На зустріч у саудівському місті Джидда, яка була присвячена війні в Україні, прибули представники понад 40 країн світу. Це переважно чиновники середньої ланки, які займаються питаннями національної безпеки та зовнішньої політики, і, що найважливіше, мають доступ до президентів та прем’єр-міністрів, входять у їхнє близьке оточення. Саме цим і були цінні дані переговори, бо дозволяли напряму поговорити з людьми, які мають значну політичну вагу у своїх країнах і можуть донести нашу позицію на найвищий рівень, при цьому не займаючи ключових посад. Наприклад, Бразилію у Джидді представляв Селсу Аморім, близький соратник та радник президента країни Луїса Інасіу Лули да Сілви, а з боку Індії був відомий в країні контррозвідник та політолог Аджит Довал, радник прем’єр-міністра Нарендри Моді. Так само, Китай був представлений впливовим партійним діячем і дипломатом Лі Хуеєм, який отримав посаду, спеціально створену під переговори по Україні на початку року. Місце проведення зустрічі обрали невипадково Це було потрібно, щоб туди приїхали представники Китаю. Саудівська Аравія має тісні зв’язки з усіма зацікавленими сторонами та є стратегічним партнером як США, так і КНР, тому запрошення від саудівського керівництва Пекін не міг проігнорувати, як минулого разу під час переговорів у Копенгагені. Головна мета зустрічі — обмін думками та зближення позицій між Україною/Заходом (в традиційному політичному розумінні “Заходу” — країни ЄС і НАТО) та незахідними державами, які займають нейтралітет щодо війни в Україні і досі підтримують зв’язки з Росією. Іншими словами, це була друга спроба (після аналогічної зустрічі в Копенгагені у липні) вийти на компромісне розуміння завершення війни, яке б сприймалося і підтримувалося як нашими традиційними партнерами на Заході, так і не-західними країнами, які не бажають приєднуватися до санкцій проти РФ. Власне, саме через це Росію не запрошували на зустріч, оскільки в цьому не було жодного сенсу і потреби. До того ж Москва принципово не бере участі у переговорах, де обговорюють “формулу миру” Володимира Зеленського, бо вони її не визнають як основу мирних переговорів. Таким чином, факт не-запрошення Росії на переговори жодним чином не свідчить про фундаментальну зміну позиції незахідних держав щодо війни в Україні. Інтереси учасників Позиції наших європейських та американських партнерів добре відомі. Вони підтримують Україну і зацікавлені у стратегічному послабленні РФ. Позиції ж не-західних держав не такі однозначні і дуже різноманітні. Більшість із них прагнуть завершити війну якомога швидше. Вони не вірять ані в тотальну військову перемогу Росії, ані в тотальну військову перемогу України найближчим часом, і вважають, що сторони мають розпочати переговори про припинення вогню. Для більшості цих країн стратегічна перемога Росії неможлива, оскільки вони усвідомлюють, що Кремлю не вистачає на це ресурсів. Більше того, такі країни, як Індія або Китай навіть зацікавлені у незначному послабленні Росії, оскільки це зробить Москву більш поступливою у багатьох питаннях і залежною від азійських ринків. З іншого боку, стратегічна перемога України так само не вигідна цим державам, здебільшого через політико-ідеологічні причини. Країни незахідних регіонів сприймають війну в Україні не просто як агресію РФ проти України, а як війну РФ та США, а в більш широкому розумінні протистояння Заходу та не-Заходу. Відтак, з їхнього погляду стратегічна перемога України означатиме перемогу США та союзників, до яких у багатьох досі існує чимало історично укорінених претензій. Незахідні держави не хочуть монополізації глобального впливу країн ЄС і НАТО в результаті війни в Україні, бо вважають, що світовий порядок, у якому домінує Захід, вже минув і має змінитися. Найбільш активними прихильниками концепції “багатополюсного світового порядку” (у якому домінує не один полюс — США, а багато автономних центрів сили) є регіональні країни, які хочуть грати більш активну роль у світових справах та мають амбіцію говорити від імені не-західного світу — Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Японія, Індонезія, Індія, Пакистан, Китай, Південна Африка, Бразилія, Мексика. Для цих держав з геополітичного погляду, найкращим завершенням війни було б припинення вогню на будь-яких умовах, але які не продемонструють очевидних переможців. Результати зустрічі у Джидді Судячи з публікацій у медіа, зустріч у Джидді завершилася без якихось проривів або конкретики. Україна намагалася просувати свою “формулу миру” як основу майбутніх переговорів, але вочевидь, країни не-західного світу сприймають цю “формулу” як набір максималістських побажань української влади, а не реалістичний план завершення війни. Сполучені Штати та їхні європейські союзники, розуміючи, що не можуть змусити ці країни повністю пристати на свої позиції та сприйняття війни, щонайменше переконували їх зберігати статус-кво: тримати певну дистанцію від Росії, не зближатися з нею, не ініціювати великі двосторонні проєкти, не допомагати з обходом санкцій тощо. Зі свого боку, не-західні держави закликали Україну та країни Заходу розпочати переговори про припинення вогню по нинішній лінії фронту, не затягувати конфлікт і стабілізувати ситуацію, щоб вона не вийшла з-під контролю. При цьому, вони б хотіли зробити свій внесок у будь-які мирні переговори, щоб продемонструвати, що світ більше не керується виключно західними країнами. Відповідно, враховуючи все це, потенційний компроміс між Заходом і не-Заходом, який обговорювався у Джидді, може виглядати наступним чином. Україна за підтримки союзників розпочинає переговори про припинення вогню з Росією, яку, зі свого боку, на це вмовляють не-західні країни, від відносин з якими Москва залежить. Режим припинення вогню фіксує певний статус-кво на момент переговорів, найімовірніше, без виведення російських військ з окупованих територій. При цьому, різні країни, залежно від своїх побажань і можливостей, беруть на себе зобов’язання гарантувати надання підтримки по різних проблемах, які зазначені під різними пунктами “формули миру”: продовольча безпека, ядерна безпека, гуманітарна допомога, відбудова, відновлення економіки, зміцнення державних інститутів тощо. Це не означає, що все саме так і буде. Але саме в такому ключі питання України обговорювали спершу в Копенгагені, а потім у Джидді. Інтереси України перетинаються з інтересами регіональних та великих держав, і вони часто не збігаються з нашим сприйняттям війни та миру або концептом перемоги. Іноді, проблема полягає у тому, що деякі держави, наприклад Китай, Бразилія, Південна Африка, Саудівська Аравія або Об’єднані Арабські Емірати, мають свої історичні погляди на світові процеси, і не зважають лише на позицію Києва, розглядаючи нашу війну з РФ через призму своїх відносин з Москвою, Вашингтоном або навіть регіональними партнерами. У таких умовах переговори не можуть бути односторонніми, і МАЮТЬ завершуватися пошуком компромісу. Саме ця логіка і була в основі зустрічі в Джидді. Цим і можна пояснити публікацію в американському виданні Wall Street Journal, у якій зазначалося, що українська делегація не наполягала на прийнятті “формули миру” в повному обсязі усіма учасниками. Це свідчить про намагання України знайти компроміс з не-західними країнами, щоб вони погодилися підтримати післявоєнну відбудову, і при цьому не допомагати Росії. Найімовірніше, цей формат переговорів триватиме, і можливо дійде до організації повноцінного саміту за участю глав держав-учасниць, які можуть підписати загальну декларацію, яка зафіксує спільну позицію усіх країн. Але у Джидді цього досягти поки що не вдалося.