До останнього часу світ не переставав дивуватися, чому Європейський Союз так покірно терпить відвертий саботаж його діяльності з боку угорського премʼєра Віктора Орбана. Найбільш поширеним поясненням було бажання не допустити внутрішньої колотнечі та зберегти єдність у Євросоюзі. Про партикулярні інтереси окремих країн та їхні оборудки з Росією говорити було не прийнято. Та й «кольоровий пес» Європи – Віктор Орбан – зосередив усю увагу світу на собі. Відкрито пішов на послуги до Владіміра Путіна і навіть підрядився у Дональда Трампа розвалювати ЄС із середини. У відповідь на дії відвертого диверсанта Європа або мовчала, або вмовляла, ідучи кожного разу на великі поступки угорському премʼєру. Що тільки розпалювало апетити Орбана. Байка «Про мишку і лева» Тільки під час виборчої кампанії тема «особливих відносин» Віктора Орбана та голови МЗС Петера Сіярто з Кремлем перейшла з розряду журналістських підозр у площину доведених фактів завдяки серії масштабних витоків інформації та розслідувань. Те, що раніше називали «прагматизмом», виявилося глибокою інтеграцією угорської верхівки в інтереси Москви. Найгучнішим скандалом початку квітня 2026 року став витік стенограми телефонної розмови між Орбаном та Путіним від 17 жовтня 2025 року, під час якої угорський премʼєр використав алегорію з байки Езопа, щоб описати свою роль у Європі, заявивши Путіну, що хоче бути «мишкою, яка допомагає леву». Орбан фактично запропонував свої послуги як диверсанта всередині ЄС та НАТО, який «перегризатиме сітки» санкцій та військової допомоги Україні, що стримують Росію. Тобто запевнив, що він «готовий до будь-яких послуг» заради врегулювання конфлікту на умовах РФ. Не відставав і шеф угорського МЗС – Петер Сіярто, який погодився на роль прямого каналу зливу внутрішньої інформації Росії про плани і дії ЄС. І якщо в цій історії Орбан – це ідеолог, то Петер Сіярто – технічний виконавець «зливів». Опубліковані у березні 2026 року аудіозаписи розмов Сіярто з Сєргєєм Лавровим шокували Брюссель. Виявилося, що Сіярто особисто обіцяв Лаврову надіслати внутрішні документи ЄС щодо переговорної рамки про вступ України до Євросоюзу. Зафіксовано випадки, коли Сіярто телефонував до Москви прямо під час засідань Ради ЄС у Брюсселі, описуючи позиції інших країн та плановані пакети санкцій ще до їх офіційного погодження. Попри те, що угорське МЗС роками було «прохідним двором» для російських хакерів ГРУ та ФСБ, Сіярто не лише не вживав заходів безпеки, а й отримав від Лаврова орден Дружби після того, як злам став публічно відомим. До всього, у 2026 році стали відомі деталі «грудневого плану співпраці 2025», підписаного між Будапештом та Москвою, з якого випливало, що Угорщина отримує газ за цінами, суттєво нижчими за ринкові, в обмін на блокування енергетичних санкцій ЄС; що будівництво АЕС «Пакш-2» «Росатомом» розглядається не тільки як енергетичний проєкт, а як фінансовий хаб для відмивання грошей та легалізації російських агентів під дипломатичним прикриттям. Також ішлося про таємні переговори щодо відновлення прямих рейсів між Будапештом та РФ під виглядом «гуманітарних коридорів». Проте надзвичайно небезпечним аспектом роботи Орбана на Путіна залишається експлуатація «територіального питання». Численні джерела (включаючи ГУР України) стверджують, що Путін заздалегідь попередив Орбана про повномасштабне вторгнення 2022 року, натякаючи на можливість «повернення» Закарпаття у разі краху України. Відомим також є факт, що Орбан напередодні повномасштабного вторгнення передислокував військові підрозділи ближче до кордону з Україною. З чого можна припустити, що Орбан був спільником Путіна від самого початку і повівся на план розділу України. Не виключено, що, володіючи компрометуючими документами з цього періоду, Путін намертво привʼязав до себе Орбана. Тобто свою диверсійну «місію» в ЄС Орбан виконує не тільки за багатомільйонну маржу з перепродажу російських нафтопродуктів, але й з примусу. Попавшись на обіцянках повернення «угорських історичних територій» і взагалі перегляду умов Тріанонського мирного договору. Вляпавшись у змову з Путіним, Орбан став цілком і повністю залежним від Кремля. Відтоді Путін став гарантом збереження його режиму. Пізніше до «спільників» додався американський президент Трамп, який побачив у Орбані зручний механізм «зламати» ЄС із середини. Вже тільки лінивий не писав, що Трамп хотів би ліквідувати Євросоюз як небезпечного конкурента і перевести відносини у білатеральні з кожною країною окремо. Відповідно, угорський премʼєр розраховував, що в «новому світовому порядку» Трампа та Путіна Угорщина стане регіональним хабом, а він сам – головним посередником між Сходом та Заходом. Таким чином, Орбан перестав бути тільки угорським політиком, перетворившись на свого роду російський проксі-сервер у Європі, при цьому зухвало пускаючи на паливо Кремлю суверенітет та майбутнє і своєї країни. (Не)мовчання Європи Відсутність чіткої реакції Європи на кричущі факти саботажу з боку Орбана та очевидну узгодженість його дій з планами і намірами Путіна свідчить про те, що багато країн ЄС мали тут свій «інтерес». Припущення, що Європа «ховалася за спиною Орбана», – це аж ніяк не конспірологія, а сувора політична реальність Брюсселя, яку дипломати називають «зручним вето». Станом на 2026 рік стало остаточно зрозуміло: Віктор Орбан роками виконував роль «корисного лиходія». Він брав на себе весь репутаційний удар і ненависть світових медіа, поки інші країни тихо підраховували вигоду від затримок у санкціях або допомозі Україні. Відомо, що в ЄС рішення щодо санкцій та бюджету вимагають одностайності. Якщо одна країна каже «ні», рішення не проходить. Це ідеальна ситуація для тих, хто хотів би добряче «погріти руки» на торгівлі з Росією, але не хоче виглядати «другом Путіна». На практиці це виглядало так: коли обговорювався черговий пакет санкцій (наприклад, на нафту чи газ), Орбан висував радикальні вимоги. Поки Брюссель тижнями «вмовляв» Будапешт, інші країни мали час підготувати свою економіку, домовитися про альтернативні поставки або вибити собі винятки, залишаючись при цьому «білими та пухнастими» в очах громадськості. Бенефіціари Орбана Хоча офіційно всі засуджували Орбана, за зачиненими дверима кілька країн зітхали з полегшенням, коли Угорщина вчергове блокувала рішення. І тепер настав час назвати прихованих бенефіціарів деструктивної діяльності Орбана. Перш за все мова про Австрію, чий Raiffeisen Bank International, який є одним з найбільших західних банків і досі активно працює в Росії. Його російська «дочка» (АО «Райффайзенбанк») залишається системно важливим банком у РФ, не підпавши під прямі західні санкції, і продовжує відігравати помітну роль у російській економіці під час війни, продовжуючи генерувати значні доходи для материнського банку в Австрії. У 2025 році він приносив близько 38% прибутку групи в окремі квартали. Загалом з початку повномасштабного вторгнення RBI отримав від Росії понад 6 млрд євро. Розслідування Bloomberg (лютий 2025) показало, що клієнти Raiffeisen в Росії постачають хімікати, електроніку та матеріали для виробництва ракет, озброєння та військової техніки. Банк заробив понад 600 тис. доларів лише на платежах і валютних операціях з такими компаніями (наприклад, Unichim постачав кислоти для ракетних систем). Російський підрозділ також обслуговує рахунки військовослужбовців ЗС РФ.У січні-лютому 2022 року RBI відправив до Росії 10 млрд доларів готівкою – найбільше серед західних банків. Частина поставок прибула вже після 24-го лютого. Банк стверджує, що не порушував санкцій на той момент. У цей час Австрія захищає інтереси RBI і водночас блокувала нові пакети санкцій ЄС проти Росії, вимагаючи розморозити активи для компенсації втрат Raiffeisen. Відень постійно отримує погрози з боку Вашингтона і Брюсселя, але поки що віз і нині там. Сама ж Австрія, прикриваючись турботою про єдність ЄС, тихо затягує процеси, поки Угорщина тримає вето. Не менш важливу роль у процесі обходження Росією санкцій відіграють «тихі» Греція, Кіпр та Мальта. Греція взагалі є головним постачальником суден і ключовим оператором з домінуючою часткою в так званому російському танкерному «тіньовому флоті». Майже 60% танкерів «тіньового флоту» продано західноєвропейськими власниками. Серед них Греція – абсолютний лідер. У січні-липні 2025 року грецькі судна легально перевозили до 40% усієї російської сирої нафти (поки ціна була нижче 60 доларів). Загалом грецькі перевізники транспортували понад третину російських нафтопродуктів і сирої нафти на морі. Мальта входить у топ-5 країн із «прапорування» «тіньового флоту» Росії. Окрім того, десятки її танкерів беруть участь у перевезенні російської підсанкційної нафти. В цілому Греція, Кіпр і Мальта належать до числа головних «прихованих» гравців, які дозволяють Росії здійснювати експорт нафти. Прибутки від такого «бізнесу» гігантські, тому годі розраховувати, що названі країни ЄС проголосують за посилення санкцій навіть тоді, коли з політичної сцени зійде Віктор Орбан. Ще одним прихованим методом саботажу є політика Бельгії, яка блокує (або суттєво гальмує) використання заморожених російських суверенних активів на користь України, посилаючись на власні юридичні, фінансові та безпекові ризики. Це дозволяє Росії уникнути втрати сотень мільярдів євро, які могли б піти на фінансування української оборони та відновлення. Станом на квітень 2026 року ситуація не змінилася: повна конфіскація головної частини активів так і не відбулася. Насправді ж Бельгія не зацікавлена в тому, щоб грати відкритими картами. А з відходом головного російського «видимого» диверсанта Орбана доведеться придумувати щось більш предметне. Словаччина відкрито проявила себе на боці Росії, а тому додаткових пояснень не потребує. Коли мова заходить про найпотужнішу країну Євросоюзу – Німеччину, то варто памʼятати, що промислово-індустріальне лобі країни, яке вибудовувало перспективу з опорою на співпрацю з Росією, нікуди не зникло. І кожен коаліційний уряд буде на нього оглядатися. Зі зникненням Орбана йому доведеться більш відкрито окреслювати свою власну позицію. Не все гладко і в Скандинавії. Попри потужну підтримку України, там спокійно пропускають російські тіньові танкери. При цьому Данія і Норвегія активно моніторять, перевіряють і навіть посилюють контроль за тіньовим флотом, але не блокують проходження російських танкерів. Причину ж називають – жорсткі норми міжнародного права, бажання уникнути ескалації, екологічних ризиків і юридичних проблем. У результаті Росія спокійно експортує нафту на мільярди доларів, а Данія стала одним із нафтових «коридорів» для Росії. Норвегія, яка не є членом ЄС, також обмежується лише більш суворими перевірками. Вона входить до числа «14 підписантів», які виступають за посилення контролю в Балтії та Північному морі. Але поки що російські танкери спокійно курсують через Данські протоки і поповнюють бюджет війни. До речі, така дволикість Європи стає постійним предметом критики Дональда Трампа. І небезпідставно. Той, що давав «розгрішення» іншим Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що Орбан перетворив своє вето на товар. Він торгувався з Брюсселем за розблокування мільярдів євро допомоги для Угорщини, а в цей час інші країни ЄС здобували власні «преференції». Він, наприклад, дозволяв лідерам Франції чи Італії виступати з полум’яними промовами про демократію, знаючи, що реальні санкції, які боляче б’ють по їхньому ВВП, все одно будуть відкладені через його «впертість». Цікавий факт: політики в Брюсселі деколи жартували, що якби Орбана не існувало, його треба було б вигадати. Без нього іншим «прагматичним» країнам довелося б самим піднімати руку проти санкцій, що було б політичним самогубством. Фактично Орбан, прислуговуючи Путіну, увесь негатив брав на себе. Ніби давав іншим державам свого роду «розгрішення» гріхів, чим загалом множив хаос у ЄС та перетворював його на збіговисько випадкових союзників, не обʼєднаних спільним майбутнім. «Розгрішення» руйнувало ЄС, допомагало Путіну і затягувало війну. Але коли стало зрозуміло, що це шлях у прірву, терпіння великих гравців вичерпалося. ЄС почав переходити до голосування кваліфікованою більшістю в питаннях зовнішньої політики, позбавляючи одну країну права «вічного вето». Втрутилася адміністрація Трампа і змінила баланс. Орбан став занадто самостійним гравцем, що почало дратувати навіть тих, кому він раніше допомагав «ховати» їхні інтереси. До недавнього часу Європа не просто ховалася за Орбаном – вона використовувала його як інструмент для помʼякшення економічного шоку. Угорщина була свого роду «аварійним виходом» для європейської бюрократії. Коли вигода від цього виходу стала меншою за репутаційні втрати, Орбана почали системно ізолювати. Хоча треба сказати, що подібного роду гра надто затягнулася, і «мишачий писк» став не просто дратувати – він перетворився на серйозний сигнал тривоги. Це, правда, стало можливим лише тоді, коли «щуролови» відмовчувалися і занедбували свою справу. Коли євробюрократи заклякли з надією перечекати. Перечекати Трампа або дочекатися втрати інтересу з його боку. Дочекатися обрання Петера Мадяра і з надією далі жити «як колись». Але того «як колись» більше ніколи не буде. А зі зникненням Орбана (якщо вірити прогнозам) може проявитися кілька «орбанів» в інших країнах. Тихіших і не повʼязаних напряму з Путіним. Святе місце порожнім довго не буває. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA