Існує обґрунтована теорія, що предки сучасних людей змогли перемогти своїх менш успішних «родичів» за допомогою абстрактного мислення. А також здатності говорити не лише про те, що можна побачити чи відчути, а й про речі, які потрібно було уявити. Ця здатність допомагала одним пояснити, а іншим зрозуміти, що десь там є небезпечні чужі. Але якщо зібратися великим колективом, а ще краще – напасти першими, тоді ворог буде переможений. Менш успішні родичі такого не вміли, вони діяли відповідно до ситуації, а про варіант зібратися для якоїсь мети, якої не видно, мова взагалі не йшла. З тих часів Людина розумна не дуже змінилася. Кількість особистих знайомств, яку здатен «перетравити» і одночасно утримувати мозок – число Данбара, а це близько 150 осіб, незмінна і для офісного працівника, і для мисливця. А кількість членів сім’ї та близьких друзів (15-20 людей) приблизно відповідає розміру клану чи первісної родини з 20-30 осіб. Цього вистачає для вирішення побутових питань, а для більш складних організацій має включатися абстрактне мислення. Якщо відштовхнутися від цієї теорії, історія людства – це історія того, як незнайомим людям вдалося порозумітися між собою. Тобто навколо чого і проти чого суспільства об’єднували свої зусилля, використовуючи абстрактне мислення. При цьому єдність чи солідарність поза межами вузького кола спілкування мають не природне походження - вони взагалі не передбачалися у «базовій моделі». «Соціальні бульбашки» Зараз ми справедливо нарікаємо на «інформаційні бульбашки» та фрагментацію суспільства. А також кпимо з атомізації російського суспільства, доведеного до настільки «скотського» стану, що більшість населення воліє просто підтримувати свого «верховного лідера» в усіх його починаннях, а також відмежуватися від найближчого оточення. Проте ми вперто намагаємося не помічати спільних рис. Перш за все – занепаду старих інституцій і традиційних інститутів (церкви, сім’ї, професійних корпорацій чи станових груп). Які неодмінно відбуваються, коли змінюються економічні моделі та відбувається нова хвиля урбанізації. Під час таких змін важливою є роль ідеології, а також система цінностей. Бо роль особистих зв’язків меншає, старі норми (осуд сусідів, наприклад) у великих групах не працюють або працюють «через раз». Кожного разу збиратися, щоб обговорити ситуацію, просто неможливо (можливими є лише безкінечні інтернет-срачі). Логічно, що інституції мали б реагувати на нові виклики та пропонувати нові алгоритми взаємодії. Але роль українських інституцій, навіть тих, які традиційно мали довіру (ЗСУ, церкви, волонтерські організації) невпинно зменшується. Атомізація суспільства, яка вже давно відбулася в Росії, починає роз’їдати і наше суспільство. Ідеологія та норми Бо ж ідеологія - це не лише гасла. Це складна система поглядів, це стандарти, моделі і пояснення, що правильно, а що ні. Коли кожен знаходить для себе тверду основу для опертя. Якби з цим все було добре, то не потрібен був би розголос навколо встановлення пандуса для пораненого ветерана. Не потрібно було б кожного разу пояснювати, що ксенофобія – це погано і непродуктивно. Не треба би було вигадувати нові «розваги», щоб залучити кошти на волонтерські збори, якби пожертвування були нормою. А з цим у нас сумно – зазвичай все починається і закінчується гаслом, а зважаючи на сучасний рівень розвитку технологій – постом у соцмережі. Емоції є рушієм дії для прийняття рішень, а елементарні речі доводиться пояснювати кожен раз, наче вперше. Тому не варто дивуватися ситуації, коли суспільство все більше намагається «не помічати» війни. І коли проблеми військових стають проблемами в кращому разі волонтерів, а в гіршому – того самого «вузького кола» в 20-30 осіб. Бо на емоціях далеко не заїдеш. Крім того, наше суспільство занадто часто і легко змінює свої настрої, щоб можна було довірити цим настроям своє майбутнє. Звідси і боязнь заморозки війни, бо підсвідомо всі ми розуміємо, чим без зовнішнього тиску може обернутися наша нелюбов до порядку та дисципліни, прихильність до гучних гасел та вміння чітко розрізняти «своє» від «нашого». Теоретично всі усвідомлюють, що потрібно посилювати інституції і правила. Але як зробити так, щоб інституції не перетворювалися на окремі персональні групи, зі своїми інтересами, кланами та особистими зв’язками? Чи це університет, чи митниця, чи депутатська група, чи бригада ЗСУ – завжди є ризик, що «число Данбара» і еволюційне сприйняття «свого клану» можуть взяти гору над писаними правилами, тобто законами. І тоді справдяться найгірші страхи, незалежно від того, коли і якою буде пауза у війні. Якщо, звісно, буде. P.S.: Раніше все це пояснювалося тим, що українці, мовляв, дуже довго жили в умовах бездержавності. Відповідно, державі не тільки взагалі не довіряли, до неї ставилися як до постійного джерела загроз і небезпек. Знайомим довіряли зрідка, але покладатися могли лише на найближчих. Але от вже виросло два покоління, війна без сумніву пришвидшила прощання зі спадщиною совка і попередніх періодів, а принципово нічого не змінилося. Значить, не там шукали. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA