Коли країна заявляє про свій курс на європейську інтеграцію, вона зазвичай готується до складних економічних реформ, адаптації законодавства та боротьби з корупцією. Це важка, але принаймні прогнозована робота. Проте «на підходах» до ЄС кандидатів часто чекає значно підступніший бар'єр – так званий «македонський синдром». Це явище, коли країни-сусіди, які вже мають статус члена ЄС та право вето, починають висувати претензії, що базуються не на відомих критеріях вступу, а на історичних образах та національних міфах. Ба більше, ці претензії часто стають інструментом внутрішньополітичної боротьби, де карта «історичної несправедливості» допомагає здобувати голоси електорату. Україна дедалі частіше стикається з подібною логікою поведінки своїх найближчих західних сусідів – Польщі та Угорщини. Балканський прецедент: 27 років боротьби за ім’я Щоб зрозуміти абсурдність «македонського синдрому», треба повернутися до першоджерела – тривалої епопеї між Грецією та Республікою Північна Македонія. Зі сторони цей дипломатичний марафон, що тривав майже три десятиліття, виглядав як політичний маразм, який свідомо блокував розвиток цілого регіону. Все почалося 1991 року, коли після розвалу Югославії на карті світу з'явилася ще одна нова незалежна держава, яка взяла собі історичну назву Македонія. Це викликало хвилю обурення серед греків, які вважають стародавню Македонію невіддільною частиною еллінської культури. Аргументи Афін базувалися на тому, що перша столиця давнього царства розташовувалася в сучасному грецькому місті Вергіна, а сам Александр Великий народився в грецькій Пеллі. Олії у вогонь підливав той факт, що в самій Греції є північний однойменний регіон Македонія із другим за розміром містом країни – Салоніками. В Афінах миттєво згенерували теорію про те, що молода держава, запозичуючи назву, автоматично висуває територіальні претензії на грецькі землі. У відповідь Скоп'є почало активно «приватизовувати» постать Александра Македонського: на його честь назвали головний аеропорт та ключову автомагістраль, що вела від сербського до грецького кордону, а площі македонських міст заставили гігантськими монументами античному полководцю. Так слов'янська більшість населення нової держави почала ототожнювати себе з постаттю Александра Македонського попри те, що Греція розглядала його як невід'ємну частину власної історії. Офіційне Скоп'є інтегрувало постать античного полководця до сучасного македонського державного міфу, що лише поглибило конфлікт з південним сусідом. За межами Балканського півострова мало хто розумів, чому через цю суперечку Греція роками накладала вето на спроби Македонії приєднатися до НАТО та повністю блокувала її євроінтеграційні амбіції. Лише у 2018 році, після зміни урядів в обох країнах, тодішні прем’єри Алексіс Ципрас та Зоран Заєв підписали Преспанську угоду. Скоп’є пішло на значні поступки: країну перейменували на Республіку Північна Македонія, аеропорт отримав нейтральну назву «Міжнародний аеропорт «Скоп’є», а головна траса стала дорогою Дружби. Суперечку було вичерпано, шлях до НАТО відкрився, але для євроінтеграції час було безповоротно втрачено. Тепер країну блокує вже інший сусід, Болгарія, висуваючи претензії до мови та ідентичності. Польський фактор Пйотр Зґожельський, заступник маршалка Сейму Польщі, нещодавно у соціальній мережі Х (екс – Twitter) написав, що вступ України до Європейського союзу в нинішньому вигляді – це смерть польського сільського господарства. «Їхні гігантські агрохолдинги, що діють на ¼ світових чорноземів, знищать наш експорт. Ми мусимо тут поставити тверде, безкомпромісне вето». Польща тривалий час позиціонувала себе як головний «адвокат України в Європі», проте реалії війни та наближення України до європейського ринку швидко збили цей романтичний порив. Сьогодні претензії Варшави чітко діляться на два вектори: економічний протекціонізм та історичні суперечки. Економічний аспект проявився під час криз із блокуванням кордонів польськими фермерами та перевізниками. Польський аграрний сектор, який отримує гігантські дотації від Брюсселя, панічно боїться конкуренції з боку потужного українського агропромислового комплексу. Поява на європейському ринку українського зерна та іншої продукції без мит змушує Варшаву вимагати від Брюсселя тривалих перехідних періодів, жорстких квот та обмежень для України. Під час реальних переговорів Польща діятиме з позиції жорсткого економічного егоїзму. Вона вимагатиме від Києва відмови від багатьох преференцій, штучно затягуючи процес узгодження глав, оскільки будь-який польський уряд буде заручником свого внутрішнього фермерського електорату. Друга, не менш небезпечна претензія – історична. Вже багато сказано та описано про безпрецедентну для польсько-українських відносин ситуацію, коли президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Республіки – ордена Білого Орла. Приводом для такого рішення став указ Президента України про присвоєння одному з центрів ССО імені «Героїв УПА». Цей крок викликав хвилю обурення у Варшаві, а подальша ескалація конфлікту охопила і Київ, призвівши до демонстративного повернення державних відзнак посадовцями з обох сторін та різкого загострення політичної риторики. Ймовірно, польська сторона й надалі намагатиметься інтегрувати свої вимоги щодо історичної пам’яті у загальний контекст європейських переговорів. Це класичний прояв «македонського синдрому»: використання права вето всередині ЄС для того, щоб змусити країну-кандидата прийняти вигідну для сусіда історичну позицію, що може на роки заблокувати відкриття переговорних кластерів. Угорський трек Якщо претензії Польщі поєднують реальний економічний страх з історичними претензіями, то політика Угорщини має більш системний і послідовний характер. Зміна уряду в Будапешті не призвела до перегляду цього курсу: кабінет Петера Мадяра так само використовує питання закарпатських угорців як інструмент політичного впливу на Україну. Водночас, на відміну від попередньої більш емоційної та ситуативної риторики, новий уряд формалізував свої вимоги, представивши пакет із 11 конкретних пунктів, що передбачають розширення мовних, освітніх, культурних та адміністративних прав угорської меншини на Закарпатті. Новий прем'єр Угорщини чітко задекларував, що виконання цих пунктів є необхідною умовою для того, щоб Будапешт дав «зелене світло» на відкриття переговорів щодо першого кластеру. Хоча експертні консультації між Києвом та Будапештом демонструють певний прогрес і сторони намагаються шукати компроміси в гуманітарній сфері, для Угорщини ця тема залишається зручним інструментом геополітичного позиціонування та демонстрації сили перед Брюсселем. Під час інтеграційного процесу уряд Мадяра прискіпливо оцінюватиме кожну законодавчу зміну в Україні, вимагаючи дотримання своїх умов. Висновки для України «Македонський синдром» доводить, що шлях до Європейського Союзу – це не лише про виконання технічних регламентів. Це не лише переговори про реформи та законодавство. Часто це ще й необхідність враховувати внутрішню політику держав, від яких залежить просування України до ЄС. Для нас це означає, що дипломатія має стати гнучкою, але безкомпромісною там, де зазіхають на наші інтереси. Потрібно чітко розділяти раціональні вимоги Брюсселя та відверто спекулятивні претензії Варшави чи Будапешта. Тільки так можна подолати «балканський сценарій» і не дозволити історичним фантомам заблокувати майбутнє нашої країни. Автор – Юрій Мариняк IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA