Наприкінці минулого тижня середньостатистичний споживач українських новин виявив, що адміністрація Дональда Трампа ухвалила якийсь смішний «проросійський» документ під назвою Стратегія національної безпеки Сполучених Штатів Америки. Навіть якщо далі заголовків діло не йде, все одно складається однозначне враження від формулювань на кшталт у пріоритеті дружба з Росією та «повернення демократії» (в лапках) Європі, стримування розширення НАТО, критика Європи (тут уже без лапок) і так далі. Й це ще м’яко, бо в телеграмі ніхто себе взагалі в оцінках не стримує… До того ж експерти взялися аналізувати цей текст на предмет ідеології, і доаналізувалися до того, що ніякої ідеології в ньому нема, зате є повна капітуляція Трампа перед всесильним Путіним. Невже настільки все погано? Навчені гірким досвідом останніх президентських виборів в США українці мали б бути обережнішими в оцінках. Щоб не вийшло як з перемогою самого Трампа на тих виборах – настільки «неочікувано», що просто не хотілося вірити, тому ніхто особливо і не готувався… Насправді з першої ж сторінки тексту ідеологія ледь не виливається на голову – тут і закриття кордонів від неконтрольованої міграції та наркотрафіку, і посилення армії, збільшення витрат в межах НАТО з боку союзників, відмова від WOKE, DEI та гендерного підходу, енергетична незалежність через скасування «зеленого переходу», реіндустріалізація. Що це, якщо не ідеологія? Вона може не подобатися, може трактуватися просто як відкат з позицій епохи демократів, може вважатися мішаниною правих гасел – але це ідеологія «America first» в чистому, концентрованому вигляді. А далі – більше. Однією із основ стратегії автори вказують реалістичність в оцінці засобів для її реалізації – це важливо і про це потрібно пам’ятати протягом всього прочитання документу. Особливо, коли мова дійде до наших, українських та європейських, проблем. В тексті чітко пише, що Америка не може, бо неготова брати на себе зобов’язання по всій земній кулі, тим більше коштом, власне, американського добробуту. Не може і все тут – з цим потрібно змиритися. Далі в Стратегії недвозначно говориться про те, що метою діяльності уряду стає передусім захист США: від промислового шпигунства і наркотрафіку – до ідеологічних питань (це останнє теж важливо пам’ятати, коли дійде до стосунків із ЄС). Бо саме захист всередині США сьогодні і завтра буде визначати політику Вашингтону закордоном, а не навпаки. Отже, ідеологія таки є. Такий собі кіношний американський Південь, з білявими діточками, міцними родинами та регулярним відвідуванням церкви. Можна навіть сказати, що ця ідеологія антиліберальна, якщо під лібералізмом розуміти погляди Камали Гарріс, а не фон Мізеса. Але саме такою бачить «м’яку силу» Америки нинішня адміністрація, а це означає, що USAID закрили таки не випадково, і просуватимуть закордон прямо протилежні цінності. Нас звісно, цікавить проблема російської агресії – а їй присвячено не так вже й багато місця в цій стратегії. Хоча говорити, що Америка відступає перед Москвою, теж не варто. Давайте відверто – США ніколи не ставили собі за мету перемогти Росію, навіть в часи попередньої адміністрації. Знекровити Москву українським коштом – так. Але без непередбачуваних наслідків, без дестабілізації, без втрати контролю над ядерним арсеналом. Усе це ми знали і раніше, навіть якщо не хотіли вірити, а зараз це вкотре написано на папері. Суттєва відмінність цієї адміністрації – вони декларують бажання повернутися до конструктивних стосунків із Москвою. Що теж не мало б бути сюрпризом для тих, хто хоча б приблизно собі уявляє стосунки у трикутнику США-Китай-Росія. Очевидно, все це робиться заради того, щоб повністю сконцентруватися на тихоокеанському театрі майбутніх дій. Звідси – необхідність знизити ризик конфлікту Європи із Росією, перетворити Європу на самодостатню військову силу, але без повноцінного ядерного арсеналу (це перший дзвіночок по НАТО в цій стратегії, але не єдиний), а також зберегти Україну як життєздатну державу. Для цього адміністрація Трампа пропонує досягти стратегічної стабільності на рівні Росія – НАТО, зокрема – через не розширення блоку в майбутньому. На цьому українське питання фактично вичерпується. Небагато, особливо якщо порівняти з тим, скільки уваги дісталося європейцям. Якщо й досі комусь бракувало ідеології, то в розділі про ЄС її відсипано з надлишком. Навіть порівняно з мюнхенською промовою Джей Ді Венса, від якої європейці були шоковані, і навіть на фоні епатажної поведінки Ілона Маска, безпекова стратегія Трампа є дуже жорсткою. А головне – нічим по суті не поступається найскандальнішим їхнім випадам. Усе в ній «танцює» від визнання того факту, що США та «стара Європа» є єдиною цивілізацією, яку начебто потрібно терміново рятувати, навіть попри пручання самих європейців (щось нагадує, правда?). Жодній іншій частині світу, навіть Близькому Сходу, так не «пощастило». Дональд Трамп поставив собі за мету, не мало не багато, повернути Європі цивілізаційну впевненість та західну ідентичність. Крізь цю призму в принципі логічно виглядають заклики обмежити імміграцію, стимулювати народжуваність, ремілітаризуватися та захистити внутрішні ринки від Китаю, а також відкрита підтримка правих – загалом ідея полягає в тому, щоб скоригувати траєкторію. Логіка американців, тим не менше, доволі прагматична. По-перше, посилення євроскептиків гарантує, що сам ЄС не стане потужним конкурентом США, залишаючись конгломератом молодших партнерів. По-друге, самодостатність неядерних сил в Європі дозволить Вашингтону сконцентруватися в Тихому океані, тоді як стратегічне ядерне стримування Америка залишає за собою. Нам, звісно, неприємно читати про нереалістичність очікувань Європи від війни в Україні, але треба визнати, що обіцянки «стояти поруч стільки, скільки потрібно» теж потроху втрачають актуальність та підбадьорюючий ефект. Можливо навіть, що таким чином Штати дають зрозуміти, що купувати собі час на переозброєння коштом української крові не може тривати надто довго. Особливо на фоні того, що Європа переважає Росію економічно, технологічно і мілітарно, але пасує через ідеологічну кризу. І це правда. В розділі про Європу є й другий тривожний дзвіночок для НАТО. Адміністрація Трампа вважає, що через демографічні зміни деякі теперішні члени блоку незабаром перестануть бути європейськими націями, а отже не зможуть залишатися членами Альянсу. Це, звичайно, дуже неочікуване твердження. Вартувало б натякнути комусь впливовому «там», що скоро і Росія має всі шанси стати більш мусульманською, аніж християнською. Якщо люди цікавляться такими проблемами, треба підсобити з інформацією… Крім того, поважний член НАТО і важливий гравець в регіоні – Туреччина також є мусульманською країною. На фоні розділу про Європу різко контрастують блоки про інші частини світу – там усе про бізнес. Східна Азія – критичні мінерали, напівпровідники, морські шляхи; Близький Схід – нафта; Африка – корисні копалини. Тут Вашингтон не цікавиться внутрішньою політикою, не збирається нав’язувати демократію чи соціальні зміни. Достатньо мати союзників, що гарантують американські інтереси. Навіть Китай – головний опонент, описується з тієї ж позиції. Пекін потрібно стримувати економічно і технологічно, не дозволяти зростати коштом Заходу, а за можливості – послаблювати, щоб запобігти майбутній війні. Стратегія прямо вказує не нечесну конкуренцію з боку Пекіна – те, що Європа довго соромилася визнавати навіть стосовно Росії. І навіть доповнення до доктрини Монро є радше економічним, ніж ідеологічним. На думку діючої американської адміністрації, Західна півкуля знову має стати зоною виключного інтересу США, де не місце ані великому бізнесу, ані військовим форпостам країн з-поза цієї частини світу. Тобто надії Ніколаса Мадуро на те, що Росія та Китай допоможуть Венесуелі, були приречені з самого початку. Але й тут ні слова про «цивілізаційну близькість» – для Трампа достатньо мати союзників в ключових країнах, решта забезпечить американський флот. Які ж можна зробити з цього всього висновки? По-перше, вони таки дійсно варяться в своєму специфічному світогляді. По-друге, Україні і ЄС треба працювати з тим, що є, а не з тим, чого хочеться (як напередодні перемоги Трампа на виборах). Відкинути всю лабуду про неперевершений геній Дональда Трампа і побачити сухий залишок. Тому що Трамп піде, а те, що зробило його президентом, весь цей електорат, ресентимент, політикум – все це залишиться у владі чи в опозиції принаймні на наступні кілька виборчих циклів. По-третє, питання не в тому, що США хочуть, а в тому, що вони можуть. Ідея відродження ВПК та армії не взялася від того, що все чудово і є відчуття тотальної переваги. Ця ідея народилася від відчуття відставання від Китаю та його сателітів. Тому Україні слід від цього і відштовхуватися, а не інфантильно дути губки бо «хто хоче, той знайде можливість допомогти». Отже, треба пропонувати не лише рідкісноземельні матеріали, а щось суттєвіше, якщо люди у Вашингтоні вже налаштувалися на цивілізаційне протистояння. Що Україна може запропонувати ослабленим США? Що може отримати навзаєм? Адже в Стратегії ясно написано: замість протистояння наддержав почався період конкуренції просто великих гравців. А мета Вашингтону – не тотально домінувати в усіх куточках світу, а не допустити появи конкурентів, здатних кинути виклик. Звідси завдання перегрупування союзних сил. Все просто і навіть цинічно. Тому нам потрібно (користуючись їхньою термінологією) позиціонувати себе як здорову державу Східної Європи, а не просто частину європейсько-російського протистояння. Росія вже точно не в тому ж цивілізаційному блоці, що й Європа – і це великий плюс для нас. Але де ми, Україна? В якій частині світу, згідно «каталогу американських правих»? Ну або можна посміятися з «тупих піндосів», досі наче «допомагало»… Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA