Судячи з останнього інтервʼю президента Володимира Зеленського, він не дуже хоче опинитися в позиції британського премʼєра Вінстона Черчилля станом на 1945 рік. Коли справжній герой і організатор перемоги зазнав поразки на демократичних виборах. Тому президент Зеленський, а, можливо, його Офіс, вирішили не відпускати ситуацію на самоплив. Принаймні для того, щоб попри безальтернативність Зеленського і його величезні заслуги в обороні України, з нього не зробили цапа-відбувайла. Повісивши на нього відповідальність за усі прорахунки, негаразди та втрати після підписання перемирʼя. Щоб не повторилася ситуація, коли британці «помстилися» Черчиллю за занедбання внутрішніх проблем. Зрештою, щоб не допустити реваншу представників кланово-олігархічної системи і тим не змарнувати виборене українцями право на демократичний розвиток без огляду на Росію. Критика і «критики» Залишається сподіваюся, що ніхто при тверезому розумі й чистому сумлінні не посміє заперечити, що на час президентства Зеленського припали найстрашніші випробування для української держави, що межували із загрозою втрати суверенітету. Коли стартові позиції країни-агресора й України були неспівставними. Коли світ «втомився» від невирішуваної «української проблеми» і майже змирився з неминучістю поразки Києва. А внутрішня опозиція до чинної влади зловтішалася так, ніби от-от «режим Зеленського» впаде і для неї відкриються нові перспективи. Байдуже, що перспектива повернення у владу для старих політиків відкривалася лише у вигляді ґауляйтерів «підмандатних», окупованих Росією територій. Їхньою головною метою було і залишається – знести ненависного Зеленського. Знести того, кому вони приписували проросійськість, відданість Путіну і бажання допомогти Росії закабалити Україну. Свою риторику ці сили не змінили навіть тоді, коли Зеленський своїми діями довів марність подібного роду звинувачень. А навіть більше – організував спротив ворогу і сформував нову проукраїнську міжнародну коаліцію. На жаль, «вболівання» за те, щоб Зеленському нічого не вдалося і він провалився, нікуди не зникло навіть під час повномасштабної війни. І його внутрішні противники, не знайшовши посутніх аргументів для критики, свідомо перехоплювали і брали на озброєння ворожі ІПСО, чим разом діяли на ослаблення і знищення України. А це спричинилося до того, що багато критично мислячих українців, щоб не опинитися в одному таборі з ворогом, стали свідомо закривати очі і не критикували президента за допущені помилки. Чим ще більше сприяли наростанню негативних тенденцій в країні. Що своєю чергою дозволило радникам та команді переконувати Зеленського у необхідності відтермінування важливих змін на час «після перемоги». А під час війни працювати під гаслом «Все для фронту, все для перемоги». Холодне дистанціювання Проте невирішеність багатьох нагальних проблем та відсутність чіткої реакції на них з боку президента, дали старт для розчарування Зеленським. Особисте дистанціювання від промахів у кадровій політиці, відсутність реакції на підміну структурами Офісу президента державних інституцій, міністерств і служб, а також «непомічання» проблем економічного блоку, витворили враження, що президент з тим якщо не солідаризується, то не вважає важливим. Що він байдужий до відсутності справедливості в судах, корупції в прокуратурі, МСЕК, ВЛК, податковій та прикордонній службах і особливо аморальної «бусифікації» замість справедливої мобілізації. Все це почало підточувати авторитет навіть українського Черчилля. Попри неперевершені успіхи в міжнародній політиці, суттєво зменшився ресурс довіри з боку звичайних громадян. Простіше кажучи, звичайні українці втомилися витягувати війну на своїх плечах. Особливо спостерігаючи за тим, що війна майже не змінила стилю життя багатших та впливовіших співгромадян. За затягування з покараннями навіть за корупцію, яка в умовах війни призвела до масових втрат на фронті і ослаблення потенціалу ЗСУ. Сподівання на диво і «вмиті руки» Людям важко пояснити, що в Україні сформоване таке законодавство, що під заставу виходять навіть підозрювані у державній зраді. І тут сам час спитати, а хто його формував? Хто призначав «під завісу» суддів, які тепер пачками виправдовують корупціонерів та зрадників. Що президент країни не має права впливати на суди. Що його втручання в роботу судової гілки влади, навіть заради встановлення найбільшої справедливості, буде означати кінець демократії. Тому з сумом доводиться констатувати, що для пострадянського суспільства головна особа в країні і надалі залишається «царем-самодержцем». Який має одноосібно вершити справедливий суд, вирішувати економічні суперечки, карати за несправедливість і відповідати за всі помилки усієї управлінської братії. Або суворо її карати волею монарха. Бо народ його обрав для встановлення всезагальної справедливості. І тут можна угледіти дивний парадокс, який не вперше трапляється в сучасній українській історії. Коли маси і найкращі представники громадянського суспільства, здійснили революційний переворот і, не довівши революцію до кінця, розійшлися по хатах виконувати свою рутинну роботу. Залишивши революційні зміни і реформи ділкам та відвертим політичним мародерам. У випадку з обранням Зеленського все виглядало інакше. Оскільки обрання позасистемного Володимира Зеленського було електоральною революцією. І тут виникла ситуація, коли обрали, а самі «вмили руки». Мовляв, а тепер ти маєш продемонструвати нам справжні чудеса. Але чудес не буває, особливо, коли хтось один відповідає за зміни в країні, а народ зручно вмостився на насиджених місцях і спостерігає. Так само народом є корумповані судді, прокурори, депутати усіх рівнів, податківці, поліція, чиновники, лікарі МСЕК, ВЛК, викладачі та ті, хто їх корумпує. Разом з тими, хто не має за що брати хабарі, вони й становлять український народ. І побороти це тотальне явище можна тільки разом. Хоча багато також залежить і від характеру та особистих якостей лідера. Наприклад, загальновідомою є непоступливість президента Зеленського та його напористий характер. І тут ці риси можуть йому зашкодити. Заради покращення переговорних позицій він може опинитися між лезами ножиць, коли громадяни України більше не хочуть воювати і гинути, але вони ж ставлять перед президентом максимальні вимоги. І тут майже все буде залежати від контексту та умовах, на яких буде зупинена війна. Наскільки сильними будуть позиції в України. Виглядає на те, що Зеленський хоче забезпечити найкращі позиції, максимально витискаючи ресурс з українців. Що потім знову ж таки може обернутися проти нього. Бо знайдуться розумники, які звинуватять чинного президента в тому, що він, щоб продовжити перебування у владі, не погоджувався зупинити війну. І байдуже, що під його керівництвом Україна здобула найбільшу перемогу – відстояла свій державний суверенітет і виборола майбутнє серед демократій світу. Велике швидко забувається, а особисті образи і болючі втрати залишаються з нами навічно. Сподівання замість висновків Підсумовуючи, не хотілося б думати, що президент Зеленський перервав тривалу мовчанку тільки через невідворотність наближення виборів. Бо це була б, на жаль, хрестоматійна ситуація, коли народ помічають тільки для поновлення своєї легітимності. Хотілося б, щоб у Зеленського зʼявилися час і ресурс на внутрішню політику і нагальні зміни. І то зараз, а не «після війни». Також залишається сподіватися, що при всій безальтернативності, Володимир Зеленський не стане зубами триматися за владу і, відповідно, застосовувати різноманітні хитрощі та технології. Що не погодиться на використання командою «перевірених» політичних технологій і не стане плекати «вигідну» до себе опозицію, у якої з легкістю виграє. Що тактичний інтерес не запанує над здоровим глуздом. Не замінить радикальних реформ косметичним макіяжем. І що йому завжди варто памʼятати, що найбільшим запитом у суспільстві є справедливість. А дистанціювання і відстороненість – вороги справедливості. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA