Коли стало відомо, що обмін російських політичних опозиціонерів на російських вбивць і шпигунів можливий, мережами стали ширитися тихі перепитування: «А чи не нашкодить це якось Україні?». Мовляв, ми за те, щоб невинні люди вийшли на свободу, але нас насторожує механізм та процедура таємничості на цих переговорах. Чи це, бува, не шанс для Путіна знову вступити в переговори зі Заходом в обхід України? Чи не підуть західні уряди на сепаратні переговори з росіянами, в цьому випадку через так званих опозиціонерів. І хто ті Кара-Мурза, Півоваров і Яшин? Кого вони представлять і куди спробують повернути хід історії? Але про все за порядком. Для перспективного аналізу спочатку варто дати відповіді на наступні питання: чи існує в Росії політична опозиція як така? А ще точніше, чи є в наявності політичні опоненти режиму Путіна, які опираються на конкретну соціальну базу? Чи є у них конкретний план завершення війни, ліквідації правлячого режиму та потенціал для проведення докорінних реформ і так званого мирного транзиту влади? Якщо вони допускають варіант мирної передачі влади, то кому саме? З яким крилом чинного режиму «опозиціонери» готові співпрацювати та на яких умовах? Які у них є механізми повернення в російське суспільство основоположних принципів демократії? І чи є взагалі такі наміри? Хто буде здійснювати нагляд за люстраційними процесами? І найголовніше, де гарантія, що на вільних виборах «глибинний російський народ» не проголосує знову за «путіністів»? Виявилося, що побоювання з українського боку були небезпідставними. Політики з «обмінного фонду» РФ, ледве знявши тюремні роби, заявили, що вони за зняття санкцій зі звичайних росіян, бо це несправедливо. Бо у всьому винен Путін і його посіпаки, а російський народ святий і божий. Вони проти підтримки ЗСУ, бо це поглибить війну, а треба йти на переговори. Вони проти військової поразки Росії, бо тоді вона розвалиться і не буде «прєкрасной Россії будущєго». На додачу, вони почали ніби в лихоманці щось тараторити про «обидві сторони», ніби забуваючи, що таких сторін не існує. А є Росія — агресор і призвідник війни. Яка має бути розбита і покарана. І є Україна — жертва агресії, яка героїчно бореться проти ворожого нападу вже майже два з половиною роки. Тобто стало зрозуміло, що в «обмінного фонду» нема ніякого власного плану. Що вони банально переказують полегшений варіант путінської позиції, освячуючи його своїми стражданнями в російському увʼязненні. І тут насправді не варто шукати змови, або якихось гіпнотичних або психотропних впливів. Їх не завербували та не зробили агентами Путіна. Така позиція випливає з їхньої імперської природи. Вони кровно зацікавлені у збереженні гігантської й не дуже демократичної Росії. Бо в умовах демократії у ній неодмінно розпочнуться дезінтеграційні процеси. Все, що пропонують вимушені релоканти, це замінити собою путінські фігури на імперській шахівниці. А далі знову вдавання, імітація демократії, накопичення сили і чергова війна. Фактично доводиться констатувати, що в Росії нема опозиції. Тому що справжня політична опозиція мала б вимагати повної поразки Росії. Краху всіх авторитарних інституцій та механізмів. А позиція політичних релокантів, на жаль, є нічим іншим, як спробою приховати прояви сифілісу під товстим шаром псевдодемократичного макіяжу. І це справа безнадійна, бо уражений недугою державний організм і так зігниє з середини. А відсутність радикального лікування обернеться катастрофою планетарного масштабу. На жаль, всі, хто тепер міг би претендувати на роль політичної опозиції — вбиті. Лишилися різного роду фракції і клуби за інтересами, які не хочуть докорінної зміни системи. Тільки й мріють про своє майбутнє працевлаштування. Без демократизації, бо інакше вони майже не мають шансів бути обраними. І найгірше, це люди, які для того, щоб їх прийняли назад в Росію, намагаються у найпримітивніший спосіб загравати з «глибинним народом». Тому й подають йому сигнали: ми домовимося і з вас знімуть санкції. Ви більше не будете обмежені. Якщо ви нас приймете в ролі керівної еліти, то ми подбаємо, щоб Росія не була обкладена непосильними репараціями. Ми повернемо Росію на міжнародну арену не як парію, а як повноцінну учасницю системи міжнародної безпеки. Якщо простіше, то ці люди борються за себе в Росії майбутнього, а не за утвердження справедливого ладу в ній. Їх боротьба зводиться до двох напрямків. Перший — це міжусобна боротьба серед опозиціонерів в еміграції за ексклюзивне право «представляти Росію» перед західними урядами. Звідси й згода Путіна на обмін. Бо кремлівські специ добре розуміють, що після появи цих активістів, розрізнені російські угруповання релокантів остаточно пересваряться між собою. Другий напрямок випливає з першого – це боротьба за фінансові ресурси західних держав і фондів на те, як їм облаштувати «Росію майбутнього». Обидва варіанти є тупиковими вже тільки через те, що вони не передбачають варіанту обовʼязкового покарання Росії за війну, вбивство сотень тисяч людей, неймовірні руйнування і страждання людей в Україні. Без покарання і розкаяння ця війна не буде завершеною. І судитимуть Росію, а не режим Путіна, міжнародні установи, де головним обвинувачувачем буде Україна. А тому тим, хто мріє про політичну карʼєру в Росії майбутнього, треба починати діалог з Україною. Діяти не в обхід України, щоб врятувати теперішнього монстра, а пропонувати українцям свій наявний ресурс, щоб спільними зусиллями його доконати. Натомість ми спостерігаємо, що більшість цих акул російської політики та бізнесу хочуть бути постійно «при ділі». Які навіть тепер, залишаючись чи не єдиними «контактерами» зі Заходом, головним своїм завданням бачать недопущення краху Росії. Без якого падіння путінського режиму неможливе. Таким чином, рятуючи Росію, вони захищають режим Путіна. Абсурд, але при цьому вони претендують на значну частину західного ресурсу, щоб врятувати чинний режим в Росії. Лякаючи Захід «страшилками» з путінського арсеналу, що розвал ядерної країни потягне за собою третю світову війну і катастрофу. Що не можна допустити військової поразки. Що найкращий спосіб – це затяжна, знекровлююча війна до моменту повного ослаблення Росії, коли та погодиться на переговори. І тут на сцену вийдуть вони, «підручні» Заходу. Залишається тільки дати відповідь, а що з того всього матиме Україна, яка кровʼю і життями здобуває перемогу? І як можна ослабити Росію, знявши з неї санкції і не допомагаючи ЗСУ? Абсурдність такого плану підштовхнула політиків з «обмінного фонду» до часткової зміни риторики. Зокрема, вони невиразно почали щось говорити про «військову перемогу» України над Росією. Насправді ж суть цього хитрого плану полягає в тому, щоб релоканти таємно домовилися зі західними урядами аби ті їх, як колись Леніна, доставили в опломбованих вагонах в Росію і призначили правити. Але, щиро кажучи, вони й для цього не надаються. В кращому випадку росіянам на них байдуже. А в гіршому – «глибинний народ» їх люто ненавидить. Вважає запроданцями і зрадниками. Тобто, в російської «опозиції» начисто відсутня власна соціальна база в Росії. А спроби її здобути шляхом загравання з народом, перетворять цих політиків на колективного Путіна. І знову все впреться у «прекрасних» росіян. В цьому випадку найбільш влучно ситуацію резюмував філантроп Леонід Нєвзлін. Який зосередився на хибності тези опозиціонерів про недопустимість застосування принципу колективної відповідальності до росіян: «Надто вже очевидно нове покоління російських політиків заперечує колективну відповідальність режиму РФ і росіян. На мою думку, це помилковий погляд, тому що кожен найбільш злочинний режим, який тривалий час зберігає владу, стоїть на міцній соціальній базі. Ця соціальна база дозволяє і схвалює його злодіяння спочатку всередині власної країни, а потім – назовні. Саме тому жорсткі санкції потрібні не тільки проти Путіна і його олігархів, але й проти всієї країни і її громадян. Без знищення соціальної бази путінізму його неможливо перемогти. І платити за війну проти України буде не тільки Путін і його підручні, а вся країна. Як платили всі переможені агресори». Ні додати, ні відняти.