Що б там не говорили про український комплекс неповноцінності, ми все-таки дуже україноцентричні. Навіть занадто. Тому про «ядерну зброю» і «план перемоги» розмірковуємо виключно через інтерпретації місцевих політичних ЛОМів. Які, своєю чергою, живуть переважно в режимі «завтра вибори», а також не послуговуються принципом «не кажи вйо, як не до тебе п’ють». Тому список необхідного, який просувається на Заході під маркою «плану перемоги», почали оцінювати крізь призму опори на власні сили, внутрішні ресурси та суверенітет. Хоча мали б знати, що МСЕК не виготовляє ракети і ядерну зброю. Щоб їх виготовляти, потрібно було, щоб майже всі адекватні вчені не виїхали за кордон, а решту не були загнані смішними зарплатами на самісіньке соціальне дно. Це наша «опора на власні сили». А якщо обмеження суверенітету передбачатиме обмеження виплат прокурорам через вигадану інвалідність – що ж, доведеться поступитися частиною суверенітету. Тим часом «план перемоги» і все решта, що відбувається останніми тижнями – це не для місцевого електорату, це все для Заходу. І тому це про перемогу Заходу в протистоянні з Росією на українській території та ціною життів українців. А сама Україна вже в такій ситуації, що перемогою навряд чи можна буде вважати навіть спалення Кремля – демографічні втрати занадто високі. Навіть форма подачі «плану», яка може дратувати західних партнерів, не повинна дратувати нас до того часу, доки працює. Скепсис Заходу в цій ситуації прогнозований. Все пішло шкереберть ще в лютому-березні 2022 року, але й українці б так само скептично у 2008 році поставились до ідеї воювати за Грузію. Але поки працює – нехай дратує. Бо тут важливий ще й зміст, який «тікає» від наших оглядачів власне через форму і через те, що «завтра вибори». А зміст у цьому плані таки є, якщо крім нашої перспективи накласти західну і російську точки зору. Ідея запрошення України в НАТО ще до закінчення війни, неминучість її євроінтеграції – це по суті програш Росії, якими б не були її «територіальні досягнення». В такому випадку Путін не досягає своєї головної цілі – недопущення ефективної, заможної та безпечної України без Росії в майбутньому, а Захід чітко закріплює це «поле битви» за собою. Під цю максиму пропонуються бажані кроки, зокрема: продовження операцій на території Росії та зняття обмежень щодо ударів по її території, ППО, спільне з партнерами збиття російської авіації, розширення використання українських дронів і ракет та доступ до розвідданих партнерів – тобто перенесення війни на російську територію із фізичним залученням союзників до бойових дій (останнє, підозрюю, вписали для того, щоб викреслити, залишивши щось більш реалістичне); розмістити на території України комплексний неядерний стратегічний пакет стримування, який буде достатнім для захисту країни в майбутньому. Отже, нам потрібен пакет стримування західного виробництва (та фінансування) – це від Заходу. А ми тим часом маємо припильнувати, щоб Нестор Шуфрич в наступній каденції Верховної Ради не надував повітряні кульки з написом «НАТО-НЕТ». Теж непросте завдання. Натомість Україна пропонує Заходу те, що може в час крайньої потреби: корисні копалини і солдат… Про реформи вже не говорять, що в принципі свідчить про дорослу розмову. Така собі програма-мінімум на перший етап третьої світової війни, де Україна уже вибрала сторону. Хоча краще б вибрала модель Іспанії під час Другої світової. Тепер про «бімбу» Тут взагалі настільки все було перекручено і переакцентовано заголовками від самого початку, що навіть не знаю, чому в Офісі Президента так не люблять журналістів одного видання. Хоча це була не більш ніж спроба повернути дискусії про Україну в потрібному напрямку. Україна чесно заявляє, що обирає НАТО, а не бомбу. Тим часом глибший зміст такого послання простий і цілком зрозумілий: якщо Україна не встоїть, тобто якщо її не порятують, то решта притомних урядів на планеті почнуть збирати центрифуги і помаленьку збагачувати уран, менше витрачаючи часу на різні форуми і розбудову демократії. Така вона - відповідь на американські побоювання ескалації і американську податливість на російський ядерний шантаж. Ну бо логічно, що якщо зараз уникнути однієї ескалації – то завтра таких ескалацій будуть десятки. І ще трохи про стиль та суб’єктність. Мовляв, ми озвучили «хотілки». В принципі, так. Тому що навіть останні козирі уже не працюють. Чим ми реально можемо погрожувати? Що ЄС наводнять мільйони біженців? Так уже. І це є плюсом для старіючої Європи. Що підірвемо власні АЕС? Не підірвемо. Запорізька АЕС в окупації, і катастрофи досі, слава Богу, не сталося. Тому просимо і обіцяємо в майбутньому віддячити корисними копалинами (тут уже олігархи не пробачать і не забудуть, тому вибори будуть цікавими). Несподівано порадував виступ посла Валерія Залужного, який був добре скоординований з тими тезами, які просуває президент Володимир Зеленський. І головний плюс - відсутність шантажу в стилі «якщо українців мобілізують до російської армії, тоді Європі кінець». Це була погана тактика. Вчасно згадали і про КНДР. Захід повинен пам’ятати про те, що вісь зла координується краще, реагує швидше, а ще - реально вчиться на помилках. Я б лише додав, що насправді, попри втрати і економічні негаразди, Росія, Іран, КНДР і Китай з ними, стають більш підготованими до майбутньої війни. Можливо, не сильнішими, але більш готовими. Тим більше, що їхні методи (масовість і відсутність будь-яких реакцій на людські втрати) поки що показують кращі результати. І це проблема для Заходу, який хотів виснажити Росію, а не натренувати її перед наступним етапом. Це були важливі тижні для України як суб’єкта світової політики. Які ми могли пропустити через концерт Вакарчука з «рейдами ТЦК», або через епопею з прокурорами-інвалідами і простою сім’єю чиновників-мільйонерів з Хмельницького… Це якби хто питав, чому Зеленський не відстоює суб’єктність України на міжнародній арені або де наші вчені-ядерники. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA