Чи можливі щирі прояви скорботи і співчуття в авторитарних режимах? Саме це нетривіальне питання не відпускає, якщо дивитись на сучасну Росію. Адже авторитаризм і тоталітаризм не передбачають права на власну думку і навіть на вільний прояв особистих емоцій. Щоб довго не пояснювати, треба лише пригадати, наприклад, смерть Сталіна. Коли вся країна буквально застигла в сльозах і з німим запитанням в очах: «Як бути далі? Що ж тепер буде з нами?» І тільки окремі вʼязні ГУЛАГу мали привілей тихо порадіти і вилаятися на адресу тирана. Тоді враз почулися «осиротілими» десятки мільйонів людей. Перелякані і дезорієнтовані вони ще довго нагадували курку, яка інстинктивно продовжувала бігти з відрізаною головою. Тому питання, в чому ж полягає феномен публічної «скорботи» в тоталітарному суспільстві, і яким чином режим може керувати почуттями і настроями, залишаються ключовими у розумінні масового психозу та умінні його каналізувати. Перше, що вказує на нещирість співчуття — це кампанійщина. Де інстинкт самозбереження доповнюється тотальним контролем одного за одним. В часи Сталіна це було уважне стеження за тими, хто публічно не плакав, не напускав смутку на обличчя, не стояв нерухомо, коли лунали траурні гудки. Або ж виявлення тих, хто першим переставав аплодувати на партійному зʼїзді після виступу Сталіна. Що у всіх випадках служило підставою для написання доносу в каральні органи. А тому треба було ридати, рвати на собі волосся, несамовито плескати в долоні і розглядатися, наскільки ефектно тобі вдається цей театр. Ще більш виразно можна спостерігати подібного роду «емоції» у Північній Кореї. Де ридання в унісон десятків тисяч людей, вишикуваних стрункими колонами в одностроях, може вразити не одного зі слабкою психікою. Росія поки що не Північна Корея, але рухається семимильними кроками в цьому напрямку. Росія неухильно наслідує то нацистську Німеччину часів Адольфа Гітлера, то Китай в часи «великого кормчого» Мао Цзедуна, а то й Північну Корею під керівництвом Кім Ір Сена. Всі ці тоталітарні режими повʼязує одне — тотальний контроль над емоціями. І якщо раніше режимові вдавалося встановити тотальний контроль за особою, включаючи стеження батьків за дітьми, дітей за батьками, то в епоху цифрових технологій робити це надзвичайно просто. Необхідно тільки запустити технологію — «не виявитися крайнім». І понеслося. Якщо раніше тільки особи з вразливою психікою рахували кількість «уподобайок» під своїми публікаціями, то тепер цим зайнялися спеціальні люди та органи. Тепер в Росії висловлення співчуття у звʼязку зі смертю Навального може потягнути на кілька років тюрми. Публікація посту зі запитаннями щодо так званої СВО, або вживання слова «війна», обернеться звинуваченнями у поширенні «фейків» про російську армію та увʼязненням на 7-10 років. Поодинокі випадки «послаблення» контролю, як у випадку з похороном Олексія Навального, виявилися звичайною практикою складання списків потенційно нелояльних до режиму осіб. Проте прояв навіть такої смиренної жалоби з квітами в руках виявився достатнім, щоб укомплектувати «чорні» списки. Що незабаром може обернутися повною «зачисткою» решток інакодумців. Подібного роду «послабленням» контролю на час похорону російський режим хотів вполювати двох зайців. Продемонструвати легковірним європейцям, що в Росії нібито відсутній тотальний контроль, і влаштувати «перепис» не до кінця надійних осіб. Картинка в основному була розрахована на західного глядача. Мовляв, ми не причетні до смерті опозиціонера Навального, а тому не боїмося масового скупчення людей на його похороні. А співгромадянам показали — ми не звірі, на похороні бити не будемо. Але й тієї мізерної уваги до памʼяті Навального російській владі виявилося забагато. Режимові було вкрай необхідно перемикнути увагу росіян із нахабного вбивства опозиціонера в тюрмі та змусити якнайшвидше забути про цей факт. Історія зі смертю Навального є також дуже добрим прикладом того, як недовго протривала «несанкціонована» скорбота за Навальним в Росії. Навіть точкові поминки на девʼятий день і заплановані подальші заходи влада потрактувала як небезпечні для неї. А отже постало питання перемикнути увагу суспільства з Навального на якусь спільну для всіх росіян трагедію. Навколо якої могли б повправлятися у співчутті і праведному гніві не тільки штатні «плакальники», але й опозиціонери не мали б змоги залишитися осторонь. Щоб у цій «біді» весь народ Росії міг «сплотится вокруг вождя, получившего всеобщую поддержку на выборах». Щоб увесь світ заговорив про Росію як про жертву терору. Але не тільки історія Навального заважала Росії натягнути на себе роль жертви. Кривава війна з використанням усього терористичного інструментарію Росією проти України була тим неспростовним доказом, що Російська Федерація є країною-терористом. А її підтримка ХАМАСу, нерозривна дружба з Іраном та теплі відносини з Талібаном однозначно вказують, що, до всього, ця країна є ще й спонсором міжнародного тероризму. Щоб хоч якось змінити ситуацію, Росія була просто приречена на теракт проти якогось цивільного об’єкту, бажано з масовими жертвами. Щоб увесь світ проявив емпатію до безневинних жертв терору в самій Росії. Щоб деякі недалекоглядні уряди в момент забули про злочинну суть російського режиму і «розсипалися» в словах співчуття особисто Владіміру Путіну. Тобто перед тим, хто й був головним архітектором теракту. Ми звикли говорити про гібридний характер війни, яку Росія веде проти України та всього демократичного світу. Як правило, це стосуються ведення бойових дій та залучення громадської думки. У випадку теракту в «Крокусі» маємо поєднання, здавалося б, непоєднуваних речей. По-перше, в результаті кривавого теракту весь світ мав побачити в Росії жертву. При чому одночасно жертву міжнародного тероризму з «українським слідом». Суть цієї технології полягала в тому, щоб створити справжній хаос у версіях та звинуваченнях. З одного боку, винним мав бути ІДІЛ та ісламські терористи. Це для того, щоб у версію ісламського теракту повірив увесь світ. Щоб на Заході потекли людські потоки з квітами до російських посольств зі співчуттям. З другого — мала бути оголошена винною Україна та її союзники на Заході. А це для того, щоб змінити фокус з України — жертви російської агресії, на Україну нібито причетну до теракту в Москві. Через що західні союзники мали б відвернутися від України, або принаймні засумніватися у справедливості її боротьби. Звинувачувати виключно ІДІЛ росіянам було невигідно і навіть небезпечно. Перш за все через вагомість «мусульманського» чинника всередині країни та його вибухонебезпечний потенціал. Призначення терористами мусульман-таджиків хоча й здавалося безпрограшним, наражає Росію на проблеми з браком робочих рук. А це загрожує вже підривом внутрішньої стабільності. До того ж публічні тортури над затриманими таджиками потягнуть за собою погрози з повторенням терористичних актів з боку ІДІЛ. Тому для помʼякшення ефекту розкручується історія з пʼятнадцятирічним гардеробником Ісламом, який нібито врятував до ста людей. Тут, правда, виникає питання, чому таким вправним виявився мусульманський хлопчина, а не спеціально навчені дорослі люди. По-друге, кривавим терактом Москві вдалося закрити рот і так безмовній опозиції. Яка настільки перелякалася бути звинуваченою і сприянні українським «терористам», що обрала за краще взагалі промовчати. А то й долучитися до співчуття. А дехто зі штатних «лібералів», як то Алєксєй Вєнєдіктов та Юлія Латиніна нахабно звинуватили українців у відсутності емпатії до росіян. І навіть зробили закиди українській владі у причетності до теракту. Зрозуміло, що всім їм хочеться побути жертвою. Одним, щоб розрахуватися з рештками власного сумління. Іншим, щоб виправдати агресію Росії проти України. В один момент у Росії розпочалася масова кампанія з висловлення співчуття жертвам теракту. Якнайбільше до неї долучилися «люди мистецтва». Як у сталінські часи вони, щоб відвести від себе небезпеку, починають звинувачувати західних музикантів, які колись виступали в «Крокусі», у відсутності співчуття росіянам. Купують собі індульгенції, перераховуючи жертвам мільйони рублів. Сподіваючись, що їм знову дозволять концертувати в Росії. Все це і є «співчуттям за рознарядкою». Де нема жодних щирих людських емоцій. Є служіння злочинному режиму. Є дії на його зміцнення і намагання переконати всіх інших у його правоті та справедливості. На завершення варто звернути увагу на відповідь Алли Пугачової на звинувачення у відсутності з її боку емпатії до жертв у «Крокусі». Пугачова відрізала одним реченням: «Скорбота має бути в душі, а не в соцмережах. Амінь». Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA