Європа і надалі ніжилася б у своїй приємній дрімоті, якби з нею вдруге не трапився Трамп. Так, саме для Європи прихід Дональда Трампа в Овальний кабінет став холодним душем. Судячи з подій останніх десятиліть, Європі неймовірно подобалася позиція, за якою відповідальну, важку і «брудну» роботу брали на себе США. Це випливало з положення, що якби не втручання Америки у велику європейську бійню, то фінал Другої світової війни був би не таким і однозначним. І саме тому, колишні заокеанські володіння помінялися роллю з метрополією і встановили за «старенькою» не догляд, а нагляд. Цей нагляд проявився у вигляді американських військових баз у Європі, плані Маршалла для відбудови розореної Німеччини, обмежувальних законів та протидії появі надто самостійних ініціатив. Одне слово, Америка взяла на себе не тільки функцію захисту Європи від комуністичної загрози, але й контролю за нею. Щоб Європа якнайдовше не могла обʼєднатися і не скласти конкуренцію США. З часом економічна і частково політична інтеграція європейських країн стали невідворотними. США уважно стежили за цим процесом і не надто протидіяли, розраховуючи на те, що «історичні суперечки» ще довго виконуватимуть стримуючу функцію. А от де американці були активними, то це в плані протидії ініціативам створення Європейським Союзом власних збройних сил. Тому історія того, як американці «гасили» цю ідею, роблячи залежність Європи від Америки повною, які слабинки використовували і хто був «їхніми» агентами впливу заслуговує на окрему розповідь. Також варто нагадати, чому Америка Трампа вирішила радикально змінити своє ставлення до Європи. Ініціативи і поразки Історія Європейського Союзу складна і багатогранна, проте ще більш заплутаними залишаються спроби створення європейських збройних сил. Після Другої світової війни Європа стала ареною геополітичних змагань між США та СРСР, що унеможливило формування автономних оборонних структур на континенті. З одного боку, НАТО гарантувало безпеку Західної Європи, з іншого – будь-які спроби створення незалежної військової структури ЄС наштовхувалися на протидію як з боку США, так і з боку окремих європейських країн. Історично Франція та Німеччина були ключовими рушіями європейської інтеграції, однак їхні розбіжності у підходах до військової автономії ЄС лише ускладнювали ситуацію. Франція традиційно виступала за більшу незалежність європейської оборони, у тому числі від НАТО, тоді як Німеччина, через свою історію та післявоєнні обмеження, була обережнішою у цих питаннях. Велика Британія, у свою чергу, завжди підтримувала трансатлантичну єдність, що додатково гальмувало будь-які ініціативи щодо створення європейських сил швидкого реагування. Франція «Перетягування линви» Францією було наперед приреченим на поразку. Оскільки Париж ставив перед собою завдання, непропорційні його силі й впливу: позбавити Європу американського домінування в НАТО, створити базу для майбутніх збройних сил Європи і вивести Францію в лідери на Європейському континенті. В 1966 році президент Шарль де Голль вирішив вивести Францію з військової структури НАТО, хоча країна залишилася членом Альянсу. Причиною називали бажання зберегти стратегічну автономію Франції. Створення власного ядерного стримування (force de frappe), яке мало бути незалежним від командування Альянсу. Франція підтримувала створення спільних європейських оборонних ініціатив, таких як Спільна політика безпеки і оборони ЄС (CSDP), що викликало тертя з Вашингтоном і Лондоном. Повернення Франції у військову структуру НАТО відбулося в 2009 році. Хоча й тоді думки французів розділилися: одні аргументували це потребою впливу на рішення Альянсу, а інші вважали, що країна втратить свою стратегічну незалежність. Проте менше історії, а більше сучасності. Тепер Франція підтримує ідею стратегічної автономії Європи, що сприймається окремими гравцями як послаблення НАТО. Президент Еммануель Макрон у 2019 році заявив про «смерть мозку НАТО», критикуючи неузгодженість дій Альянсу, особливо після односторонніх заходів США і Туреччини в Сирії. Військове лідерство Франції в місіях ЄС у Африці (зокрема, операція «Бархан» у Сахелі) вказує прагнення діяти самостійно. Особливої пікантності позиція Франції набуває в момент зміни пріоритетів, запроваджуваних президентом США Дональдом Трампом. Коли з одного боку Трамп погрожує виходом Америки з НАТО, або радикальним зменшенням її дольової участі в оборонному Альянсі. Залишаючи захист Європи на саму Європу. Підштовхуючи до значно більших оборонних видатків країни ЄС, взяти на себе головний тягар забезпечення оборони України і переорієнтувати торгівлю із Росії та Китаю на США. Що ставить перед Європою неймовірно складні завдання: під час війни створити свою власну військову потугу, налагодити виробництво зброї, створити власні війська швидкого реагування й реорганізувати принципи і правила функціонування ЄС. Подолати забюрократизованість, перестати ховатися за необхідністю консенсусних рішень. І взагалі перестати вдавати, що війна на порозі ЄС їх не дуже обходить. ЄС і Велика Британія на марші. Кого призначить Трамп європейським сюзереном? Весь час після Другої світової війни роль «наглядача» за континентальною Європою виконувала Велика Британія. Вона брала участь на рівних в поділі Центрально-Східної Європи. І легко «нейтралізувала» спроби створити сили і механізми швидкого реагування в Європі. Досить вдало грала на суперечках між Францією та Німеччиною. Наприклад, так сталося з однією з перших спроб створення європейських збройних сил. Ідеєю Європейського оборонного союзу (ЄОС), запропонованого у 1950-х роках. Який передбачав спільну армію, підпорядковану єдиним європейським командним структурам, однак зрештою був заблокований французьким парламентом. Політика Великої Британії з протидії створенню європейських збройних сил була продиктована кількома ключовими причинами. Британія завжди вважала НАТО основним гарантом безпеки Європи і не підтримувала ініціативи, які могли б послабити роль Альянсу. Лондон побоювався, що створення незалежних європейських збройних сил може призвести до дублювання структур НАТО, що послабило б військову координацію із США. Те ж саме відбувалося з причин пріоритетності відносин із США. Британія має тісний військовий і політичний союз із США («особливі відносини»). Спільна розвідка (через союз «П'яти очей»), стратегічна співпраця та військові місії робили Лондон важливим союзником Вашингтона. Тому Британія часто діяла як «американський голос» у Європі, блокуючи ініціативи, що могли б зменшити вплив США на європейську безпеку. Критикуючи ідею дублювання структур НАТО та наголошуючи на необхідності більш ефективного використання вже існуючих механізмів. Після референдуму про вихід з ЄС (2016) Велика Британія ще більше дистанціювалася від ідеї європейських оборонних ініціатив. Зберегла відданість НАТО і зосередилася на двосторонніх оборонних партнерствах із окремими країнами Європи (наприклад, із Францією через Ланкастерські угоди). Не сталося докорінних змін в позиціонуванні ЄС навіть під час «балканської» кризи. Найбільше підштовхнули ЄС до думки про формування власних збройних сил дві важливі події – повномасштабне вторгнення Росії в Україну і друге обрання президентом США Дональда Трампа. Обидві продемонстрували критичну необхідність оперативного і адекватного реагування Європи на виклики і загрози. Проте, позиція ЄС навіть перед загрозою, що Росія стане на її безпосередніх кордонах, не зазнала радикальних змін. І тільки нищівна критика і погрози Трампа залишити Європу сам-на-сам з російським агресором, стали міняти геополітичну ситуацію на континенті. Практично Трамп, на відміну від своїх попередників, якнайбільше штовхає європейців до перебирання на себе відповідальності за мир і безпеку на континенті. І, зрозуміло, що завданням номер один є завершення російсько-української війни на засадах, коли агресія ще довго не зможе повторитися. Надії обійтися «малою ціною» нема. Перспективи для України є Надії нічого не робити і відсидітися під американською «парасолькою» більше нема. Європа мусить включитися на повну силу. Це вимагатиме політичної волі, величезних фінансових інвестицій і, що найголовніше, єдності серед країн-членів. Лише в такому разі Європейський Союз зможе не лише реагувати на кризи, а й запобігати їм, гарантуючи безпеку і стабільність на континенті. На практиці це означатиме, що ЄС, якщо хоче вціліти, більше не має права відвертатися від України. Більше не може розраховувати на трати своїх ресурсів Америкою заради європейської безпеки. Завдяки тиску Трампа і його непрогнозованості, європейці змушені шукати власні шляхи виходу. Зокрема, наразі проглядається кілька стратегічних ліній. Одна з них – це збільшення «мілітаризації» Європи під орудою Франції. Ефективність якої залежатиме від здатності президента Макрона вибудувати нову архітектуру відносин, як з Німеччино, так і з Лондоном та Вашингтоном. Другою, найбільш вірогідною, є ініціатива Великої Британії щодо формування спільних європейських збройних сил швидкого реагування. Щодо другого варіанту проглядається чітке «патронування» з боку США, що може викликати спротив з боку Франції, але не категоричний. Оскільки європейці розуміють, що на даному етапі, без американської підтримки їм з Росією не впоратися. Саме тому надзвичайної ваги набуває ініціатива президента України Володимира Зеленського щодо створення Збройних сил Європи на базі майбутнього європейського військового контингенту в Україні. Використання ЗСУ як основи для створення європейських збройних сил швидкого реагування. Підтвердженням дій в цьому напрямку є останні візити британського премʼєра Кіра Стармера та французького президента Емманюеля Макрона у Вашингтон. Та переговори з Дональдом Трампом. Як випливає із хаотичної інформації, Дональд Трамп майже погоджується на дислокацію в Україні французьких та британських військових. На те, щоб британські літаки контролювали українське небо. Чим фактично дає згоду на формування європейських збройних сил. Тепер треба чекати пропозицій реформування НАТО, або її поступового демонтажу. А також переформатування ЄС з обовʼязковим знищенням засилля бюрократії та впливу країн з «особливою думкою», що розходиться з європейськими цінностями та ідеалами. І саме це відкриває сприятливі перспективи для України. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA