Під час нещодавнього візиту до Варшави 18-19 грудня Володимир Зеленський зустрівся мало не зі всіма ключовими високопосадовцями Польщі. Зрозуміло, що найважливішими були розмови щодо протидії російській агресії. Тим не менше, топ-темою всіх новин стала довгоочікувана зустріч із польським президентом Каролем Навроцьким, а головним мотивом цієї зустрічі – трактування історії та ексгумація жертв Волинської трагедії. Президент Навроцький навіть взяв зі собою дві книжки на цю тему, які колись вийшли друком в польському Інституті національної пам’яті під його керівництвом. Парадоксально, але теми безпеки і протидії спільним загрозам – тобто актуальні проблеми, проговорюються наче «само собою зрозуміле», у фоновому режимі. Бо поки існує Москва в її теперішньому вигляді, Київ та Варшава повинні «за замовчуванням» співпрацювати і допомагати один одному. Натомість епопея про «вдячність» – це ж цікаво і політично вигідно. Все-таки, треба визнати, Дональд Трамп є законодавцем моди: якщо не можеш дати пресконференцію в літаку – то хоч говори про вдячність. Можна сказати, що новітні стосунки між Україною та Польщею вже самі по собі складають цікаву історію. Тут і про «правду та кривду», і про «справжнє партнерство», і навіть про «допомогу не як щось належне, а щось, за що треба постійно дякувати». А ще про роль Польщі в допомозі Україні – вона насправді величезна, та про місце Варшави «за столом переговорів», яке насправді залежить більше від ситуації в самій Польщі, аніж від «інтриг Зеленського», але хто б на це зважав. Знову ж таки, чомусь пригадується Дональд Трамп та його фірмове «нас не поважали, а тепер будуть поважати». Навіть цей візит, здавалося – що тут особливого, зустріч лідерів України та Польщі – і навіть він готувався та планувався з пригодами, непорозуміннями, образами. Що ж, з огляду на стабільну «фіксацію» Кароля Навроцького на історичних питаннях, до кращого не йде. І мабуть, нема вже людини, яка б заперечувала, що історія впливає, як частина дипломатії (так звана м’яка сила) і як інструмент електорального впливу на суспільство. Це погано, це не веде ні до чого доброго, але так вже є. І тут нам треба визнати, що поспішне покращення на «польсько-українському історичному фронті» на даному етапі не буде корисним нікому. Ні Україні зараз, ні Польщі в дальшій перспективі, тому що таке покращення можливе виключно через «прогинання» України і лише як вимушений крок, поступка з боку Києва. І якщо вже Україні слід «відходити на запасні позиції» (використовуючи термінологію «бійців ідеологічного фронту»), то хотілося б розуміти, наскільки ці позиції «підготовані». Щоб не вийшло як з ексгумаціями вбитих поляків, коли українці «задурно лайна наїлися»: спочатку наче блокували, потім казали, що не блокують, а врешті розблокували. Хоча очевидно було з самого початку, що справа поховання померлих – це моральна відповідальність того, хто є сувереном на цій території. І якщо сувереном є не Росія, то «жонглювати кістяками» просто не пасує. За це «геніальне» історико-політичне протистояння, до речі, ніхто не те що не відповів, а навіть не вибачився. Отже, про наші «позиції». Ще у 2022 році професійні історики, представники численних державних інститутів, центрів і тому подібного отримали від влади чергову вказівку в стилі «підготувати матеріали для належного висвітлення боротьби українського народу». Історики кинулися готувати різні праці, на які вчергове було виділено державне фінансування, виписано відповідні нагороди «за багаторічний внесок» і так далі. І що у нас станом на кінець 2025 року? Є проривні досягнення, якими ми легко відіб’ємося, наприклад, від зазіхань президента Навроцького на нашу історичну правду і паралельно забезпечимо «порозуміння та примирення»? По-перше, важко писати про порозуміння та примирення з поляками, героїзуючи Коліївщину і використовуючи терміни «окатоличення» та «польсько-шляхетський». Особливо, якщо від соціальних питань коробить, оскільки це «спадок радянського режиму». Навіть якщо Люблінська унія тепер сприймається виключно як позитивна подія. Тому що тут, знову ж таки, можливі неприємні «сюрпризи» – щоб не вийшло так, що доведеться одними й тими самими аргументами підкреслювати державотворчі здобутки українців в Речі Посполитій та спростовувати тими ж аргументами такі самі державотворчі досягнення українців в Російській імперії та СРСР. Може вийти така ж халепа, як з участю українців в складі антигітлерівської коаліції: ми проти нацизму воювали, але Червона армія – то не про нас. По-друге, бажання «зліпити» якусь оригінальну концепцію є зрозумілим і його можна навіть вітати, якби не одне «але» – на практиці дуже вже воно нагадує російські пошуки «неповторного шляху». Людина молода і не надто обізнана ще з радянськими шкільними підручниками з історії може сприйняти за чисту монету розповіді про «унікальне становище між Європою та Степом», про віковічний та неповторний «національний гніт» та інші «не маючи аналогів» історичні події. Насправді ж усе це вже було в часи СРСР, і досі непогано розвивається в Росії. А від того, що ми назвемо це «гранд-наративом» чи «концепцією фронтиру», ситуація глобально не зміниться. Бо в кращому разі воно просто не працюватиме, а для кожного окремого випадку (тобто для історії стосунків з різними народами: росіянами, поляками, євреями, румунами, кримчаками) треба буде вигадувати окрему «історію». То ж у чому проблема? Якщо максимально спрощувати – в тотальному ігноруванні ширшого контексту і бажанні довести, що українці – унікальні та неповторні. Тобто ми пробуємо впроваджувати чисто російську «аналоговнєтну» історичну політику, протиставляючи себе Росії і не маючи російських ресурсів. Бо невже хтось серйозно має взяти на віру ідею, що всі навколо у міжвоєнний період захоплювалися ідеологією фашизму, лише українці плекали демократичні принципи? Чи в часи етнічних чисток і тотального насильства лише українці були праведними жертвами? Щоб дискусії на історичну тематику відбувалися у форматі «рівні з рівними», нам потрібно мати не своє «унікальне» бачення, а універсальне, як в інших «рівних». Не варто претендувати на ексклюзивність і звання батьківщини слонів, бо якраз це нас і ріднить з росіянами. P.S.: А стосовно подарованих Каролем Навроцьким Володимиру Зеленському книжок, я б не сильно хвилювався. Навряд чи їх хтось читатиме, навіть серед профільних спеціалістів. Українське політичне керівництво у сфері історичної політики загалом все робить правильно, мінімізуючи актуальність історії настільки, наскільки це можливо. Інша справа, що в цьому не зацікавлені ті історики та політики, що зробили історію своїм «полем битви» для заробляння фінансового і політичного капіталу. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA