Президент Володимир Зеленський анонсував, що має розроблений «план перемоги», який складається з 5 пунктів, які він планує найближчим часом презентувати президенту США Джозефу Байдену. Як тут не згадати нещодавні перипетії з американською допомогою Україні, коли вимога продемонструвати «план» була мало не головним закидом з боку республіканців. Тоді демократична адміністрація в США вважала ці вимоги безпідставними. Але най вже буде, головне, щоб ці пункти зараз позитивно оцінили в Америці. Отже, план таки важливий. Принаймні для американців. Не обов’язково тепер всім його показувати за депутатськими чи журналістськими запитами, обговорювати в колі «експертів» на численних каналах, але сам факт наявності є перевагою. З іншого боку, попри наявність «плану перемоги», регулярні «вкиди» про початок переговорів, замороження бойових дій, територіальні поступки та майбутні вибори, війна затягується й кінця їй поки не видно. І очевидно, що рано чи пізно в Україні теж визріє аналогічне питання: який у нас план? А якщо конкретніше – до якої цілі ми рухаємося, якщо говорити про щось менш ідеалістичне, ніж кордони 1991 року? І як ми плануємо жити не просто «після перемоги», а впродовж найближчих років, коли перемоги може ще і не бути? А може бути і «заморозка», і розмежування, і тління, і пауза, і багато інших, не чорно-білих варіантів. Довгі роки повномасштабної війни – це ж хтось почав і скоро закінчить початкову школу. Десять років війни після Революції Гідності – це практично формування нового покоління. Та навіть для дорослої людини стільки часу «невизначеності» – теж немалий термін, навіть в тилу, не говорячи вже про фронт і службу в Армії. «Після перемоги» і «не на часі» працюють все рідше. І чим далі відкладається доросла розмова з суспільством, тим чіткіше проявляється різниця між тими, хто «ловить момент» та не переймається загальною ситуацією, і тими, хто з наївності вірить, що все налагодиться, якщо просто «згуртуватися». Наївною є і віра в те, що ветерани прийдуть та змінять систему. На те вона і система, щоб перетворювати індивідів на потрібні їй елементи. А непідходящих – перемелювати чи викидати. Системи, як правило, сильніші за особистості. Система влади в Україні, і це сталося задовго до війни, побудована на парадоксі. Реальною владою володіють люди, які формально ні за що не відповідають. Натомість відповідають ті, хто ні на що не впливає. Тому недаремно нещодавнє "перезавантаження уряду" зацікавило лише наближених. Яка різниця, хто міністр, якщо політику визначають в Офісі Президента? А до того визначали в Адміністрації Президента. Взагалі, останні спалахи «формальної політики» відбувалися в Україні, мабуть, ще в часи протистояння Кучми і Мороза, після чого пішли «емісари» та інші «смотрящі». Тому й потрібні відповіді не лише на питання «хто ми?» від істориків, і не лише «як перемогти?» для адміністрації президента США. Не завадить подумати і про те, «як нам жити далі?». При чому варіанти «чесно» чи «по-новому» уже не є достатніми. Звичайно, мова не йде про якісь радикальні конституційні чи адміністративні реформи під час війни. Тримається якось, ще й керується – це вже добре. Але принаймні розуміти, куди ми рухаємося, теж потрібно. Тоді можна пробувати доводити систему до пуття. Наприклад, циркулює інформація про «міністерство єдності» (чи «міністерство повернення українців»), яке анонсували, але поки не створили. Є виклик, тобто навіть проблема рівня катастрофи – і відповіддю на це стає створення структури, «відповідальної за...». Отже, зрозуміло, хто буде відповідати. Але ж формувати політику і приймати рішення це міністерство банально не зможе, і не тому, що погане. А тому, що питання повернення українців в Україну ширше за всі міністерства нашого Уряду. Це питання безпеки, це питання робочих місць, освіти, пенсійного забезпечення, судочинства і всього, що впливає на вибір емігранта. Тим більше, що держава (та й суспільство) ще не визначилися, що ми хочемо від емігрантів, і що ми готові їм запропонувати. Міністерство зможе комунікувати (це теж важливо) чи пробувати координувати (як і всяке інше міністерство), але очікувати від нього результатів у вигляді «повернення» мабуть, не варто. Хоча б тому, що в питанні повернення чоловіків вплив мобілізації в Україні значно більший. Врешті решт, якщо у нас вже й так останні три каденції президентська форма правління, не «гірша» ніж у Франції, то може спробувати якось цю ситуацію узаконити? Щоб просто не плекати зайвих ілюзій всередині країни та закордоном, хто у нас чим займається і за що відповідає… Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA