Закінчення першої чверті 21 століття продемонструвало, що недоторканість кордонів втратила сакральну юридичну силу. А світ втратив стабільність. Достатньо було, щоб хтось один взявся за переділ територій, а весь світ промовчав, як третя світова війна набирає реальних рис. Будь-яка форма перегляду повоєнного устрою — загрожує великою війною. Здавалося, що мирне зникнення СРСР з карти світу дало шанс уникнути нового протистояння. Що примат вищості одних над іншими та ставлення себе, окремих груп і своїх країн понад законом — в далекому минулому. Видавалося, що боротьба за нові (або втрачені колись) території і повне ігнорування міжнародного права залишилися в страшному 20 столітті. Але ні, російсько-радянський реваншизм дав собі волю і фактично повторив усі кроки нацистської Німеччини у розпалюванні світової війни. Війна Росії проти України, розвʼязала руки багатьом охочим захопити, приєднати, змусити увійти до свого складу ледве не цілі держави та континенти. І все це пояснюється великою справедливістю, національним інтересом, боротьбою на випередження. А насправді відкриває шлях новій війні за ресурси і гегемонію, ігноруючи найвищу цінність — життя людини. Криваві анклави Типовим радянсько-російським сценарієм дестабілізації навколишнього світу є створення анклавів напруги і сепаратизму. Близький Схід (Палестинська автономія), Карабах на Кавказі, Придністровʼя в Молдові, Абхазія та Південна Осетія для Грузії, ДНР-ЛНР (спроба з Новоросією провалилася) в Україні — це все тактика російської присутності і впливу на сусідні держави та світову політику через постійну загрозу війни. Придністровʼя і Нагірний Карабах — класичні приклади пастки для міжнародного права про суверенітет і недоторканість кордонів. Створюючи криваві анклави нестабільності, Росія ніби бере в заручники цілу країну і послаблює її вихідні позиції на вимушених переговорах. Чим створює подвійний тиск. Один із яких — внутрішній, який виходить з боку опозиціонерів, які вимагають всього по-максимуму. Яскравим прикладом чому є Вірменія і спроби Росії скинути премʼєра Пашиняна через втрату Карабаху. Ще одна форма повзучої диверсії — це використання настроїв населення таких анклавів. Якщо навіть життя довело невідворотність втрати цих земель, їх мешканці залишаються найстрашнішими критиками політиків, які були змушені погодитися з таким планом. Коли ж вони опиняються на території «матірної» держави, то, не хотячи, стають вагомим чинником в руках російських маніпуляторів. Допомагають росіянам клеїти клеймо «зрадників» на свої національні уряди. Чим обмежують тим свободу дій і послаблюють позиції країни. Коли територіальні втрати сталися Що ж робити, коли території втрачені, та як зробити так, щоб ці землі не тримали в заручниках уряди та політику цілих держав. Ось тут треба завжди памʼятати, що найвищою цінністю є не території, а люди, їхнє життя, безпека та свобода. Важливим є суверенітет та незалежність країни, на які замахнувся ворог. А отже збереження країни, навіть при територіальних втратах на певний час, є найбільшим досягненням політичної нації. Свідченням, що жертви виявилися не марними. Що території без людей мало що варті. А тому потрібно розвʼязати політичним керівникам руки для ведення міжнародних переговорів і не атакувати їх максималістськими вимогами зсередини. Треба пояснити співгромадянам, що не йдеться про «ампутацію» територій, оскільки вона означає втрату на завжди. І не потрібно змушувати політичне керівництво «виправдовуватися», кидаючи на загибель заради територій тисячі молодих життів. При чому, ніби забуваючи, що Україна буде робити надалі з населенням так званих ДНР-ЛНР. Яке залишиться, мʼяко кажучи, вкрай нелояльним до України. При чому, що план повернення цієї «ракової пухлини» до складу України у вигляді «широкої» автономії у Росії вже був. «Формула Штайнмаєра» Чомусь дуже швидко забувся варіант перемирʼя, погоджений Ангелою Меркель та її тодішнім міністром закордонних справ Франк-Вальтером Штайнмаєром. Після чого, ставши президентом, Штайнмаєр попросив вибачення перед українцями, а пані канцлер — ні. Чому вибачався Штайнмаєр? Та тому, що заради тимчасового замирення піддався на російський сценарій поступового доведення України до стану порожньої шкарлупи. За цим сценарієм ДНР-ЛНР мали спочатку бути забрані з-під української юрисдикції, Росія мала провести там «вибори» і через якийсь час запхати цю «гангрену» назад в Україну. Щоб через неї отруїти весь організм. При чому, використовуючи абсолютно демократичний механізм — вибори. З моменту «повернення» анклавів ДНР-ЛНР в склад України, на які Київ не мав би абсолютно ніякого впливу, про всі євроінтеграційні та трансатлантичні прагнення, як і про субʼєктність, Україні довелося б забути надовго. Якщо не на кілька поколінь. Реакція тодішнього українського політичного керівництва була опортуністичною. Головною тактикою було — зволікати і тихо саботувати. Мовляв, само собою розсмокчеться. Або ж наш політичний геній тихо все вирішить на нашу користь. На жаль, це була абсолютно помилкова тактика, оскільки Росія не сиділа склавши руки, а всіма способами намагалася впхати особливий статус в українське законодавство і навіть Конституцію. А коаліція Порошенка-Яценюка тиснула на парламент і намагалася «продавити» відверто ворожий до України план. І дійсно мають рацію ті, хто стверджує, що при Порошенкові не було б війни. Так, бо за кілька років не було б і України. У звʼязку з цим, команді Володимира Зеленського треба пояснити, що підписанням перемирʼя не означає відмову від територій на віки вічні. Що чіпляння за території — це послаблення власних позицій. А ті, хто використовує у внутрішній політичній боротьбі фактор «територій» — працюють на полегшення ворогу реалізації ним задуманого. Національні різновиди використання технології «анклавів» і вибори В цьому ряду Грузія є особливим варіантом. Там діє принцип страху від великої війни і воєнної розрухи. Грузини вибрали «мир», боячись, що війна знищить їхню державу і прирече їх на страшні біди. Технологія «страх та нажива» спрацювала. Також на якийсь час Росії вдалося реалізувати технологію «олігарх-гарант» в особі Бідзіні Іванішвілі. Питання окупованих Росією територій нібито переноситься на час після закінчення великої війни. Ситуація Придністровʼя і Молдови є набагато важливішою для України. І не тільки через територіальну близькість. Тепер, коли Придністровʼя опинилося без російського газу, здавалося б час реінтеграції цього анклаву до складу Молдови не за горами. Але президентка Молдови Майя Санду не робить поспішних дій у цьому напрямку. Бо з поверненням Придністровʼя Молдова має забути про Європу. Його населення, разом з «євроскептиками» всередині потягнуть країну якщо не прямо в бік Москви, то геть від Європи. І ще одне, відключивши газ, росіяни «гартують» придністровців у ненависті до Молдови. Не менш важливим залишається питання, хто і як буде голосувати і обирати після реінтеграції анклавів. Три загрозливі приклади: Грузія, Молдова і Румунія. Грузію приборкали за допомогою російського олігарха грузинського походження. Молдову вирвали з російських лап завдяки закордонним виборчим округам. В Молдові був свій проросійський олігарх Шор. В ній є свої проросійські регіони, як от Гагаузія. А уявімо на мить, що під тиском газової блокади Придністровʼя повертається в склад Молдови. Це означатиме, що Молдові про європейський вектор пора забути, як і Грузії, на десятиліття. І все відбуватиметься згідно з демократичною процедурою. В Румунії дійшло до скасування результатів президентських виборів. Таким істотним було втручання у цей процес російських технологій впливу. І там також головну надію покладали на румунів поза межами Румунії. А тепер погляньмо на майбутню ситуацію в Україні. Чи врятують здобутки цієї війни і демократію закордонні українці. Ті українці, які змушені були рятуватися із загрожених війною регіонів, але й ті, хто скористався нагодою виїхати на Захід. Ті, хто платив шалені хабарі, щоб втекти від мобілізації. Ті, хто за роки війни збудував собі тверду базу, щоб назавжди залишитися в країні перебування. До цього треба додати тих, кому нема куди повертатися. Але й це ще не найстрашніше. Трудові емігранти, які десятиліттями живуть в Європі також приміряють на себе роль критиків і порадників, як нам «облаштувати» Україну. Але це вже тема для наступної статті. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA