Останніми роками популярним стало висловлювання: «відкрився ящик Пандори». Зазвичай це означає, що певна подія запускає низку страшних і незворотних наслідків. Так було, зокрема, із захопленням Криму, участю російських військових у війні проти України з 2014 року, а згодом і після повномасштабного вторгнення 2022-го. Схожі процеси відбувалися й в інших частинах світу. Та чи була ця скринька коли-небудь насправді закритою? Якщо її постійно хтось відкриває. Сьогодні, напередодні чергових перемовин за «специфічного» посередництва США, «ящик Пандори» знову можуть відчинити — тепер у контексті юридичного визначення приналежності Криму. Непорушність кордонів після 1945 року — ідея гарна, однак вона ніколи не працювала на більшій частині планети. І навіть там, де відкриті анексії неможливі, завжди існували проксі-механізми. Лише одна Росія після розпаду СРСР створила «неанексовані незалежні республіки» на території у Молдові, Грузії та Україні. Крім того, непорушність кордонів — концепція відносно нова. Більшу частину історії перемога у війні автоматично легітимізувала владу: «Наші предки перемогли ваших — тому ми правимо вами». І лише поступово виникли ідеї божественного мандату, цивілізаційної місії, а потім і прав людини та демократії. Сьогодні ми бачимо, як ці ідеї стрімко втрачають актуальність і світ повертається до звичної практики, коли суверенітет, а з ним і демократичні принципи, можна гарантувати лише грубою силою. Україна між вірою в ідеали та світовим цинізмом Україна тривалий час залишається форпостом демократії. Ми продовжуємо вірити у принципи, що стають дедалі менш важливими для решти світу — ще з часів Помаранчевої революції. Як після Першої світової війни українці щиро повірили у право націй на самовизначення, тоді як США бачили у цьому радше інструмент для розчленування старих імперій. Тепер, коли світовий порядок тріщить по швах, поняття суверенітету, кордонів і влади стають дедалі більш відносними. Визначальним фактором стає сила — сила захищати ці кордони. І, можливо, скоро замість ідеалів говоритимуть про «спроможність». Вийде такий собі переспів ідеї про «історичні» та «неісторичні» народи, але з поправкою на сучасні правила доброго тону. Уже сьогодні існують неофіційні блоки держав: одні визнають Косово, інші — ні; хтось приймає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, а хтось — відмовляється. Згодом таке розділення може торкнутися Тайваню, Кореї, а також інших територій. Тому що, по ідеї, і Китай, і Корея – єдині, але чомусь розділені. Ще одним прикладом того, що цинізм бере гору над правилами (навіть формальним їх дотриманням) є участь сторонніх суб’єктів в російсько-українській війні. У той час як найманці їдуть до Росії заробляти на фронт чи на підприємства ВПК, не прикриваючись навіть фальшивими ідеологіями, Європа вагається, побоюючись реакції Москви. Тому що Москва, Тегеран і Пхеньян (а скоро до них може приєднатися й Пекін) можуть дозволити собі підвищувати ставки у грі, де «міжнародні формати» більше не працюють. А європейська участь, як її не називай, залишатиметься європейською участю – відповідно, Москва напряму погрожує європейським політикам. Відкриття кордонів Овертона Метафорично кажучи, не лише «вікно Овертона» відкрилося, а й двері, і стіни. Межа між прийнятним і колись неприйнятним стрімко розмивається, і цей процес уже незворотний. Зараз лише вибіркова пам’ять тих, хто пам’ятає, де це «вікно» знаходилось, відмежовує старі правила від сучасних реалій. А сьогоднішні ідеали неухильно стають вчорашніми. Росія показала світу (в Україні, Сирії, країнах Африки), що можна діяти без прикриття чужими прапорами. Це ж прийняли й інші: приміром, Індія провела операцію ліквідації «пропакистанських бойовиків» на території Пакистану — абсурд, який сьогодні більше нікого не дивує. Українська політика: час називати речі своїми іменами У такому контексті небезпечно знову повертатися до ідеї багатовекторності, яка здається привабливою в період розчарувань Америкою. Це не «співпраця з усіма», як колись пояснювали. У реальності важлива прогнозованість, чіткість позицій і вибір союзників. «Нейтралітет» у світі, що поляризується, означає лише одне — відкладений демонтаж державності. Це також означає необхідність чесно переглянути внутрішню політику. Якщо Ілон Маск публічно критикує закриття каналів Медведчука напередодні вторгнення, ми повинні відкрито пояснювати: це були російські інформаційні проксі, а не «українська опозиція». Те саме стосується Шуфрича й інших подібних випадків. Світ уже називає речі своїми іменами. І ми не можемо дозволити собі залишатися в політичних реаліях 1990-х. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA