Сучасний світ завжди намагався віддавати перевагу дипломатії і переговорам, а не війні. Проте у випадку російської воєнної агресії проти України чітко видно, хто брутальний порушник міжнародного права, а хто жертва нападу. Відповідно, згідно з нормами міжнародного права, не мало б бути компромісів з агресором, а тим більше позиціонування його як учасника переговорів з особливими повноваженнями. Який до всього ставить умови, нав’язує правила і змушує учасників грати у його гру. Історія російської агресії проти України і реакція на неї міжнародної спільноти надто сильно нагадують політику «умиротворення агресора» коштом жертви. Тобто те, що сталося з Європою у 1938 році. Назад в минуле Зрозуміло, що історичні аналогії завжди хибують, але треба памʼятати, що ми маємо справу з маніяком, одержимим реваншистською політикою в стилі Адольфа Гітлера. Який увірував, що він не повторить помилок нацистського фюрера. Який вважає, що набагато краще підготувався і заручився підтримкою видимих і таємних прихильників реваншу. І, на жаль, серед яких виявилося багато впливових політиків та бізнесменів, які на хвилі ламання права і релятивізації міжнародних норм, вийшли на перші ролі. Тому кожне «вмовляння» Путіна, не підкріплене рішучими діями, ставало програшем демократичної системи. Путін надкушував цю систему, а відсутність протидії легітимізувала його дії. І так тривало не тільки з моменту анексії Криму, але й з війни проти Грузії 2008 року. Тоді світ фактично погодився на особливе «історичне» право Росії на воєнну агресію проти сусідів. Реваншистські апетити Путіна росли, а у відповідь лунали вмовляння і в хід ішли істотні поступки. З Путіним говорили, переконували, трохи сторонилися, але продовжували інтенсивно торгувати, зміцнюючи воєнний потенціал Росії. Спраглі до авторитаризму З часом сформувалися дві небезпечні реакції на дії путінської Росії. Ті, що погоджувалися на розрахунок з агресором, пропонуючи цьому Мінотавру все нових красунь, щоразу за рахунок жертви. Тобто тих, хто хотів тихо відсидітися. І тих, що самі ступили на прокладений Путіним шлях. Шлях нового переділу світу і боротьби за ресурси. Зʼявилися охочі скористатися слабкістю демократичних механізмів і сконцентрувати в одних руках безмежну владу. Тут варто згадати ще одного важливого гравця на планеті – авторитарний комуністичний Китай. Позиція Китаю є важливою для всіх. Для путінської Росії, яка є його бойовим авангардом у війні проти демократичної системи і важливим інструментом у намаганні заволодіти більшістю світових ресурсів. Не менш важливою «китайська карта» є і для середовища президента США Дональда Трампа. Якому дії Путіна та китайські претензії на світ нібито дають особливі підстави відмовитися від демократичних механізмів і взагалі від норм міжнародного права. Мовляв, погляньте до чого привела ваша м’якотіла демократія. Якщо ми не сконцентруємо владу в одних надійних руках – ми програємо. І це перший крок до авторитаризму. Розпочався справжній «хрестовий похід» проти демократії та демократичних інститутів. Формальним приводом послужила поразка на виборах кандидатки від Демократичної партії. Тому, користуючись словом «демократія» у назві політичних противників, Дональд Трамп взяв курс на її згортання. Використавши для цього ідею «оптимізації» системи державного управління зі скасуванням цілих інституцій та масовим звільненням працівників. Розрахунок на те, що судова система Америки швидко відмінить неправові укази президента та ініціативи його команди, є майже марними. Оскільки в суспільстві може запанувати страх. А судові процеси при такому швидкому розвитку подій, приведуть до ще більшої розбалансованості державної машини та хаосу в суспільстві. Негласна коаліція авторитаристів Головним критерієм такої коаліції є право сильного: ми так робимо, бо можемо собі це дозволити. Всі слабші від нас мають підкоритися. Таким чином право сили перетворюється на силу права. Їхнього права. На жаль, останнім часом авторитарні тенденції у світі починають зростати. Вважатися послідовником дотримання демократичних цінностей та норм права – це майже те, що розписатися у власній безпорадності і визнати себе нікчемним лузером. Апелювання до дотримання демократичних принципів та норм міжнародного права наштовхується не тільки на глуху стіну несприйняття, але й на заяви головного «міжнародного судді», що йому потрібні Канада у вигляді 51-го штату або Гренландія, ресурси якої так «необхідні» США. Таким чином можна стверджувати, що путінська Росія усвідомлено відкрила скриньку Пандори і її сморід одурманив цілий світ. Сморід неоімперіалізму та неоколоніалізму. З чого випливає резонне питання, а чи залишилися ще на планеті сили, готові боротися за цінності демократії та протистояти наступу авторитаризму? Швидше за все такою силою залишається Європа. Не в повному складі і, на жаль, не консолідована. Яка ще недавно сподівалася відсидітися за спиною України та під американською парасолькою. Тепер ця опція зникла. Україна – перешкода чи рятівне коло? Яскравим прикладом відданості демократичним цінностям і букві міжнародного права є Україна. Але вона знаходиться у вкрай вразливій ситуації і потребує міжнародної підтримки. По-перше, тому що веде нерівну боротьбу за своє існування. А по-друге, тому що багато впливових світових гравців схоже полегшено зітхнули б, якби вона припинила боротьбу і капітулювала. На жаль, таке оманливе сподівання прочитується не тільки в діях актуальної американської адміністрації, але й у низки європейських країн. Що у випадку країн ЄС дорівнювало б самогубству. Якщо у випадку американців є сподівання, що з деактуалізацією «українського питання» їм простіше буде домовитися з Путіним і взятися за нове перекроювання світу, то для Європи це поступовий перехід до статусу вічного донора трьох світових авторитарних режимів. І це в кращому випадку. Саме тому Європа має брати якнайактивнішу участь на боці України. Не віддавати на поталу переговорний процес американцям та росіянам. Активно втягувати у свою орбіту Україну і рішуче відкидати ідею перетворення її на буферну зону з незрозумілим статусом. Відсутність Європи на переговорах з Росією веде до легітимізації путінського режиму. І тут переговори, коли тиск чиниться тільки на жертву, а агресор спокійно заявляє, що «доб’є» її, є прямим злочином згідно з міжнародним правом. А отже, тут варто зробити кілька істотних зауважень. Переговори як засіб дипломатії чи поступок? Будь-які переговори, особливо коли вони ведуться з агресором, надають йому статус учасника міжнародного процесу. Це може сприяти легітимізації його влади як у внутрішньополітичному, так і в зовнішньополітичному вимірах. Кремль давно використовує переговори не для пошуку компромісу, а як інструмент затягування часу, маніпуляцій і демонстрації власної нібито «конструктивності» перед міжнародною спільнотою. У 2014–2015 роках Мінські угоди, які Росія підписала після вторгнення в Україну, продемонстрували цю тактику. Москва імітувала готовність до врегулювання конфлікту, використовуючи домовленості для подальшого тиску на Україну та Захід, при цьому не відмовляючись від своїх агресивних намірів. Фактор міжнародного сприйняття Теперішні переговори з Росією показують, що будь-яка участь у таких процесах, якщо вона не супроводжується чіткими вимогами щодо відповідальності за агресію, може і має сприйматися як поступка Кремля. Ризикує закріпити статус-кво, при якому Росія зможе уникнути реальних наслідків за свої злочини, а режим Путіна отримає ще більше підстав стверджувати, що він «переграє» Захід. Крім того, сам факт переговорів без попередніх поступок із боку Росії (виведення військ, відшкодування збитків тощо) посилає сигнал, що міжнародне право може бути порушене безкарно. Це створює небезпечний прецедент для інших авторитарних режимів. Фактично мова йде про легітимізацію беззаконня. Позиція України та ризики Київ неодноразово заявляв, що переговори можливі лише після відновлення територіальної цілісності та гарантій безпеки. Проте існуюча практика із «заламування» рук тільки Україні під благородним гаслом досягнення миру наближує ризик замороження конфлікту на вигідних тільки для Росії умовах. У такому випадку Путін досягне своєї мети – збереже владу та підготується до нових етапів агресії. Таким чином буде узаконене беззаконня. Висновок напрошується один – будь-які переговори з путінським режимом, якщо вони не базуються на чітких вимогах і не містять жорстких механізмів контролю, дійсно можуть легітимізувати його. Це дає Кремлю змогу зберегти обличчя, зміцнити авторитарний устрій і надалі маніпулювати міжнародним порядком денним. Тому переговори можуть бути виправдані лише за умови реальних поступок з боку Росії та притягнення її до відповідальності за злочини проти України та світу. А це можливо тільки при умові активного долучення Європи до переговорного процесу. Зрештою, щоб не допустити узаконення беззаконня. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA