Тепер ледве не з кожної праски лунають слова про те, що Європа мусить визначитися зі своєю ідентичністю і майбутнім. Або вона як аморфне утворення затягує свій крах, або бере на себе всю повноту відповідальності. Причому все відбувається на тлі загальносвітової дискусії про ренесанс національної (етнічної) ідентичності. Про те, що ця «неймовірна» цінність опинилася під загрозою поглинання наднаціональними утвореннями. Але справа в тому, що американці, як і росіяни, бавляться з темою національної ідентичності як із ключем до розвалу ЄС. Тобто акцент на відновленні національних суверенітетів у складі ЄС є нічим іншим, як спробою розвалу Євросоюзу зсередини. Якщо часткове делегування суверенітету Брюсселю було невід’ємною умовою життя ЄС, то надмірне перетягування на себе національної ковдри окремими країнами породжувало зворотну тенденцію — необхідність перетворення Євросоюзу на свого роду наддержаву. На цьому й вирішили зіграти різного роду націоналісти всередині ЄС (навіть не сепаратисти). Що не пройшло непоміченим повз США та Росію. І це виявилося більш серйозним викликом для ЄС, ніж різноманітні сепаратистські рухи. Бо зауважте, як непомітно згасли регіональні сепаратизми: каталонський, паданський (Ліга Норд) і навіть протистояння фламандців із валлонцями. На порядок денний вийшов державний націоналізм. І це в той момент, коли Євросоюзу потрібно найшвидшими темпами реформуватися ледве не до рівня Об’єднаних Штатів Європи. Виклики Не таємниця, що ЄС за останні десятиліття перетворився на багатого, але лінивого, розбалансованого і переляканого втратити своє багатство аморфного гіганта. Самі принципи функціонування якого роблять управління ним, м’яко кажучи, неефективним. Таким чином безборонний ЄС став поволі перетворюватися на потенційну жертву у боротьбі Вашингтона з Пекіном. Що важливо – за активного воєнного посередництва Москви. Проблема в тому, що і європейські лідери, і більшість керівників національних держав надто довго почивали на лаврах торгових «мудреців». Тішилися торгівлею з Росією і не хотіли бачити, що потрапляють у тотальну залежність від російських енергоносіїв. Раділи тому, що значну частину виробництва перенесли у Китай. І не помітили, як на багатьох напрямках стали залежними від волі комуністичного Пекіна. А як втішалися тим, що перехитрили американців у плані забезпечення власної безпеки, переклавши на Вашингтон левову частку коштів на утримання НАТО. Тобто це було тільки питанням часу, коли вся оця трансатлантична система обману і недомовок обрушиться і Європа із хитрої, багатої і бундючної перетвориться на доступну здобич. Проте найбільше ситуація загострилася після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Європа знову ж таки сподівалася «пропетляти» між «глибокою стурбованістю», продовженням торгівлі з Росією, мізерними санкціями, прикриваючись американською безпековою парасолькою. Першими, хто оговтався, були головні чиновники ЄС, які розуміли, що Євросоюзу потрібно швидко згуртуватися, щоб залишитися суб’єктом у великій грі. Проте національні держави думали виключно про свою шкуру. Їхні лідери дбали лише про те, щоб війна, яка «поруч», не особливо вплинула на соціальний рівень у країні. Оскільки це, на їхню думку, загрожувало провалом на наступних виборах. Таким чином, керівництво ЄС було фактично позбавлене можливостей впливати на позицію урядів країн-учасниць, а тільки транслювало їхню (не)консолідовану волю. Розквіт правопопулістських, фінансованих із Росії рухів та ідейно підтримуваних емісарами президента Трампа, поставив серйозний виклик щодо подальшої долі об’єднаної Європи. До свого роду анігіляції ЄС відкрито долучилися Угорщина, Словаччина і віднедавна Чехія. Для системи одностайності це дорівнювало смерті. Оскільки нереформований Євросоюз вступав у боротьбу на різні фронти: проти національних євроскептиків, американських «трампістів» та загрози гібридної та фізичної війни з боку Росії. У цьому випадку ЄС більше не міг дистанціюватися від «української війни», розуміючи, що чи то поразка, чи то до певної міри капітуляція України оголюють весь східний фланг Європейського Союзу. Тому питання завершення війни в Україні стало наріжною проблемою для європейців. Вони стали кровно зацікавленими в тому, щоб американці не «злили» Україну і щоб ця війна раптово не зупинилася. До такого сценарію ЄС категорично не готовий. Через страх і непевність у європейців Україна отримала тактичного союзника, але не стратегічного. Що означає: процес суб’єктивізації ЄС продовжується. «Можливі» гарантії безпеки В останніх переговорах про перемир’я надзвичайно багато місця відводиться гарантіям безпеки для України. Причому з волі американців це має статися в умовах недопущення вступу України до НАТО. Та й взагалі під загрозою того, що Америка до 2027 року виведе свій військовий контингент із європейського континенту. Також потрібно взяти до уваги, що США не беруть на себе прямого зобов’язання втрутитися у майбутній воєнний конфлікт, ховаючись за формулюванням «може». Що практично означає – Європа неймовірними темпами має зайнятися побудовою власних збройних сил і розбудовою військово-промислового комплексу. Обидва завдання неможливі для вирішення без інтегрування України. Саме в цьому і полягає історичний момент – Європа має перестати комизитися і ховатися за розпливчастими формулюваннями. Потрібне вже зараз конкретне рішення: ядром майбутніх європейських збройних сил мають стати ЗСУ. А оборонний військовий комплекс Європи з виробництва найсучаснішої зброї має формуватися в тісній кооперації з українським. Європейці вважають, що одним з елементів майбутньої системи безпеки є збереження чисельності української армії на рівні 800 тисяч військових. Що, з огляду на ситуацію в ЄС, не є аж таким обнадійливим фактом. Оскільки може означати, що Україні знову відводиться роль збройного авангарду, який буде захищати Європу. А це за умов, коли продовжиться зволікання зі вступом України в ЄС та формуванням європейських збройних сил, може вказувати на те, що європейці і надалі сподіваються захищатися українською кров’ю. Тому тільки чіткі формулювання з конкретно взятими на себе зобов’язаннями, аж до конкретного плану інтегрування України в структури ЄС, можуть дати гарантії. Причому йтиметься не про гарантії Україні, а Європі. Європі треба бути готовою до того, щоб взяти на себе основний тягар утримання ЗСУ. Не таємниця, що втомлені війною українські воїни захочуть демобілізуватися. Правда, залишиться основний кістяк із тих, для кого військова справа стала професією. Проте Європа має бути готовою до того, щоб підстрахувати процес переформатування ЗСУ. Підставити своє плече не у вигляді «бутафорної рішучості», а конкретно шляхом розташування своїх військових підрозділів в Україні. Розподіливши конкретні ділянки і напрямки між собою: сухопутні війська, авіація та флот. Що потягне за собою негайні зміни в національних арміях країн ЄС. В країнах ЄС мають бути прийняті закони про обов’язкову військову службу. Мають зникнути заяви про те, що італійського, німецького або навіть польського контингенту не буде в Україні. Оскільки вони зраджують плани окремих європейських країн знову прикритися життями українців, пояснюючи, що їхнім країнам немає прямої загрози. Таке позиціонування було можливим до того моменту, поки українці перебували у безвиході і боролися за своє існування. Тепер вони свою місію виконали – незалежна Україна існує. І тепер мова не так про екзистенцію України, як про нову систему безпеки та оборони для Європи. А тому висновок такий: поки військові європейських країн не будуть залучені до оборони України, Путін і надалі спокійно продовжуватиме гібридну війну, висмикуючи карти як із карткового будиночка. Тому реальним може бути тільки інклюзивний європейський оборонний проєкт за умови повної включеності України. Боротьба за кошти Проте найбільші баталії передбачаються навколо фінансування України: як у сфері закупівлі зброї, так і утриманні на плаву української економіки. Очевидно, що не меншою буде боротьба за відбудову України в майбутньому. Ситуація склалася так, що адміністрація президента Трампа зуміла повністю перекласти видатки на закупівлю для України зброї на країни НАТО. А точніше – на Євросоюз, пояснюючи це тим, що це насамперед питання європейської безпеки. Що породило план використання Європою заморожених російських 210 млрд доларів. Так почалася стрімка історія навколо «репараційного кредиту» для України. Здавалося б, усе логічно. Проте американці, обнадіяні Кирилом Дмитрієвим, вирішили, що європейці не мають права розпоряджатися цими коштами. Що мусять заплатити із власного бюджету. А російські гроші перейдуть до рук людей Трампа, які вже готові зайнятися облаштуванням американсько-російського фонду на відбудову Росії. Американці зуміли задіяти всі можливі важелі тиску на ЄС: блокування рішення Віктором Орбаном і Ко, попередження бельгійського уряду, що в разі передачі коштів Україні він сам змушений буде покривати фінансові наслідки, і тим, що США безпосередньо втрутяться в розподіл, а борг покладуть на ЄС. «Розкорковування» російських коштів могло мати лавиноподібну реакцію. Вплив американців на заморожені в ЄС російські кошти міг призвести до того, що і Україна не отримала б достатньої суми, і Євросоюзу довелося б компенсувати уряду Бельгії втрати. Тобто втратили б усі. Але тут чи не вперше європейці показали себе серйозними гравцями. Вони вирішили питання у два етапи. Спочатку повністю заморозили російські резерви в Європі, закривши доступ до них будь-кому. А потім прийняли рішення про виділення Україні безвідсоткової позики в розмірі 90 млрд євро з власного бюджету під гарантії того ж російського резерву, але в разі, якщо Росія відмовиться компенсувати заподіяні Україні втрати. Таким чином країни ЄС не просто відбили серйозну атаку з боку Трампа і Путіна, а й досягли важливих переваг. По-перше, Україна отримає фінансову підтримку на 2026–2027 рр. у розмірі 90 млрд євро. По-друге, російські кошти залишаються замороженими для всіх. По-третє, питання використання фінансів російського резерву на даному етапі зникає з переговорного процесу про мир. Але найголовніше – що ЄС чи не вперше, хоча й під тиском Трампа, проявив себе як серйозний і вправний гравець. Зайняв чітку і конкретну позицію. Що дає підстави сподіватися на більш упевнене майбутнє Європи. Але, знову ж таки, за умови повної інтеграції України.