Війна Росії проти України часто описується як війна «минулого» із «сучасністю». І в цьому є зерно істини: мовляв, Росія воює підданими, а Україна – громадянами. Якщо сприймати історію як лінійний рух від несвободи до свободи, тоді це можна вважати правдою. Є численні приклади того, як національні армії, що складалися з громадян, перемагали війська старого зразка, серед яких найвідоміший – успіхи революційної Франції наприкінці XVIII століття. В цьому випадку громадяни дійсно представляли нове і прогресивне, а піддані – «вчорашній день». Сучасність дає нам приклади інших станів, не лише підданих чи громадян, в яких можуть перебувати люди, коли зустрічаються з війною. Це стани споживачів та глядачів. Блокування Ормузької протоки Іраном яскраво продемонструвало нам те, чого ми не могли зрозуміти у 2022 чи 2023 році, коли світ більше цікавили ціни на зерно, аніж життя українців чи доля окупованих росіянами українських територій. Зараз, дивлячись на вартість палива на заправках, ми як споживачі, «вимагаємо від Трампа» швидше «вирішити проблему». Нас не цікавить доля іранської опозиції або ж заміна авторитарного режиму на демократичний, нас цікавить інфляція. Споживач сьогодні не бажає жертвувати своїми заощадженнями заради свободи тегеранських студентів чи в ім’я безпеки Ізраїлю. Так само 2-3 роки тому покупці краденого росіянами зерна не переймалися кількістю вбитих цивільних у Бучі, їм потрібно було купувати хліб. Операція США у Венесуелі не справила на споживачів жодного впливу. Ситуація в Ірані геть інша, все таки 20% світової нафти – це не жарти. Але і не порівняти з кризою 1973 року, коли арабські країни припинили постачання нафти країнам Заходу як помсту за підтримку Ізраїлю – тоді ціни на паливо зросли в 4 рази. Розвиток цифрових технологій створив умови для виникнення ще одного типу ставлення до війни – ставлення глядача (або навіть критика). Оскільки багато кадрів з війни потрапляють в мережу практично в реальному часі і без суттєвої цензури, кожен може уявити себе якщо не воєнним стратегом, то принаймні державним діячем. Який би ніколи не допустив таких помилок і однозначно зробив би краще. І тут знову ж таки можна подивитися в дзеркало – чи не нагадує наше сьогоднішнє ставлення до атаки Ізраїлю і США на Іран ставлення світу до агресії Росії щодо України? Зовсім інші враження викликають кадри з-за моря, погодьтеся. Зараз Іран назвав Україну «законною ціллю у війні», оскільки Україна допомагає ворогам Ірану. Заява Тегерану нічого не змінює в безпековій ситуації, а от з точки зору іміджу, для позиціонування України в світі, це навіть краще – перебувати в коаліції з США та Ізраїлем, нехай навіть і в головах фанатиків. З чогось же треба починати. А далі, можливо, дійдуть руки і до саморефлексії. Якщо ми вимагаємо від світу розділити наше горе і увійти в наше становище, чи не варто і самим з більшим розумінням поставитися до процесу зміни режиму в Ірані? Якщо ми трактуємо режим аятол як тоталітарне зло, то чому все частіше зловтішаємося невдачам американців (ніби це персональні невдачі Трампа), які тільки те й роблять, що розганяють ціни на нафту? Бо ми такі ж споживачі, як і «розніжені європейці, що свого часу не хотіли жертвувати власним комфортом заради українців». Чому нашим ЛОМам та експертам важливіше вказати на чергову словесну дурницю, яку втнув президент США, аніж пояснити суспільству важливість усієї операції? Бо ми такі ж критики і глядачі, як і ті, що мудрували про безперспективність українського опору. Хоча зрозуміло, що отримання ядерної зброї Тегераном – це гарантована непорушність цього людожерського режиму, це можливість ще більше допомагати диктатурам, починаючи з Росії. Але ж нам важливіше продемонструвати власну інтелектуальну перевагу, хіба ні? Незрозуміло, щоправда, звідки досі живиться наша наївна вимога до світу «зрозуміти горе українців». Якщо пасивність України в час, коли Росія бомбила Сирію і окуповувала Грузію ще можна було пояснити вічним українським «ми не знали», то як пояснити нашу суспільну позицію зараз? Не державну, державна зовнішня політика стосовно Ірану якраз на диво притомна. Вибір ж у нас насправді невеликий: підтримувати США і союзників (насамперед досвідом, не треба себе тішити ілюзіями про власну технологічну перевагу) чи насолодитися «хвилиною слави». Підтримати Ізраїль, чи продовжувати нагадувати про «дружбу» Натаньягу із Путіним. Дешевий бензин чи ідеали свободи? Поразка ненависного багатьом Трампа чи ядерна диктатура в Ірані, що готова розпочати війну задля знищення «невірних»? І добре, що режим в Тегерані поставив крапку та сам визначив Україну як ворога. Це, можливо, якось допоможе подолати нашу «геополітичну шизофренію», за яку нас, до речі, довго сприймали як частину «російського простору». Де теракти 11 вересня провели «по піндосах, бо так їм і треба», а «серби молодці, Косово – це їхня свята земля». Якщо геть цинічно і по-простому, відкидаючи переживання за долю 90-мільйонної країни, для України вигідно, щоб Іран програв, а Америка виграла. Щоб США поставили КНР у нафтову залежність так само, як Китай поставив Америку в залежність від рідкісноземельних матеріалів. Щоб Сі був більш зговірливим в питанні миру для України, а отже – щоб став поступливішим і його клієнт Путін. Щоб Ізраїль відбився від екзистенційної загрози і не мусив оглядатися на Москву в питаннях безпеки своїх кордонів. Зрештою, якщо від іранської нафти і газу більше залежить Китай, ніж Захід, то хай би китайські товари подвійного призначення принаймні подорожчали для росіян. «Споживачі» і «глядачі» війни – це, звісно, цікаво. Але чи не варто нарешті згадати, що ми ще й громадяни? Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA