Коли новообраний президент США Дональд Трамп ошелешив світ заявами про Гренландію, Канаду і Панаму, політичні оглядачі слушно згадали про імперіалізм та про відхід від усталеної системи міжнародних відносин. Про що раніше було заведено говорити в контексті політики Росії чи Китаю. Далі – більше: було знято заборону для американців давати хабарі за кордоном, якщо цього вимагає американський інтерес. Потім напружилися європейські політики, яким прямим текстом заявили, що за свою безпеку треба буде платити, при чому платити вже, а не після багаторічних обговорень стратегій та концепцій. Ну і про Україну не забули – пропозиція «корисні копалини в обмін на присутність», навіть не гарантій безпеки, теж не залишила нікого байдужим. Можливо, це таки він – неоімперіалізм. Звучить не дуже, але яка цьому альтернатива? Останні кілька десятиліть світ жив в умовах, коли існували високі стандарти демократії, які начебто гарантували країнам економічний успіх та достаток. Але з часом ця система почала явно пробуксовувати – виявилося, що дотримання правил і порядку не приносить жодних бонусів диктаторам і мафіозним квазіполітичним групам, натомість дозволяє їм використовувати ці правила проти демократичних країн. Правила ніби для всіх, але їх порушення дозволяє ефективніше досягти бажаного – так воно працювало. Західні політики, попри всю абсурдність ситуації, продовжували економічну «співпрацю» зі своїми противниками. Вважалося, що Кремль, який торгує газом із Європою, не буде рубати «фінансову гілку», на якій сидить. Насправді ж Захід годував монстра, а не перевиховував його. Напевно правильним кінцем цієї історії була б рішуча перемога сил добра над силами зла. Але проблема в тому, що сили добра абсолютно не готові ні до фінальної битви, ні навіть до елементарного прийняття фактів. І коли ці факти їм озвучили на Мюнхенській конференції, вони просто відмовилися їх сприймати. Потрібен, виявляється, ще один саміт в Парижі, щоб обговорити очевидне-неймовірне. До речі, раніше на тому ж місці, в Мюнхені, вони відмовлялися сприймати прямі погрози Путіна, а потім – українські відчайдушні заклики про допомогу напередодні вторгнення. Але відмова сприймати реальність не означає, що реальності не існує. І вона полягає в тому, що тепер не лише світові парії типу Ірану та КНДР, чи «погані хлопці» з комуністичного Китаю, або відморозки з Кремля будуть порушувати правила. Тепер це буде робити і Америка, якщо вважатиме за потрібне поставити їх на місце такими ж методами. Пішла, можна сказати, епоха. Не лише в Москві, виявляється, можуть підтримувати європейських правих популістів, щоб тиснути на уряди. Не лише Дугін може розмірковувати про сенс буття та «загниваючий лібералізм». Якщо заради того, щоб підготуватися до майбутнього глобального протистояння з Китаєм і його сателітами, треба струсонути ЄС до самих підвалин, Америка Трампа готова це зробити. Зважаючи на амплітуду заяв американських топ-політиків, українці можуть періодично відчувати то зраду, то полегшення. Можна зрозуміти, що відчували поляки у 1945 році. Або українці після 1920 року. Але ж Дональд Трамп стосовно України не сказав нічого нового або чогось, про що у нас ще не говорили. Хіба ідея запросити американських інвесторів, які б захищали свої вкладення, не обговорювалася в Україні? Особливо після невдалої акції «Почути гудок Донбасу» імені Ріната Ахметова. Хіба нам не говорили, з 2008 року починаючи, що двері НАТО не те щоб закриті, але і не відкриті, і взагалі «треба почекати»? Все це давно відомі речі – значить проблема в іншому. Наприклад у тому, що Дональд Трамп не загортає неприємну субстанцію в кольорові папірці. А це наштовхує на думку, що суть не в лише в грошах чи корисних копалинах. Бо при м’якшій риториці, що, мовляв, США інвестує в розробку, компенсує свої інвестиції видобутою сировиною, натомість їхня присутність буде таким собі запобіжником – при таких м’яких формулюваннях українське суспільство би з радістю схвалило цю «дружбу». І при делікатнішому донесенні думок Джей Ді Венса чи Піта Гегсета до європейських політиків, вони б сприйняли і аргументи, і заклики озброюватися. Але ні. Американці діють так, неначе спеціально шокують, щоб привести до тями і познайомити з реальністю. Натомість в Україні та в Європі (бо Україна – це Європа, у цьому випадку точно) ніяк не можуть відпустити гумову качечку під час 9-бального шторму і взяти нарешті рятівні жилети. НАТО повинна проявити єдність, треба виробити спільну позицію, не можна говорити з диктаторами, щоб їх не заохочувати… Усе це в минулому. США не готові воювати з РФ. Значить нам потрібно дочекатися, коли будуть готові, і прошмигнути в НАТО чи що там буде на той час, як це зараз зробила Фінляндія. Україні зараз важливо опинитися з правильного боку нової залізної завіси, що розділить світ. Можливо, вона розділить його не на два блоки, а на кілька менших об’єднань чи складніших конфігурацій. Головне – не піддатися на бубніння про «балансування між великими гравцями» та «опору на власні сили». Це балансування уже привело нас до війни. Бо зараз «російські ліберали» на українських каналах, і це можна спрогнозувати з точністю до 100%, кинуться «захищати» українські надра від американських капіталістів. Мало хто так переживає за українські корисні копалини, як «хороші росіяни». Хіба що олігархи та їхня обслуга: політики, ЛОМи, експерти та незалежні журналісти. До речі, про експертів. Наш експерт взагалі істота ляклива. Постійно боїться, щоб «всемогутній Путін» не обдурив то «наївного Зеленського», то «самозакоханого Трампа». Мабуть, наслідки травми 90-х років під назвою «не ходи на базар – там дурять». Хоча це все одно не пояснює, чому «патологічний брехун» Трамп, коли говорить компліменти Путіну, в цьому випадку говорить правду (за версією українського експерта). І ще, експерт не в курсі, що в неоімперіалізм можуть грати не лише в Кремлі. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA