Закінчується епоха, коли США вважалися головним гарантом дотримання норм міжнародного права, свого роду жандармом демократії і останньою судовою інстанцією в розвʼязанні складних суперечок у різних куточках планети. Треба памʼятати, що такий статус Америка забезпечила собі завдяки перемозі в Другій світовій війні та встановленні біполярної системи. Системи, яку вибудували під себе США разом з Радянським Союзом. Суть такого «ділу» полягала в тому, що СРСР взяла під свій тоталітарний контроль території Центрально-Східної Європи, а США усієї решти. Демократія, «вільний світ», вільний ринок часто були з того самого ідеологічно-пропагандистського арсеналу, що й радянське «миру – мир». Головними були контроль та підпорядкованість. Типу, Америка взяла на себе відповідальність за безпеку континенту і за те, щоб стара Європа собі знову не нашкодила. Вибудувана система дала можливість Вашингтону одноосібно представляти позицію Заходу в протистоянні з комуністичним тоталітарним світом. І не особливо зважати на позицію європейських країн та їхні інтереси. Їх дуже легко ставилося на місце зауваженням – без Америки ви поставили свій старий континент на межу катастрофи. А тому тепер мовчіть і слухайтеся у всьому заокеанського племінника. Мало того, США взяли на себе повну відповідальність за військову безпеку континенту. І тільки наївний може подумати, що так вони вчинили з альтруїстських міркувань. Насправді завдяки цьому Америка узалежнила від себе всю Європу. Не без того, що Європа не скористалася з цієї «підпорядкованості». Скористалася якнайбільше. І от тепер настав час для чергового шантажу і розрахунків за векселями. Погрози Трампа вийти з НАТО і залишити Європу безборонною перед Росією – це наслідок безтурботного «обростання салом» за весь повоєнний час. Щоб краще уявити собі таку модель відносин треба пригадати те, як вона формувалася. Історія поділу світу «на двох» Почнемо з того, що США погодилися на висадку союзних військ у Європі аж 6 червня 1944 року. Подібного роду «спізнення» було продиктоване цілою низкою причин та резонів. Проте провідним було бажання взяти під свій контроль якнайбільше важливих європейських територій. І не поступитися в цьому Радянському Союзові. А ще краще – розділити Європу «на двох». Знову ж таки, зовсім не побиваючись за долею тих народів, які потраплять в радянську кормигу. Свідченням чому стали рішення Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської конференцій. Якщо уважно придивитися, то для домовленостей між Рузвельтом і Сталіном істотною перешкодою була тільки відмінна позиція Великої Британії та її премʼєр-міністра Вінстона Черчилля. Для якого вже на Тегеранській конференції (листопад-грудень 1943) стало відомо, що йдеться не про визволення від тоталітаризму, а про перемогу над Третім Райхом, розчленування Німеччини і чіткий поділ світу між Москвою і Вашингтоном. Коротко кажучи, Черчилль не вірив в угоди та повоєнну співпрацю з Радянським Союзом. Натомість президент Рузвельт був більш податливим і охоче схилявся до того, щоб поділити глобальний світ «на двох». Американцям диктатор Сталін бачився більш надійним партнером для майбутнього панування в Європі. А тому вони досить швидко погодилися на свого роду «ізоляцію» Черчилля. В цьому плані досвід радянсько-американської співпраці є дуже релевантний і для нашого часу. Не в плані антинаукового твердження, що «історія повторюється». А в плані того, що інтереси, мотивація та засоби тодішніх двох учасників «ділу» є досить подібними і добре перевіреними часом. Якщо ознайомитися з перебігом зустрічі в Тегерані, то стане очевидним те, як вдалося радянським дипломатам залишити поза грою Вінстона Черчилля. І це дійсно цікаво. Тегеранський «діл» Цікаво, як радянській стороні, через неймовірне нагнітання теми загрози життю трьох високопоставлених достойників, вдалося добитися, щоб американський президент поселився саме в радянському посольстві. І потрапив у тривалу «обробку» радянською стороною. Британське посольство знаходилося навпроти, проте Черчилля не залучали до цих «посиденьок». Натомість радянській стороні вдалося вмовити, щоб на двосторонніх американсько-британських зустрічах обовʼязково був присутнім її представник. Справжня драма розігралася, коли британський премʼєр спробував змінити пріоритети і замість висадки союзних військ на Півночі Франції, провести низку операцій на Балканах за планом «Оверлорд». Тобто він сподівався, що йому разом з американцями вдасться зменшити площу територій, які потраплять під радянський контроль. Але вийшло навпаки — замість того, щоб «ізолювати» радянців, Сталін разом із Рузвельтом усунули Велику Британію. Саме завдяки позиції Вашингтона на Тегеранській конференції Сталін не фігурував як очільник держави, яка разом з Гітлером розпочала Другу світову війну, напавши в 1939 році на Польщу та розділивши її. До речі, східний кордон повоєнної Польщі пройшов по так званій лінії Керзона. Яка співпадала з кордонами сталінської окупації 1939 року. Не стало проблемою для американців і залишення балтійських народів у радянському «таборі». Як і окупація усієї Центрально-Східної Європи Радянським Союзом. Таким чином світовий устрій після Другої світової війни виявився несправедливим для тих, кого віддали на поталу сталінському режиму. Тих, хто боровся з перших днів війни 1939 року з гітлерівською агресією. А недавній союзник Гітлера став надійним партнером США. Фатальність такого цинічного підходу стала очевидною вже в перші повоєнні роки. І окреслив цю проблему той самий Вінстон Черчилль у знаменитій Фултонській промові «Мускули миру» 5 березня 1946 року. Суть якої зводилася до того, що місце фашистського ворога зайняв комуністичний. З яким доведеться вести непримиренну боротьбу. В тому, що треба боротися не просто за мир, але й проти тиранії. І саме цієї компоненти часто бракувало американській політиці. А з приходом до влади Дональда Трампа і поготів. Наші дні Гасла на яких прийшов у Білий дім Дональд Трамп базувалися на переконанні, що він зуміє домовитися з диктатором Путіним і за кілька днів вирішить питання війни проти України. Те, що для Трампа «оборудка» - це фетиш і він ледве не з презирством ставиться до слів «демократія», «справедливість» та «емпатія», було відомо давно. Проте, важко було повірити, що навіть заради припинення війни він піде на те, щоб зробити Україну винуватою за все, що сталося. І найгірше – привселюдно заявити про намір продовжити, започатковане Путіним. Захопити Гренландію, приєднати Канаду, залишити безборонною Україну і шантажувати цим Європу. Якою б дикою і несправедливою нам не здавалася така позиція, але з огляду на політику США під час і після Другої світової війни, вона виглядає навіть до певної міри традиційною. Просто в брутальний спосіб, під руйнівний акомпанемент війни, у нас відбувається світоглядний злам. Де Америка із жандарма демократії перетворюється на звичайного стервʼятника, готового поживитися слабкою жертвою. Коли аналітики прогнозували можливі сценарії подій в часи президентства Трампа, то мало хто міг припустити, що «мир з позицій сили» буде стосуватися виключно жертви агресії. Але на практиці виявилося, що тепер Америка змушує Україну до миру на умовах Путіна. Що вона намагатиметься втілити в життя мутні путінські сценарії. Сценарії, де взагалі не йдеться про справедливість, а навʼязуються різні форми капітуляції. І не дивно, що цьому опираються Україна і недавно опритомніла Європа. Додатково досить виразно проглядається намагання чергового розподілу впливів у Європі «на двох». Майже так, як це було після перемоги над нацизмом. Але тут нема ані йоти благородства з 1945 року. Коли дійсно була перемога над нацизмом і фашизмом. А що тепер обʼєднує «миротворців»? Перемога російського авторитаризму разом з американським технократичним шовінізмом над демократичним світом і встановлення нового контролю над Європою? Здобування потужного ресурсу для майбутньої війни з Китаєм? Але ж Китай в одному човні з ними. З Путіним і Трампом. А про те, як Україні не стати дрібною ланкою в харчовому ланцюжку автократій мова піде у наступній статті. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA