При уважному розгляді української політики останніх тридцяти років впадає у вічі кілька важливих моментів. А саме, формування групи надзвичайно багатих людей і їх вплив на політику. Поява цілої плеяди осіб, які навчилися жити з політики, лобіюючи інтереси олігархів та регіональних кланів. Які перетворили політику на засіб особистого збагачення. Хто на службі у олігархічних кланів, а хто завдяки свого роду політичному імунітету від кримінальних переслідувань за вчинені економічні злочини. Потрапивши у найвищу обойму, ці політики спонтанно ділили між собою сфери впливу і досягали певного вимушеного консенсусу. Але все це стосується радше зовнішнього, видимого антуражу, а не суті проблеми. Суть проблеми полягала в боротьбі за владу для того, щоб одноосібно контролювати державні фінансові потоки і не допустити до годівниці чужих агентів. Саме за цим принципом проходив політичний процес в Україні. Коротка ретроспектива наочно демонструє на початковому етапі боротьбу регіональних кланів за владу у Києві. Кланів дуже динамічних, оскільки боротьба за владу на Печерських пагорбах не виключала внутрішньовидової боротьби. Регіональні «еліти» немилосердно боролися не тільки проти своїх конкурентів з інших регіонів, але й регулярно усували своїх, тих, хто міг якимось чином перетягнути на себе канат. «Одесити» Дуже легко зауважити, що іще на початку 1990-х з політичної сцени зник одеський клан. Який, напевно, був найслабшим, хоча потенціал мав величезний. Тільки порт (контрабанда) та Чорноморське морське пароплавство (БЛАСКО) чого були варті. Історія зі створенням у 1993 році указом президента Кучми БЛАСКО з подальшим його розкраданням виразно продемонструвала, щоб отримати великий куш, треба боротися за центральну владу в Києві. Але представникам Одеси після відставки Валентина Симоненка з посади першого віце-премʼєр-міністра (в жовтні 1992 року, який десять днів виконував обовʼязки премʼєр-міністра України), так і не вдалося знайти сильні фігури, які могли б поборотися за регіональні інтереси. Те ж само стосується і представників харківського клану. Харківська група вважалася однією із найменш брутальних. Великі політичні перспективи пророкували Євгену Кушнарьову, який встиг побувати на високих посадах в Києві і мав велику підтримку в Харкові. Перехід Кушнарьова в Партію регіонів та ріст його впливів у цій партії, напевно, найбільше спричинилися до його трагічної смерті. Подейкують, що з ним поквитався брутальний донецький клан. А, можливо, і «дніпропетровські» приклалися. І 17 січня 2007 року, повертаючись з полювання, Кушнарьов отримав смертельне поранення. Зі смертю Євгена Кушнарьова про боротьбу «харківських» за владу в Києві довелося забути. Але справжня війна розгорілася між двома найвпливовішими кланами України – донецьким і дніпропетровським. Треба сказати, що «донецькі» від самого початку їхнього виходу на політичну авансцену «славилися» своїми відверто бандитськими методами та розборками. Якщо в часи премʼєрства Леоніда Кучми вони задовольнялися Юхимом Звягільським в якості «смотрящого» на посаді першого віце-премʼєр-міністра, то в 1993 розпочали справжній кримінальний наступ. Як водиться серед бандитів, першим у 1996 році вони розстріляли свого ліберальнішого колегу Євгена Щербаня. І влаштували це в стилі найбрутальніших гангстерських розборок. Євгена Щербаня та його дружину застрелили біля приватного літака двоє найманих вбивць. Після чого вже ніхто не заважав Віктору Януковичу та Рінату Ахметову розпочати битву за Київ. Донецький клан був не тільки найпотужнішим, але й найбільш брутальним. Він фактично заволодів Партією регіонів і зміг провести своїх представників на найвищі посади в Україні. Варто лишень перелічити прізвища – премʼєр-міністра Миколи Азарова, віце-премʼєр-міністра Бориса Колеснікова та премʼєра і пізніше президента Віктора Януковича. В боротьбі за адмінресурс країни «донецькі» серйозно зчепилися з «дніпропетровськими». І там було з ким воювати. Без сумніву, що найвпливовішим представником «дніпропетровських» був Леонід Кучма – батько олігархічної системи і заодно той, хто девʼять років обіймав посаду президента України. За правління якого відбулася найбільш несправедлива «ваучерна» приватизація, яка відкрила перспективу непомірного збагачення вузькому колу осіб та дозволила корупції охопити ледве не всі сфери життя і діяльності в Україні. Саме за часів Кучми політика стала безвідмовним засобом збагачення і захисту награбованого. Партії замінили тимчасові політичні проєкти і розпочалася гра в імітацію влади і опозиції. Дніпропетровськ (тепер Дніпро) також дав Україні чи не найбільшу кількість олігархів та знакових для епохи політичних діячів. Це – Леонід Кучма, Павло Лазаренко, Юлія Тимошенко, Ігор Коломойський, Віктор Пінчук і ще ціла низка нових господарів життя в Україні. Але й в цьому клані на самому старті стався знаковий збій. Надмірні корупційні апетити Павла Лазаренка на посаді премʼєра викликали незадоволення у президента Кучми. Історія закінчилася тим, що Лазаренко не витримав двобою і вдався до втечі. Проте суд Швейцарії засудив його за відмивання грошей, а самого Лазаренка заарештували в американському аеропорту і згодом засудили до тривалого увʼязнення. Але знову ж таки це дало Юлії Тимошенко вийти з тіні Лазаренка і зайняти важливе місце в українській політичній ієрархії. Помаранчева революція, викликана брутальним «продавлюванням» в президенти України донецького кримінальника Віктора Януковича стала яскравим, бурлескним явищем, яке, на жаль, приховало відсутність істотних результатів цього народного дійства. Боротьба в оточенні президента Віктора Ющенка, постійний тиск з боку ображених «донецьких» вели Україну, якщо не до громадянської війни, то точно до панування видозміненої олігархічної системи. До всього пересварилися між собою «революціонери» і все звелося до ситуативних союзів у боротьбі за владу та державні ресурси. За браком місця доводиться упустити низку важливих моментів, повʼязаних із порочною суттю олігархічної системи і появи ряду впливових олігархів, які через контроль за політичними партіями та «перекуповування» народних депутатів істотно впливали на політичний процес в Україні. Але важливо, що внутрішньовидова боротьба між не тільки регіональними кланами, але й олігархами ні на мить не припинялася. Від чого система ставала більш вразливою і це давало надію, що якось вона дасть остаточно збій. Далі Революція гідності змусила втікати з України ставленика донецького клану, проросійського президента Віктора Януковича. А російська агресія та гібридна війна значно звузили соціальну та електоральну базу донецького клану. Тому в подальшому головна міжолігархічна боротьба поточилася між Петром Порошенком, новообраним президентом України, та «дніпропетровським» Ігорем Коломойським. В боротьбі проти Коломойського Порошенко заручився підтримкою таких важливих фігур, як олігарх Дмитро Фірташ. Який не тільки володів потужним інформаційним та фінансовим ресурсом, але й вважався неформальним представником Путіна в Україні. Те, що кланово-олігархічна система вирішила захистити себе Петром Порошенком не потребує доведення. Про це свідчить хоча б таємна нарада Порошенка і Кличка з Фірташем у Відні. Про що досить швидко стало відомо із матеріалів засідань австрійського суду. На цій нараді, яка тривала за словами поінформованих осіб майже 20 годин, змовники розподілили ролі на наступні вибори. Президентом України мав стати Петро Порошенко, а мером столиці – Віталій Кличко. А вся антипутінська риторика виявилися звичайною ширмою. Що підтверджує також обрання Порошенком в якості найближчого партнера проросійського олігарха Віктора Медведчука. Ставши на чолі держави, Порошенка почав з перерозподілу контролю над державними фінансовими потоками. Якийсь час йому намагався перешкоджати конкурент в особі тодішнього премʼєра – Арсеній Яценюк. Але з часом і той здався і погодився на значно меншу частку пирога. І вже тоді зійшлися у справжньому герці Порошенко і Коломойський. Попри фінансову потугу Коломойського, адмінресурс і гроші Порошенка переважили і перший змушений був втікати. Проте Коломойський не змирився. Несподівано він зробив ставку на популярного і позасистемного шоумена Володимира Зеленського. Зрозумів, що громадянам України кланово-олігархічна система вже стоїть поперек горла і можна спробувати перемогти олігарха Петра Порошенка свіжою і незаплямованою кандидатурою. Поставив на Зеленського, надав йому свій інформаційний ресурс і не прогадав. Несподівано для традиційних політичних гравців Зеленський переміг. Порошенко посоромлений програв, що, треба розуміти, принесло неймовірну насолоду Коломойському. І це ще одна причина лютої ненависті системи до Зеленського. Системи безпощадної, яка заради своєї мети вбивала, грабувала і зраджувала. Але в подальшому Коломойському відмовила в реалізмі його олігархічна суть і той почав ледве не шантажувати молодого президента. Став відкрито демонструвати свої впливи на президента. Що з того вийшло, мова піде в наступній статті. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA