Для історика, напевно, не існує більшої спокуси, ніж проведення історичних аналогій та написання альтернативної історії. Хоча і одне, і друге є забороненим плодом, після вкушання якого годі залишитися в академічному цеху. Але якщо піддатися спокусі й усвідомити, що минуле – це перетікання одних і тих самих сюжетів, то аналогій, хоч а й з масою відмінностей, можна відшукати безліч. І тоді вислів одного з українських президентів «Так це вже було» заграє новими барвами. Тому сьогодні пропоную читачам свого роду експеримент – накласти сучасні відносини між Трампом і Путіним, Америкою і Росією на перше століття нашої ери. А саме – на відносини і плани короля даків Децебала та римського імператора Траяна. Прийнято вважати, що король Децебал, який правив у 87-106 рр. нашої ери, був, мабуть, найнебезпечнішим і найрозумнішим супротивником, із яким Рим стикався з часів Ганнібала. Його політика – це поєднання жорсткої централізації, військової інноваційності та надзвичайно хитрої (гібридної) дипломатії. Якщо характеризувати його правління коротко: він перетворив Дакію з конфедерації племен на потужну мілітаризовану державу, яка змусила Римську імперію платити йому «данину». Децебал майстерно грав на слабкостях Риму. Наприклад, після успішних битв він уклав з імператором Доміціаном мир (89 р. н. е.), який був фактично капітуляцією Риму. Децебал став «союзником», але за це Рим надсилав йому щорічні субсидії, ремісників та військових інженерів. Він буквально будував свою державу руками римлян. Римські фахівці зводили для нього фортеці, вчили даків створювати облогові машини та будувати мости. Водночас Децебал активно створював антиримські коаліції з сусідніми племенами (сармати, роксолани), намагаючись оточити римські провінції на Дунаї. Подиву гідне те, завдяки чому Децебалу вдалося перетворити Дакію на таку потужну державу з тієї, яку він успадкував, де влада короля була обмеженою. По-перше, він зміг встановити абсолютний контроль, підпорядкувавши собі місцевих вождів і створивши чітку вертикаль влади. Здійснив справжній економічний ривок. Головним ресурсом були золоті та срібні копальні в Трансільванії. Він модернізував видобуток, що дозволило утримувати велику, добре озброєну армію. Створив унікальні оборонні системи в горах Орештіє. Шість потужних кам’яних фортець були розташовані так, що замикали підходи до серця держави. Що важливо, політика Децебала спиралася на потужний духовний фундамент. Верховний жрець у Дакії був другою людиною після короля, а іноді – його головним радником. Віра в безсмертя: релігія даків (культ Залмоксіса) вчила, що воїни після смерті потрапляють до богів, що робило його армію фанатично відданою та безстрашною. Не без того, що Децебал підтримував суворі звичаї. Наприклад, за легендами, у Дакії вирубали виноградники, щоб солдати не пили і зберігали бойову готовність. На відміну від багатьох інших варварських лідерів, Децебал не пішов на компроміс із Траяном, коли той вирішив остаточно ліквідувати дакійську загрозу. Він використовував тактику «випаленої землі», заманював римлян у вузькі гірські ущелини та навіть намагався організувати замах на Траяна. Його самогубство після падіння столиці було останнім політичним актом: він відмовився бути частиною тріумфальної ходи в Римі як трофей. Скарбниця короля Децебала як «золота жила» Римської імперії Проте нас цікавить не пафос, а історія дакійського золота. Про те, як золото Дакії потрапило до Риму і на десятиліття змінило економіку цілої імперії. Це не просто історія про поділ здобичі – це історія про те, як імператор Траян влаштував справжній «золотий дощ» для всіх верств римського суспільства. У 106 році н. е. після запеклих воєн Траян усе-таки остаточно підкорив Дакію. Децебал як не намагався сховати золото, перегородивши річку Саргеція, закопавши скарби в річищі та повернувши воду назад, але знайшовся зрадник, який видав таємницю римлянам. Здобич була фантастичною: за свідченнями хроністів того часу (хоча цифри можуть бути дещо перебільшені), Рим отримав близько 165 тонн золота та 330 тонн срібла. Поділ здобичі не був хаотичним грабунком. Траян, будучи мудрим політиком, використав дакійське золото для зміцнення своєї влади через три основні канали. Більша частина здобутого пішла на покриття дефіциту бюджету та виплати легіонерам. Кожен солдат, який брав участь у поході, отримав величезні преміальні, що забезпечило Траяну абсолютну лояльність війська. На другому місці були римські патриції, які не просто «брали злитки». Їхня вигода була більш витонченою. А саме: Траян призначив багатьох лояльних аристократів намісниками в нову провінцію Дакію, де вони могли легально (і не дуже) збагачуватися через податки та розробку нових копалень. Золото Дакії запустило наймасштабнішу будівельну програму в історії Риму. Патриції, які володіли цегельнями, каменоломнями та будівельними артілями, заробляли статки на державних замовленнях. Решта лупу дісталася плебсу. Щоб задобрити простий люд, Траян зробив небачене: усі жителі Риму були звільнені від сплати податків на цілий рік. Крім того, кожен громадянин Риму отримав по 650 денаріїв (величезна сума на той час, що дорівнювала майже річному доходу ремісника). Не підвела і програма «хліба і видовищ» – Траян влаштував гладіаторські ігри, що тривали 123 дні, під час яких на арені виступили 10 000 гладіаторів. Проте щастя не могло довго тривати. Раптовий приплив такої кількості золота мав і побічний ефект – інфляцію. Вартість золота на ринку впала на кілька відсотків, а ціни на товари в Римі поповзли вгору. Проте для Траяна це було перемогою – Рим перетворився на найрозкішніше місто світу, а Дакія стала «золотою жилою» імперії на наступні 150 років. Наші дні Але повернімося в наші дні. Навіть не варто переказувати історію путінської відбудови імперії в післяєльцинський час. Та й було б забагато честі порівнювати кремлівського диктатора із Децебалом, хоча останній і був для свого часу варваром. Проте в діях Путіна можна знайти досить багато аналогій щодо перетворення країни на гігантський плацдарм для нового переділу світу. Прийнято вважати, що Путін у більшості моментів просто повторює нацистський Третій рейх і особисто Гітлера. Все так. І обґрунтування агресії в стилі Гітлера, і ідеологія а-ля Третій райх. І навіть релігія, чітко підпорядкована державній агресивній політиці. Але також проглядаються елементи дакійського культу Залмоксіса. Храм-капище під Москвою, який називається Головним храмом Збройних сил РФ, є змістовним і візуальним підтвердженням панування в Росії квазірелігійного воєнного культу. Та й розмови про бажання Путіна прожити 150 років, як і практики купання в крові молодих оленів, – із цього ж розділу мракобісся. Проте найважливішим для нашої теми є створення і наповнення «Фонда национального благосостояния» – справжнього резерву для ведення війни світового масштабу, який Путін категорично відмовився витрачати на компенсації під час пандемії COVID-19, очікуючи важливіших часів. Також варто пам’ятати, що «золотом Путіна» є не так дорогоцінні метали та якутські алмази, як багаті природні поклади, енергоносії та й узагалі енергія. Наприклад, Путін перетворив природний газ на зброю проти Європи, довівши її до повної залежності і стану легкої жертви для шантажу. Нафта стала безвідмовним джерелом наповнення державного бюджету та щедрого фінансування війни. Путін фактично перевів економіку Росії на воєнні рейки. А Росія навчилася «торгувати» з тими, хто цю торгівлю так пафосно обмежував або припиняв. Паралельний імпорт процвітав, а європейські та американські санкції нагадували діряве відро. Можливо, подібного роду імітація тривала б і далі, аж до остаточного виснаження України, якби вдруге до влади в Америці не прийшов Дональд Трамп. Ділок, що любить усе, що має колір і ціну золота. Хоча було б несправедливо все зводити до золотолюбства Трампа. Не менш важливими для нього є особиста велич та всесвітнє визнання. І все це для нього тісно пов’язане між собою. Трамп узявся вирішувати світові конфлікти не так для того, щоб на планеті настав вічний мир. Він розуміє, що поки триває російсько-українська війна, йому не дістатися до «золотої жили» під назвою Росія. Без чого йому не вдасться не те що протистояти світовому поширенню Китаю, а й зробити багатими і щасливими відданих йому МАГівців. Здається, Трамп дійсно хотів би ощасливити американців на рівні того, як Траян обдарував римлян. Саме тому він пішов шляхом задобрювання Путіна. Не виключено, що Путін йому дійсно близький за духом, але його осляча непоступливість може довести до шалу навіть грайливого володаря Овального кабінету. Здається, Трамп уже добре усвідомив, що відірвати усю Росію від Китаю йому не вдасться. Та й з якого б дива Китай відпускав таку хорошу дійну корову, яка до всього наганяє неабиякий страх на Європу. І тут сталося небачене – Росія, відчуваючи виснаження, сама проявила ініціативу і раптом пішла на «зближення» зі США. Посольство Дмитрієва Дуже важко пробиратися крізь нетрі російської пропаганди та масу відволікаючих маневрів, щоб зрозуміти, яку ж насправді місію виконує Кирило Дмитрієв. Кар’єра якого мала б безславно закінчитися після провалу в Анкориджі. Це було б правдою, якщо розглядати Росію як впевненого самостійного гравця, який невпинно гне свою лінію, за якою його задовольнить тільки капітуляція України. Але можна й інакше глянути і на Анкоридж, і на подальші переговори росіян з американцями. Перш за все – подивитися на це як на «посольство» від російських олігархів до Трампа з «поклонною»: забрати принаймні половину Росії під свою опіку. Те, що в Анкориджі Китай демонстрував Трампові слухняність путінської Росії, – факт. Також ще до зустрічі було зрозуміло, що Пекін не дасть згоди на глибші стосунки Москви і Вашингтона. Що не могло не сполошити російських олігархів, які чудово усвідомлюють, що збільшення залежності Росії від Китаю – це шлях до їхньої особистої катастрофи. От вони і спорядили Дмитрієва до Америки, щоб той розвідав перспективи поділу Росії, за яким європейська частина з Москвою відходила б під вплив США. А для цього придумали легенду про надзвичайно перспективну економічну співпрацю. І от уже Дмитрієв обіцяє американцям пакет економічних домовленостей на міфічні 12–14 трильйонів доларів, яких не існує в природі. Бо Трамп на менші суми просто не ведеться. От уже й Сергій Лавров заявив про створення російсько-американської економічної робочої групи. І взагалі росіяни, не ховаючись, пропонують американцям надзвичайно вигідні контракти: з видобування літію, освоєння арктичних шляхів та енергетичні проєкти, пов’язані з обслуговуванням ШІ. Переводячи на людську мову, «русский царь» Путін докотився до того, що міняє землі і природні ресурси на можливість ще трохи «поцарювати». І це хороший знак для Трампа. Відсилаючи Сєчіна в Пекін, а Дмитрієва – в Америку, Путін думає, що в такий спосіб демонструє китайцям можливість маневру і водночас підсаджує американців на гачок неймовірних економічних обіцянок. Після чого китайці мали б проковтнути цю гру з американцями, як банальне затягування війни проти України, а американці погодитися «продати» Україну. Насправді ж він штовхає і китайців, і американців до висновку, що за таким сценарієм сам Путін нікому не потрібний. Що частина впливових російських еліт орієнтується на Китай, а олігархат – на Америку. І це ті неназвані вежі Кремля, які нібито віддавна воюють між собою. Виникає питання: а чи можуть Сі Цзіньпінь та Дональд Трамп сепаратно домовитися про долю та подальшу експлуатацію Росії? Все можливо, але не зараз. Зараз очевидно, що Китай не має наміру просто так поступатися впливом американцям у Росії. Він захоче зберегти її цілісність, щоб цілісно контролювати усю країну. А тут вже багато залежатиме від успішності переговорів комівояжерів Трампа із посланцями російських олігархів. Місії Віткоффа та Кушнера на Близькому Сході вже принесли неабияку користь Трампу та його сім’ї. Якщо ж за якийсь час у їхньому діловому портфелі з’являться багатомільярдні контракти з росіянами та права на частку в російській економіці, то це приведе не тільки до казкового збагачення Трампа, але й до припинення війни. Щоправда, тут до протесту Китаю може додатися Конгрес США, який побоїться аж такого посилення Трампа та його оточення. ПС. В цілому українцям не варто аж так остерігатися подібного сценарію. Не варто також особливо зважати на пропагандистський акомпанемент, яким російські трубадури супроводжують реальний процес поділу Росії та її благ. Не піддаватися на провокації, що американці продають Росії Україну за 12 трильйонів доларів. Тому що йдеться про поділ самої Росії і боротьбу за її «золото» – американців і китайців. Одне ясно – американські патриції вже ділять «золото» Росії. А це не тільки нагадує історію Риму та фінал Дакії, але й місце Росії в сучасному світі, якому вкрай необхідні її ресурси, але не обов’язково вона сама. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA