Ще зовсім недавно позиція Заходу щодо російсько-української війни була цілком зрозумілою. Для Заходу це був спосіб виснаження Росії українською кров’ю до стану, коли Москва сама погодиться на переговори. І головне – на західних умовах. Позиція адміністрації президента Байдена цим і обмежувалася, сподіваючись, що Росія критично ослабне, але не програє, залишаючись підрядним суб’єктом міжнародних відносин. Україна не виграє, але також не зазнає поразки. А все вирішать делегати в закритих кабінетах. Але тут у світовій політиці «трапився» Трамп, чия позиція докорінно відрізнялася від усіх інших. Справа в тому, що Дональд Трамп узявся не за повернення принципів міжнародного права, а очолив наступ на традиційну демократію. Світ довго придивлявся до епатажних заяв та дій нового господаря Білого дому. Європейці не могли повірити, що це всерйоз. Що Трамп прагне зруйнувати демократичний устрій світу, мотивуючи свої дії тим, що цей світ, мовляв, зігнив і є застарілою бутафорією. Принципи «реальної політики», якими так довго насолоджувався Захід, привели його до найбільш цинічної форми – до права сильнішого. Це відкрило справжні перегони сильніших і брутальніших. У процесі цього змагання виявилося, що не лише диктатурам та автократіям закон не писаний, але й старі демократії можуть знехтувати своїми основними принципами. Кінець демократії і клуб Core 5 Сталося так, що Трамп, «удосконалюючи» західний світ і готуючи його до великого двобою з Китаєм та його сателітами, вирішив позбавити його демократичної м’якотілості. Він розпочав руйнування традиційних державних інституцій, оголосивши їх пережитками і надбанням минулого. Як альтернативу він почав запроваджувати ручну форму правління, характерну для абсолютистських часів. Демонструючи, що якщо не розпрощатися з громіздкими демократичними механізмами, то світ обов’язково програє. Бо у Трампа є страх залишитися самому перед обличчям згуртованого авторитарного світу. Тим більше, що засади того світу йому особисто ближчі. Не дивно, що Трамп понад усе прагне припинення російсько-української війни, бо йому потрібен новий переділ світу без участі тих, хто вважає демократію найсправедливішою формою правління. Тут Україна разом з Європою видаються Трампу перешкодою на шляху до реалізації цього плану. І знову ж таки, страх Трампа, що він не зможе протистояти Пекіну (особливо з такими союзниками, як Європа), штовхає його в табір разом з Китаєм. Є й мотивація: ми спільно, усунувши цих «пустобрехів», візьмемо на себе відповідальність за майбутнє світу. Звідси ніби спонтанно виникає ідея замінити G7 на таку собі Core 5. При цьому зі старої «Сімки» повністю зникає Європа, а основний кістяк становлять США, Китай, Індія, Японія та… Росія. Тобто ідея полягає в тому, що замість демократичних країн новий союз утворюється з найбільших і найвпливовіших держав світу – без огляду на їхній політичний устрій. Найцікавіше, що Трампу автократична модель значно ближча, ніж роль Америки як «жандарма демократії». Вже другий термін він повторює, що США мають скинути з себе тягар основного гаранта демократії у світі. Що пора Америці подбати про більш предметні справи, які збережуть за нею вирішальний вплив у Західній півкулі. «Поїдання Європи» Звідси також походить ідея знищення основного конкурента Америки в цій частині світу – Європейського Союзу. Трампу «муляє» потенціал ЄС і конкуренція євро з доларом. Він ненавидить великі об’єднання, вважаючи їх тиранією бюрократії, тільки тому, що не може їх ігнорувати. Йому не подобається саме існування великого союзу держав, що дотримуються принципів демократії. А тому він докладатиме максимум зусиль, щоб зруйнувати ЄС. Вже очевидно, що він намагатиметься «відкусити» по одній країні від ЄС, фаворизуючи окремі двосторонні відносини. Першим зауважив цю тактику німецький канцлер Фрідріх Мерц, який в одному з інтерв’ю заявив, що у нього, як лідера Німеччини, чудові відносини з Дональдом Трампом – але лише доти, доки не з’являється відчуття, що американський президент хоче відколоти країну від ЄС. Зрозуміло, що у випадку Німеччини чи Франції, а навіть меншої Фінляндії, у Трампа немає шансів. Але є такі країни, як Угорщина, Словаччина і частково віднедавна Польща, лідери яких поділяють спільну з Трампом ідеологію. Ці країни виконують функцію Троянського коня в європейському стані. Скидається на те, що вони вже готові взятися за справу доведення ЄС до інституційного паралічу. І тут спостерігається дивне поєднання непоєднуваного: такою ж ненавистю до ЄС просякнута і політика Росії. На видимій поверхні лежить пояснення – нібито саме Європа заважає Росії захопити всю Україну. Так, допомога і підтримка з боку ЄС є вирішальними у конструкції цієї війни. Але не варто забувати, що метою Росії було перекроювання карти Європи. А Україна вважалася легким бонусом. Девастація НАТО Росія довго готувалася до наступу на Європу. Вона роками утримувала євроскептичні праворадикальні рухи на континенті, корумпувала європейські політичні та інтелектуальні еліти, інвестувала мільярди у власну пропаганду. І безсоромно просувала тези про відкидання кордонів НАТО до стану 1997 року. Вона фактично поставила ультиматум США та НАТО – війська країн Альянсу мають забратися з країн, які вступили після 27 травня 1997 року. Вимагала створення «буферної зони» з Польщі, Румунії та країн Балтії. Такий ультиматум прозвучав наприкінці 2021 року, безпосередньо перед повномасштабним вторгненням в Україну. І виставляв чіткі цілі у війні проти ЄС. Ці плани зламала героїчна оборона України. Це змусило Захід стати на її бік, але водночас зайняти позицію, спрямовану на виснаження Росії. Та з часом виявилося, що НАТО не в стані гарантувати повну безпеку навіть своїм членам. Закрався сумнів: чи справді при нападі на малі країни Альянс задіє п’ятий параграф, а точніше – наскільки швидко і ефективно будуть ухвалені рішення. До всього додалася нова політика Трампа – США більше не будуть своїм коштом гарантувати безпеку ЄС. Фактично в ході російсько-української війни стало зрозуміло, що світ опинився перед великим переформатуванням: геополітичним, військово-політичним і ціннісним. НАТО – із гаранта – перетворилося певною мірою на гру в пінг-понг, без гарантованого результату. Європейці пройшли шлях від «страусів», що ховали голову в пісок, до стану, коли вони дедалі більше демонструють претензію на суб’єктність. І найголовніше – США на весь світ проголосили, що Європа більше не союзник, а потенційно дійна корова, яку вони не проти доїти, можливо, разом із Росією. «Шлюб авторитаристів» Що ж змінилося? Щоб відповісти на це питання, доведеться повернутися до початку статті. Справа в тому, що планована Core 5 для Трампа – це радше клуб однодумців, ніж товариство світових демократій. Трамп схиляється до того, щоб замість нарощування конфронтації з Китаєм увійти з ним у спільну гру. А посередником у цьому зближенні, як це не прикро, має бути Росія. Саме вона має намір «звести» Вашингтон з Пекіном, демонструючи нібито хороші відносини з обома сторонами. Історія цього можливого «шлюбу авторитаристів» не така вже й довга. Коли стало відомо, що Трампу не вдасться відірвати Росію від Китаю і що Путін не піде на ризик, зупиняючи війну, в Кремлі народилася ідея поєднати непоєднуване. Відтоді Росія розпочала інтенсивну роботу у двох напрямах, найбільше – американському. З’явилася група переговорників Кіріла Дмітрієва, яка почала протоптувати стежку до бізнесового серця Трампа та його оточення. Пропонуючи вирішити проблему в рамках «бізнес-проєкту» – тобто оборудки за рахунок жертви агресії України та її європейських союзників. З другого боку активізувався китайський напрямок – уже відверто на сервільних засадах. Виступаючи на бізнес-форумі в Китаї, виконавчий директор «Роснефть» Ігор Сєчін запевнив, що Росія готова стати «мискою рису» для Китаю. Тобто перейти у повністю підлеглий стан і перетворитися на сировинну базу для китайської економіки. Чим лише підтвердив реальний стан речей: путінський режим банкрутує, російська економіка сиплеться. Як з’ясувалося, і Америка, і Китай кровно зацікавлені в тому, щоб Росія не розвалилася. Обидві країни поклали око на її надра і ресурси. Їм потрібна модель, яка забезпечить формальне існування Росії та необмежений доступ до її ресурсів. Фактично перед нами відбувається поділ Росії на сфери впливу – причому за посередництва самої Росії. І Дмітрієв, і Сєчін закликають США та Китай прийти й урятувати Росію, обіцяючи їм не лише трильйонні зиски, а й світове панування. Саме тому Дональд Трамп так поспішає закінчити «українську війну». Він розуміє: ще трохи – і Росію вже не врятувати. Її значна частина опиниться під контролем Китаю, а решта порине в хаос. А хаос у ядерній державі може призвести до громадянської війни. Трамп квапиться, щоб Америка встигла «зайти» в Росію. Щоб долю Росії визначав не лише Пекін, а й Вашингтон. Він думає, що повернення до нормальності й миттєве зняття санкцій дозволять Росії не впасти в прірву. Що це зробить його у власних очах рятівником світу. Хоча насправді це лише фантазії інфантильного, вайлуватого телепня. Україна та ЄС – кістка в горлі автократій Доводиться констатувати: тактика Заходу, спрямована на виснаження Росії українською кров’ю, спрацювала. На жаль, це припало на час правління Дональда Трампа, який вирішив усе обернути на дзвінку монету. Є тут і ще одна особливість: ослаблена Росія захотіла вести переговори не з усім демократичним Заходом, а особисто з Трампом. Намагаючись оминути норми міжнародного права і, відповідно, уникнути відповідальності за воєнні злочини проти України. Це ще одна маніпуляція росіян – вийти сухими з води, цього разу заручившись підтримкою Трампа й усуваючи Україну та демократичні країни Заходу від переговорного процесу. Адже Україна в цій системі координат – єдина країна, яка апелює до справедливості на підставі міжнародного права та покарання агресора. Чого їй більше ніхто не може гарантувати. Вимога покарання агресора і встановлення справедливого миру є кісткою в горлі сучасних автократій. Саме тому надзвичайно важливо завершити цю війну. Забезпечити повний суверенітет і безпеку України. Провести реформи й відкрити країну для сучасних високотехнологічних проєктів. Зробити її відкритою для американського та європейського бізнесу, але не на колоніальних засадах. Зрештою, якнайшвидше долучитися до ЄС і почати думати про новий європейський військово-політичний союз, у якому Україні буде відведене гідне місце. А Росія нехай і залишається «мискою рису» для Китаю та американським кар’єром корисних копалин. Хто на що заслужив. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA