Вже другий президентський термін Дональда Трампа – і буквально весь світ знайомиться з політичною технологією під назвою «трампізм». Ставши вдруге президентом США і підпорядкувавши собі Республіканську партію, Дональд Трамп перебрав на себе роль такого собі короля ситуації. Спостерігаючи збоку, складається враження, що людина упивається безмежною владою, яка на нього раптово звалилася, надолужує те, чого йому бракувало все попереднє життя. Що він так забавляється, і йому приносить насолоду сам процес та можливість бути постійно в центрі уваги. І більше нічого. Проте у Трампа, попри всю театральність та бутафорність образу, є стратегічна мета – зробити Америку не тільки сильною, але й підпорядкувати їй важливі світові ресурси, дати збагатитися власній сім’ї та оточенню. Тому Трамп ставиться до політики як до низки бізнес-оборудок. Новим у світовій політиці з появою Трампа стало те, що він зумів сам собі надзвичайно розширити рамки дозволеного. Розпочав нищення міжнародних інститутів та інституцій, які забезпечують демократію в США. Включив до власного політичного інструментарію гострі персональні випади й образи, шельмування, роздавлювання непокірних супротивників і обволік усе в шати війни проти істеблішменту. Трамп перетворив себе ледве не на єдину надію «простих американців», до яких сам особисто не має жодного стосунку. Схоже, що гаслом Дональда Трампа став принцип: поки я президент – ви нічого мені не можете зробити. Усе це разом укладається в таке новітнє явище, як трампізм. Методи утвердження трампізму Потрібно зауважити, що трампізм як технологія може діяти тільки при наявності популярної фігури, підтримуваної більшістю громадян, які делегують найширші повноваження своєму лідерові й готові пробачати йому порушення законів та навіть прийнятих норм моралі. Вона має уособлювати віру в краще майбутнє і здатність покарати «винних» буквально в ритмі реального часу. Чого, здається, й вдалося досягти Дональду Трампу. А тепер про саме явище і основні його ознаки. Трампізм – це політичне, соціальне й культурне явище, що сформувалося навколо постаті Дональда Трампа, але вийшло далеко за межі його особи. Його вже можна розглядати як ідеологічний напрям у межах американського правого спектра, який поєднує популізм, націоналізм і антиелітизм. Основні ознаки трампізму такі. Популізм і антиелітність. Риторика «проти системи»: Трамп позиціонує себе як виразника «простих американців» проти «корумпованого істеблішменту» – політиків, медіа, бюрократії, експертів. Сіє недовіру до інституцій (Конгресу, судів, ЗМІ) й прагне обійти їх через пряме звернення до мас – насамперед через соцмережі. Економічний націоналізм. Гасло America First («Америка передусім»): пріоритет національних інтересів США над міжнародними зобов’язаннями. Протекціонізм, антагонізм до глобалізації, перегляд торговельних угод. Орієнтація на повернення промисловості й робочих місць у США. Антиімміграційна політика і культурний консерватизм. Жорстка політика щодо міграції, зокрема будівництво стіни на кордоні з Мексикою. Апеляція до «традиційних американських цінностей» і опір мультикультуралізму та «політичній коректності». Демонізація «інших» (іммігрантів, мусульман, ліберальних активістів) як загрози ідентичності «справжніх американців». Авторитарний стиль і харизматичне лідерство. Персоналізація влади, культ сильної особистості. Зневага до демократичних процедур, схильність до політичних атак і приниження опонентів. Використання дезінформації, маніпуляцій і емоційної мобілізації. Медіаманіпуляція і постправда. Агресивне використання соціальних медіа як прямого каналу комунікації. Створення альтернативної інформаційної реальності, де істина підмінюється «відчуттями» і вірою. Поширення теорій змови, наприклад QAnon, що було особливо актуальним під час першої президентської каденції. Ізоляціонізм та перегляд міжнародної політики США. Скепсис щодо НАТО, ООН, міжнародних угод (зокрема Паризької кліматичної). Симпатія до «сильних лідерів», зокрема Путіна, з одночасною критикою традиційних союзників. Прагнення укладання «угод» замість формування «альянсів». І загалом транзакційний підхід до зовнішньої політики. Поляризація й «війна культур». Трампізм живиться розколом між «міськими лібералами» і «провінційними патріотами». Конфлікти навколо гендерних, расових, релігійних ідентичностей – це не побічний ефект, а центральний елемент мобілізації його електорату. З огляду на перераховане, трампізм – це не стільки ідеологія, скільки політична технологія, заснована на гніві, відчутті втрати й бажанні реваншу «забутої Америки». Манера поведінки як зброя Варто визнати, що манера поведінки Дональда Трампа є одним із ключових елементів його політичного феномену, яка поєднує елементи шоу-бізнесу, провокації й демонстративного порушення традиційних норм політичної культури. Поведінкові практики Дональда Трампа заслуговують на детальний аналіз, перш за все тому, що вони виявилися успішними в США і загрожують поширитися на увесь світ у вигляді нової політичної культури. Дональд Трамп брутальний і агресивний у спілкуванні. Відкрито ображає опонентів, застосовує образливі прізвиська. Часто підвищує голос, перебиває співрозмовників, знущається або глузує – навіть у публічних дебатах. Така агресивність створює враження «сильної руки», лідера, що говорить «правду без фільтрів». Його політична комунікація побудована за законами телешоу – короткі слогани, театральні жести, емоційні паузи, аплодисменти. Трамп уміє грати на публіку, використовує гумор, іронію й сарказм для мобілізації натовпу. Його виступи часто нагадують стендап з імпровізацією, повтореннями і жартами на межі. Усе це приправлене нарцисизмом та демонстративною самозакоханістю. Він постійно говорить про власні досягнення, успіх, «геніальність» і популярність. Публічні похвали на свою адресу (навіть вигадані) – невід’ємна частина його виступів. Трамп може різко змінити позицію або сказати щось суперечливе навіть під час одного інтерв’ю. Його рішення часто виглядають спонтанними або емоційними, без попередньої координації з радниками, що створює імідж «антисистемного» лідера, який не діє за написаним для нього сценарієм. Свідомо використовує просту, часто примітивну лексику, що наближає його до масового виборця. Уникає складних понять, натомість активно експлуатує емоційні образи. Дональд Трамп легко кидає виклик нормам, демонстративно порушує етикет або влаштовує скандали навколо дрес-коду. Наприклад, ганебне шоу в Овальному кабінеті навколо костюма президента Зеленського. Часто ігнорує дипломатичні формальності, може не потиснути руку або залишити зустріч. Публічно принижує журналістів, називає ЗМІ fake news. Інтуїтивно відчуває інформаційні тренди й знає, як утримувати увагу медіа. Часто провокує скандали навмисно, щоб домінувати в інформаційному полі. Контролює наратив через Truth Social, створюючи власну «реальність». Говорить категорично, не терпить заперечень. Любить демонструвати силу, дисципліну (особливо щодо власної команди), підпорядкування. Його стиль керівництва нагадує корпоративного «боса», а не політика в демократичному сенсі. Важливим доповненням образу є елементи «вуличного» стилю та жарти у грубуватій манері. Використовує жестикуляцію, міміку, іноді навіть пародіює опонентів фізично, що робить його близьким для частини електорату, яка сприймає «ввічливих політиків» як фальшивих. Якщо узагальнити, то поведінка Трампа – це синтез бізнесового цинізму, інстинкту шоумена й агресивного популізму, розрахованого не на раціональне переконання, а на емоційний вплив і створення відчуття сили. Трампізм на експорт Доводиться визнати, що трампізм у 2026 році – це вже не просто стихійний рух, а одна з найуспішніших політичних франшиз XXI століття. І нею не могли не зацікавитися у світі. Найбільш яскравими наслідувачами Трампа («трампування») є Хав’єр Мілей, Віктор Орбан та Кароль Навроцький. Звичайно, що технологія наслідування Трампа – це не просто копіювання його зачіски чи жестів, а використання перевіреного «політичного алгоритму», який дозволяє мобілізувати консервативний електорат через емоції гніву та гордості. Хав’єр Мілей, Віктор Орбан та Кароль Навроцький використовують цей інструмент, адаптуючи його під свій національний контекст. Головна «фішка» – вдавати «людину не з системи», яка прийшла «полагодити» зламаний державний механізм. Наприклад, Мілей використовує бензопилу як символ того, що він знищить «корумповану касту» політиків. Орбан, попри те, що залишається при владі десятиліттями, майстерно позиціонує себе як аутсайдера в Європейському Союзі, який воює проти «брюссельських бюрократів». Навроцький, як історик і колишній боксер, будує образ «воїна за правду», який захищає польську гідність від зовнішніх ворогів та «внутрішніх зрадників». Як і Трамп, вони вважають традиційні ліберальні ЗМІ ворогами. Технологія полягає в тому, щоб зробити медіа непотрібними посередниками. Використовують наступні інструменти: TikTok-популізм (Мілей), тотальний контроль над нацмедіа (Орбан) або агресивний патріотичний контент у соцмережах (Навроцький). У результаті виборець чує «голос вождя» без жодної критичної фільтрації і сприймає кожен факт його критики як атаку на цілу спільноту його прихильників. А якщо «маркувати» ліберальні медіа слугами ворожих іноземних держав, то можна досягти стану обсесії, як це трапилося з польським суспільством, наприклад, у сприйнятті Німеччини. До всього потрібно додати елемент культурної війни, тобто пального, на якому працює двигун трампізму. Суть технології полягає в тому, щоб знайти «ворога», який загрожує традиційному способу життя, та створити відчуття «обложеної фортеці», де лише цей лідер може захистити «нормальність». Де світ ділиться на чорне і біле, а його населення говорить спрощеною мовою. Наприклад, Мілей називає опонентів «щурами», Трамп – «лузерами», Навроцький – «антиполяками». Це знімає потребу в інтелектуальній дискусії, замінюючи її племінною відданістю. Українське трампування В Україні трампізм відсутній як явище. Проте є політики, хоча й надзвичайно віддалені від Дональда Трампа, які взяли на озброєння технологію м’якого трампізму. Тобто мова йде про наслідування самої манери Трампа. Найцікавіше, що такі прояви можна зустріти серед мерів великих міст. Очевидно, що мери майстерно використовують елементи трампівської політичної технології для виживання в умовах жорсткого протистояння з центральною владою та мобілізації свого електорату. Вони адаптували «Trump Playbook» під українські реалії, де роль «глибинної держави» (Deep State) виконує Офіс президента, а замість «Make America Great Again» використовується «Захистимо самоврядування». Найбільш близьким за стилістикою до Трампа є мер Дніпра Борис Філатов. Його метод – агресивна, нефільтрована комунікація. Як і Трамп, Філатов використовує соцмережі (Facebook/Telegram) для прямих атак на опонентів. Він не добирає слів, використовує маскулінний, іноді грубий стиль, що створює образ «свого хлопця», який не боїться говорити правду в очі київським чиновникам. Використовує конфлікт як інструмент легітимізації. Свідомо йде на публічні скандали з представниками центральної влади. Технологія полягає в тому, щоб будь-яку перевірку чи кримінальну справу проти мерії подати як «політичне полювання на відьом». Це дзеркальне відображення того, як Трамп реагує на свої судові процеси. Присутній також локальний патріотизм: Філатов будує образ Дніпра як «останнього бастіону» професіоналізму, протиставляючи його «дилетантам із центру». Те саме можна сказати і про інших учасників групи, які працюють у набагато делікатнішій манері, але так само використовують ефект «обложеної фортеці». Показують, що місто успішне не завдяки, а всупереч державі. Тобто використовують типовий трампівський прийом перекладання відповідальності на зовнішні фактори, щоб захистити власний рейтинг. Використовують прямі відеозвернення, апелюючи до спільноти, створюючи поділ на «ми» і «підступна центральна влада». Така технологія дозволяє створити видимість захисника інтересів містян від «бюрократів у Києві». Таким чином вони переводять будь-яку по суті критику у спробу центральної влади «знищити самоврядування». Це і є трампізм як політична технологія: перетворення будь-якого негативу на паливо для своєї політичної боротьби. На жаль, щоб захиститися і забезпечити електоральну базу для наступних виборів, частина цих політиків вирішила стати «маленькими Трампами» у своїх містах. Вони приватизували право на істину на локальному рівні, використовуючи конфлікт із центром як головний капітал для переобрання. Замість висновку. У Трампа, на відміну від Орбана, Навроцького і умовного Філатова, є велична мрія – повернути світову гегемонію Сполученим Штатам Америки, перетворити прорахунки, нехлюйство та вайлуватість інших держав на пряму залежність від США. За Трампом, Америка має знову стати єдиним центром прийняття рішень і беззаперечним законодавцем правил і норм. Тобто диктувати і нав’язувати вигідні американцям умови. Метою тих, хто вдається до трампування, є бажання захопити або утримати владу без подальшої якісної перспективи. І це треба розуміти як українським виборцям, так і кандидатам у наступну українську владу. Бо цілі і задуми – непропорційні. Не той масштаб. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA