Ще й близько не видно зупинки бойових дій, а суспільство вже на низькому старті в очікуванні виборів. Навіть у нещодавньому подкасті Лекса Фрідмана з Володимиром Зеленським це питання було одним з ключових. З чого можна зробити висновок, що від війни ми одразу перейдемо (якщо перейдемо) до агітації, оминаючи етап осмислення й перетравлення інформації. Отже, існує ненульова вірогідність, що замість реформ та роботи над помилками (бо це складно і неприємно), нам запропонують різні варіанти «золотого віку» з недавнього минулого, які уособлюватимуть політики різних політичних періодів. Це простіше та й навряд чи можна заперечити, що «прийшла Росія і запалила наш тихий рай». Оскільки людям притаманна ностальгія за безповоротно втраченим. Молодістю, здоровʼям, можливостями. А особливо якщо все це змарновано не зовсім з вашої вини та причиною цьому страшна війна. Після якої все зруйноване буде сприйматися кращим, ніж було насправді. До всього, тепер нам дійсно є з чим порівняти: з реальними росіянами, а не з телевізійними казками про них. Суттєво змінилася і думка про Захід, де чимало українських емігрантів не побачили ані молочних рік, ані масляних берегів. Якою ж може бути в цьому випадку найпростіша модель поведінки для українських політиків? Агітувати за відбудову довоєнної України. А ще краще – просто закликати повернутися до тих «золотих часів», коли все начебто було добре, а головне – була молодість і більше здоров’я. Хоча з раціональної точки зору очевидно, що довоєнна модель була далеко не ідеальною. І саме вона зробила російське вторгнення можливим, бо армія – слабка і непрестижна, а бюрократія – корумпована, непотистська і залежна від олігархів та криміналу. Але, справедливості заради слід сказати, що ця ж модель зробила суспільство завжди готовим до опору, до розгортання волонтерського руху і до виживання без державної підтримки. Отже, нас чекає черговий раунд «написання історії», але в цифрову епоху. Тобто з поправкою на те, що тепер кожен сам собі і Нестор-літописець, і газета «Правда». Прикро, що це навіть не Орвеллівське «хто контролює минуле – той контролює теперішнє». Це просто легший шлях до влади та ресурсів. Прихильники президента Зеленського говоритимуть, що російське вторгнення перервало реформи, які почалися у 2019 році. Прихильники Порошенка – що реформи були раніше, до 2019. Залишки «регіоналів» шукатимуть «золоту добу» в «домайданну епоху». «Свободівці» рахуватимуть відсотки загиблих за партійною приналежністю (як це було з «Небесною сотнею»). Записні «антикорупціонери» стверджуватимуть, що лише завдяки їм вдалося не допустити розкрадання оборонного бюджету. А генерали, що тільки завдяки їхній непохитній волі та радикальним рішенням українці зупинили ворога. Кожен олігарх братиме приклад з Ріната Ахметова та його «сталевого фронту», покликаного приховати «гудок миру» новими благими ділами. А ще будуть цілком «внутрішні історії» про самі бойові дії, в яких правду знатимуть лише безпосередні учасники. Тоді як на публіку виноситимуть протилежні версії про героїзм та звитягу з одного боку, і про «тилових тіктокерів» з іншого. Ступінь жахіття і цинізму ми поки що уявити не можемо. Але історія про те, як молитва Агафангела на березі моря викликала шторм і зупинила російський десант якби натякає, що буде цікаво. Ця «битва за історію» стане черговою гирею на ногах суспільства. Користь від якої отримають хіба «професійні захисники правди». Як це, до речі, вже сталося з більш ранніми епізодами, коли замість розвивати економіку і будувати додаткові соціальні зв’язки, без кінця і краю «вирішується» питання, наприклад, Волинської різанини. Але найголовніше – вона легітимізує все те, проти чого українці повставали останні десятиліття: несправедливе судочинство, корупцію та неофеодалізм. Бо ж вистояли, вибороли своє право жити за своїми законами… Про які закордонні інвестиції в Україну можна буде говорити в такому випадку, думаю, пояснювати не потрібно. А от що робити всім нам, українцям? Особливо в ситуації, коли сотні тисяч (якщо не мільйони) релокантів будуть-таки змушені шукати кращої долі на заході країни – якомога далі від небезпечного кордону з РФ. Бо частина з них приїде зі своєю моделлю «ідеальної довоєнної України» і зіштовхнуться тут ще з однією «ідеальною моделлю». При цьому обидві — ексклюзивні, корупційні, неефективні, орієнтовані явно не на людину. Зате кожна передбачає перекладення вини на іншого. Якщо нічого не робити і не пробувати це змінити, то конфліктів явно не уникнути. Наразі, так виглядає, змінювати ніхто нічого не планує. Бо ж вибори. Тому переїжджають цілими «університетами» та «виконавчими комітетами міських рад», хоча давно нема ані студентів, ані навіть міст, в яких ще недавно проводили тендери на «озеленення» практично під час російських бомбардувань. Зате є державний бюджет, який повинен забезпечити «довоєнний рівень» для всіх цих фантомних інституцій. Судді приїжджають судити, прокурори – забезпечувати державний контроль… При чому зменшення як підконтрольної території, так і населення, такій «нормалізації» явно не заважає. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA