Чому гібридна війна виявилася такою небезпечною для України, Грузії та Молдови, але менш успішною в країнах Балтії? Адже все це – колишні радянські республіки. Чому Росії вдається маніпулювати одними суспільствами, а іншими ні? При цьому питома кількість росіян у них не є визначальною. Справа не тільки в банальній корупції, якої скрізь не бракує. Біда в тому, що гібридна агресія дуже вдало реалізовується там, де панує гібридна ідеологія та функціонує гібридний державний апарат. Де «по формі» - одне, а «по суті» - геть інше. Теоретично в 1991 році українці скинули комуністичне ярмо та почали довгий шлях до національного відродження. Але чомусь серед кількох мільйонів комуністів тоді не знайшлося нікого, хто б розпочав боротьбу за збереження свого улюбленого устрою зі зброєю в руках або принаймні на барикадах. Не знайшлося і належного місця для дисидентів та борців з комунізмом в «новій» посткомуністичній реальності. Декомунізація торкнулася формальних сторін: перейменування назв вулиць і заміну символів, але не заторкнула людей. Той, кому колись була призначена пенсія за боротьбу з «бандами УПА», продовжував її отримувати. Кожний наступний перерахунок або індексація не викликали питань щодо пенсій за «заслуги». Всі хто судив (карав), розподіляв, керував від імені партії Леніна – продовжили це робити в умовах вже нібито вільного ринку та приватної власності. Як і ті, хто пропагував, описував, возвеличував і пояснював народу політику партії. Творив гуманітарну псевдонауку. Цього разу вже ніби поборюючи комуністичну ідеологію не змінюючи ні інструментарію, ні фахівців. А оскільки професіоналізм старим бійцям ідеологічного фронту був не надто потрібним навіть за мірками провінції, то після 30 років «блукання в пустелі» (хоча справедливіше було б назвати це ходінням вздовж берега Нілу) наша ідеологія продовжила шкутильгати на обидві ноги, не знаючи на кого опертись. Бо те, на що наші самопроголошені «батьки-засновники» звикли опиратися ще перебуваючи в лавах будівничих світлого комуністичного майбутнього, зараз є відверто ворожим. А ми не здатні ідентифікувати себе поза межами порівнянь із Росією. Підсвідомо вважаючи її нашим alter ego. Чи варто в такому випадку дивуватися тому, що президент Дональд Трамп говорить про жертви саме Росії в Другій світовій війні? Або заявам про те, що ядерну зброю Україна не віддала, а Росія повернула собі своє? Ми ж самі відмовилися від статусу рівноправного суб’єкта і обрали бути «заморськими територіями». Зрештою, якщо після припинення американського фінансування демократії в Україні заговорили про загрозу посилення китайських та російських впливів, чи не є це підтвердженням закидів з боку нової американської адміністрації? Що ж це за активісти такі, які без грошей і не активісти, виявляється? І чого вартує демократія і західний вектор, які не працюють без постійних зарплат? І от ми на порозі «великого шухеру»: можливого замороження гарячої фази війни, торгів з колишнім союзником стосовно корисних копалин, і з перспективою виборів. Як на ці виклики зреагує наша гібридна ідеологія та не менш гібридний апарат управління по всій країні? Ідеологія говорить нам, що люди цінніші за території. Але що об’єднує цих людей? Історія політизована та інструменталізована. Мовне питання вибухонебезпечне. Майбутнє непевне, і навіть цілі не визначені. Це ідеальна ситуація для маніпуляцій та ідеологічних диверсій з боку Росії. Якщо говорити про корисні копалини, які належать народу України, то наш держапарат наче створений для того, щоб самому отримувати з них ренту. Сама суть управління довгі десятиліття зводилася до того, що «повноважень нема, зате можливості – є». І тут з’являються ще жадібніші «товариші» з-за «прекрасного океану», яким наш Печерський суд – не указ. І як в таких умовах проводити вибори? Росія ж недарма знову почала крутити стару платівку про «несостоявшееся государство», про «фашистів», які не слухають накази керівництва, про нелегітимність всіх і кожного. Практично все те, що звучало до 24 лютого 2022 року. Очевидно, ставка знову буде робитися на демонстрацію вад української держави та її демонтаж зсередини. Ясно, що від російської кримінальної диктатури це звучить особливо сюрреалістично, але в них свій гібрид, а отже – вони знають куди бити. Нам, відповідно, потрібно бити аналогічно. Бо й ми знаємо всі слабкості країни, де чиновники орієнтовані провести старість на віллі в Іспанії, а не на рідному виборчому окрузі. Де суди мегакорумповані, а цілі галузі віддані на «кормління» потрібним людям і угрупованням. І де національна ідея є страшним гібридом Сталіна, Миколи ІІ та Івана Грозного. Україна не матиме іншого виходу, ніж гібридно воювати з Росією і працювати на її дестабілізацію, незважаючи на те, чи рятуватимуть росіян американці. Це може стати також ціллю на майбутнє, і перехідною ланкою до нормальної національної ідеї (якщо вже без Росії поки що ніяк), і станом буття. А головне – інструментом для позбавлення «гібридності» в державному управлінні, оскільки три роки повномасштабної війни виявилися недостатнім терміном чи невдалим часом для його реформування. Звідси і головний страх «заморозки» – впасти під вагою власних недоліків. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA