не втратить стратегічного «інтересу» до Європи. Бо Україна була тільки особистою «примхою» Путіна. Його мета — відновлення імперії рівня Радянського Союзу і поширення своїх впливів на весь континент. Та й гібридна війна проти Європи вже давно триває. Просто перелякана Європа постійно уникає це визнати. Чим яскравим доказом є історія несподіваного блекауту в Іспанії та Португалії. Щоб не надто наразитися перед Росією, у хід пішли пояснення про вплив різких погодних змін. Потім — занедбання розбудови єдиної європейської енергетичної мережі. Які закінчилися судовим засекреченням матеріалів розслідування. Усе це робиться для того, щоб не стало відомим те, що давно знають росіяни і давно використовують у країнах ЄС. Уявіть собі рівень інфантильності: не дати розголосу і не зайняти принципову позицію щодо злочинних дій проти національної безпеки. Бо інакше треба бути принциповим у всьому. У такий спосіб Росія «дресирує» європейців. Мовляв, дивіться — це тільки квіточки. Не доводьте нас до безвиході. Бо ми страшні у «своєму гніві». На завершення Як показала практика, такі серйозні розходження між адміністрацією Дональда Трампа та ЄС Україна змогла дуже добре використати. Непоступливість європейських країн щодо можливої «оборудки» між Москвою і Вашингтоном на засадах фактичної капітуляції України допомогла Києву втриматися і навіть вийти на підписання цілком нормальної «ресурсної угоди». Підписання угоди з Вашингтоном про створення інвестиційного фонду розблокує купівлю американської зброї для України — причому за європейські гроші. Разом із цим ламається концепція України як буферної зони. Ну, а далі можна побажати тільки єдності США, України та Європи. Тільки так. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA