Якось так склалося, що коли хтось чинить якусь дику дикість – з високою долею ймовірності ним може виявитися працівник наукової або освітньої установи? Ось і черговий «шедевр» викладача Інституту журналістики КНУ пана Нікіти Василенка (про запліднення українок солдатами-іноземцями) — теж результат діяльності того, хто мав би бути прикладом і опорою для молодого покоління. Студенти протестують, преса пише, лідери громадської думки звертають увагу — але все, як з гуски вода. Цьому повинно бути якесь логічне пояснення. Не секрет, що більшість українських навчальних чи наукових інституцій — це заклади, де «чужі не ходять», а «своїх не здають». Іноді, як у випадку з університетом Поплавського (хоча це трохи не коректний приклад, бо йдеться все-таки про приватне підприємство, хоч і «університет»), їх навіть очолюють персонажі, чиє призначення — бути зразком того, як не треба робити. Але наш відповідник американського «Пі Дідді» вже настільки «вознісся» понад загальнолюдськими нормами моралі, що перетворився на невідʼємну частину специфічного українського соціального ландшафту. Зрештою, дичини вистачає і від працівників цілком державних ВНЗ. Що ж дозволяє таким героям почуватися вільно і безтурботно, попри постійні скандальні заяви? Система управління закладами та інституціями, коли керівників обирає «колектив», і цей же «колектив» анонімно відсіює незручних колег таємним голосуванням. Відповідно, краще бути не хорошим науковцем, а зручним співрозмовником (а ще краще — товаришем по пляшці) — і тоді тебе точно підтримають. При цьому така установа начебто і не прибуткова, і державна, і народна — але конкретні люди отримують прибутки, держава «не має повноважень», а «народ» може хіба що обуритися у соцмережах. Поволі це стає нормою — від мало кому відомого інституту до національного університету. Система, у якій все вирішує начальник, якого перед тим обирає колектив (таємним голосуванням) — це добре для Запорізької Січі XVI-XVII століття. Дуже ефективно також в середовищі опришків чи піратів, коли є ватага і ватажок. Зрештою, сильний лідер, як і 5 тисяч років тому, повинен приносити колективу удачу, славу та здобич. А завдяки прихильності богів це зроблено, чи завдяки зв’язкам із київськими чиновниками — питання другорядне. І ватажок, і капітан, і директор чи ректор, попри повноту влади, залежать від ватаги. Капітан боїться отримати «чорну мітку», ректор — «недовіру». Тому на питання, чому начальство толерує скандальних викладачів, відповідь дуже проста — щоб підлеглі знову вибрали та терпіли саме начальство. Без взаємної підтримки тут ніяк. І жодними «інститутами репутації» справу тут не вирішити. Тільки реформи, тільки ринок, тільки розголос, який б’є безпосередньо по кишені. Бо архаїчні структури бояться конкуренції і прозорості. Теоретично, в Україні зараз триває експеримент з наглядовими радами університетів, який мав би покращити ситуацію. Звісно, він не для того задумувався, бо сексизмом чи пропагандою «ватних» поглядів у ВНЗ нікого не здивуєш. Йдеться про гроші, точніше про ефективність університетів в ринкових умовах. Але печерні довбограї-ватники та хороша реклама все рідше поєднуються, а університетам потрібні студенти-контрактники – тому є надія на покращення і в цьому плані. Експеримент полягає в тому, щоб при університетах створити реальні, а не декоративні наглядові ради, при цьому наділивши їх повноваженнями, «відібраними» в ректорів і «трудових колективів». Щоб сам процес освіти, управління, кадрова політика, фінанси, зв’язки з громадськістю та взаємодія із владою проходили через цю наглядову раду. Яка не залежить від трудового колективу. Звісно, згадують і про напівміфічні в наших широтах «показники KPI». Все для того, щоб університети приносили більше економічної користі суспільству (тобто готували спеціалістів для бізнесу) і менше просили грошей від держави. Тому найближчими роками нам слід очікувати чергової хвилі «захисту академічної науки». З одного боку — від «рейдерства», тому що ніхто не любить віддавати повноваження і впливи. З іншого — «від непрофесіоналізму реформаторів», і тут теж буде частка правди. Не виключено, що ця реформа забуксує так само як і багато попередніх ініціатив, коли «наукові колективи» захищали своє право жити коштом держбюджету, звітуючи лише один перед одним. Так само не слід відкидати варіанту, коли нові наглядові ради стануть зручним «місцем пересидки» для тих, кому тимчасово не знайшлося місця в більш прибуткових структурах. Врешті решт, «хотіли як краще, а виходить як завжди» — це ж найбільш ймовірний варіант. Ось, наприклад, допис міністра освіти про те, що в Запорізькому національному університеті (ЗНУ) призначили наглядову раду. А ось — постанова Кабміну, яку міністр мав би принаймні бачити. І виходить так, що в наглядовій раді 2 з 7 членів — професори ЗНУ, а в постанові — заборона для членів наглядової ради мати трудові відносини з університетом. Ще бувши кандидатами до наглядової ради вони мали написати «заяву про готовність розірвати трудові відносини». А виглядає на те, що і готовність є, і наглядова рада є, і трудові відносини є. Класичне українське «сила є, воля теж є, а сили волі — нема». Так чи інакше, з університетами будуть щось робити, перш за все з економічних причин. Але це також і можливість трохи підточити монополію «колективів», що міцно «стоять на сторожі інтересів української науки», своїх власних і конкретно пана Нікіти. Важко собі уявити членів наглядової ради з-поза «наукового колективу», які б толерували таку дикість. Навіть в силу того, що це відлякує вступників, а отже – гроші. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA