Останнім часом дедалі частіше доводиться чути, що ініціатива у вирішенні складних конфліктів віддається не кадровим дипломатам або державним діячам, а спецпосланникам. Тобто людям, уповноваженим не державою, а особисто президентом або окремою структурою. Особливо інститут «спецпосланників» розквіт у часи американського президента Дональда Трампа. І причин цьому декілька. По-перше, це гнучкий механізм, який дозволяє президенту зондувати ґрунт, не беручи на себе конкретних зобов’язань. По-друге, він спрощує механізм ухвалення рішень, оминаючи громіздку державну бюрократичну машину. І по-третє, це дає можливість Трампу потіснити «забетонований» десятиліттями істеблішмент. На жаль, підміняючи його «випадковими» людьми з власного оточення. Що неминуче веде до появи свого роду «бек-офісу». Найцікавіше, що поява «бек-офісу» в державному управлінні може бути ознакою перехідного періоду від виборної демократії до неоавторитарного або навіть корпоративного управління. Тобто боротьба з бюрократією та істеблішментом може стати початком наступу на демократію. Хоча на перших порах це може демонструвати перевагу над марудними демократичними процедурами. А це вже запит на технократичне і навіть корпоративне правління. Свідками такого ми були на прикладі приходу до влади Ілона Маска. Історія з Маском цікава ще й тим, що саме президент Трамп ініціював створення для нього Департаменту ефективності державного управління (Department of Government Efficiency). Цей новотвір мав зайнятися пошуком неефективних структур у держуправлінні, розтратою мільярдів доларів і мав бути допущений до святая святих державної системи. Проте технократичний експеримент завершився особистим конфліктом з президентом Трампом і був спущений на гальмах. Це також до історії про відсутність відповідальності у спецпризначенців. Хоча історія далека від завершення. Цікаво й те, що старі демократії, до яких донедавна можна було віднести і США, поступалися в ефективності ведення зовнішньої політики авторитарним та напівавторитарним режимам. Які брутально ламали міжнародне право, тоді як демократичний світ обмежував себе невідступним дотриманням міжнародних законів і практикував консенсусне управління. Таким чином виникла потреба оптимізувати державне управління ще й з метою посилення міжнародного впливу. А звідси – й поява нових форм дипломатії. Феномен «спецпосланника» у врегулюванні сучасних воєн Передвиборні гучні обіцянки Трампа про швидке завершення війни в Україні та врегулювання ситуації на Близькому Сході були продиктовані тим, що він мислив категоріями вигоди. Йому здавалося, що Путіну сподобаються щедрі посули Трампа, і він клюне на ідею поділу світу на сфери впливу з подальшою їх жорсткою експлуатацією. Те, що для Трампа вигода від такої оборудки була очевидною, не означало, що те саме прагнув Путін. Путін зовсім не розглядав перетворення Росії на гігантську корпорацію, а мріяв про відтворення архаїчної імперії. Тому й сприймав «негоціантів» Трампа як комівояжерів, які хочуть підлеститися до «величного імператора», щоб втюхати йому залежалий товар. Функції спеціальних посланників Стіва Віткоффа (Росія) та Кіта Келлога (Україна) від початку істотно різнилися. Якщо Келлог – відставний генерал із досвідом дорадчої роботи, то Віткофф – девелопер елітної нерухомості, який ніколи не працював у політиці. Він близька душа для такого ж бізнесмена Трампа, бо має подібне комерційне уявлення про укладання угод. При повній відсутності всього «людського» антуражу: дотримання міжнародного права, справедливості, визначення агресора й жертви. Адже в бізнесі такі поняття не котуються. Роль Кіта Келлога радше зводилася до схиляння України прийняти умови американсько-російської оборудки. Хоча з певною симпатією і навіть співчуттям до неї. Найновіший план замирення в Україні, що складається з 28 пунктів, став справжньою несподіванкою буквально для всіх. З’ясувалося, що ні Державний департамент, ні Білий дім, ані структури Євросоюзу не були «посвячені» в розробку плану Віткоффа–Кушнера–Дмітрієва. Показово, що Трамп довірив підготовку плану другові Віткоффу та зятю Кушнеру – відомим архітекторам врегулювання близькосхідної кризи, де ніхто не знає, що робити з ХАМАСом і якою буде майбутня доля Палестини та Ізраїлю, зате бізнес з арабськими королівствами злетів на космічний рівень. Залучення друга і зятя в ролі спецпосланників свідчить, що їхній статус залежить від рівня наближеності до першої особи. Що процедура «на власну руку» не покладає жодної відповідальності на переговорників і що Трамп у будь-який момент може «відхреститися» від будь-яких домовленостей. Мовляв, це була приватна ініціатива окремих людей. Які контактували з таким самим необтяженим державними регаліями Кірілом Дмітрієвим. І водночас «тестували» реакцію України та ЄС на план такого типу. Чи існує загроза «Мінська-3»? Ще зовсім свіжими в пам’яті українців є події підписання Мінських угод. Тоді США повністю усунулися від цієї «європейської проблеми» і передали її на розгляд Німеччини та Франції. Де спраглі шалених прибутків від торгівлі з Росією Франсуа Олланд та Ангела Меркель якнайшвидше хотіли вимити руки від України й були готові піти на найбільші поступки агресору Путіну. Але для нашої теми цікавішими є інші учасники, а також механізми, за якими все відбувалося. Тут варто нагадати, що Україна намагалася понизити статус Тристоронньої контактної групи, делегувавши до неї відставного президента Леоніда Кучму. Сподіваючись, що підпис людини без державних повноважень позбавить Україну відповідальності за погоджене. Але підписи Кучми під обома угодами – до речі, поруч із прізвищами терористів і сепаратистів з ДНР–ЛНР Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького, які були представлені як приватні особи – накинули справжній зашморг на шию України. Варто згадати й особливу роль у переговорному процесі Віктора Медведчука, відповідального за демонтаж української держави, який у Мінську чомусь представляв Україну. А також неформальні зобов’язання, які брав на себе президент Порошенко, але потім намагався їх імплементувати аж до Конституції України. Коли головною тактикою та стратегією України стало: «а ми просто не будемо їх виконувати». Що вводило в оману українських громадян і посилювало міжнародний тиск на Україну. Близька співпраця президента Порошенка з Віктором Медведчуком та використання його як основного контактера з Путіним дають підстави припустити, що саме «кум» Путіна і був на той час «бек-офісом» президента України. І тільки зміна влади в Україні зруйнувала цей паралельний центр ухвалення рішень. Саме прихід до влади Володимира Зеленського позбавив Україну прямого впливу Кремля. Зробив неможливим підписання Мінська-3. Що, власне, і призвело до повномасштабного вторгнення Росії. «Бек-офіс» президента Зеленського Формування команди Зеленського відбувалося в умовах гострого кадрового голоду, ризику потрапляння у перманентну залежність від олігархічних кланів, зменшення тиску та апетитів «дружнього» олігарха Ігоря Коломойського й навіть загрози державного перевороту. Опір кланово-олігархічної системи був таким шаленим, що поруч потрібно було мати найнадійніших людей. Якими, на думку президента, здавалися давні друзі. Зрозуміло, що частина друзів не пройшла випробування «мідними трубами». Декого перекупили, дехто за означенням не годився для державної служби. Але з часом, після гучних відставок, сформувалася група людей, готових брати на себе відповідальність. Наприклад, поява в Офісі президента Андрія Єрмака під час першої кризи у відносинах із США дозволила Зеленському уникнути прямої конфронтації і з Трампом, і з «демократами». І це було величезне досягнення, оскільки здавалося, що сухим із цієї пастки не вийти. Згодом Володимир Зеленський пішов також шляхом модної в Америці «оптимізації» держуправління. Маючи монобільшість у Верховній Раді та фактично повністю підконтрольний Кабмін, Зеленський почав перетворювати свій Офіс не лише на своєрідний тіньовий центр ухвалення рішень, а й на центр їх реалізації. Тобто на такий собі «бек-офіс» понад урядом і парламентом. Якщо ці задатки до війни сприймалися як звичайна спроба захистити себе від нападок противників і застрахуватися від потенційних скандалів, то з початком російського вторгнення стали виглядати як свого роду «воєнний уряд». Який був потрібний президентові для миттєвого ухвалення рішень, виключення окремих бюрократичних ланок і, зрештою, запобігання витоку важливої інформації про плани й наміри. Проте, логіка війни змусила президента піти далі і наділити особливими повноваженнями людей, які за Конституцією не мусили б їх мати. Напевно, це допомогло йому в управлінні країною і особливо на міжнародній арені. Але водночас він має розуміти, що тим самим узяв на себе відповідальність за всю команду. У цьому й полягає різниця між використанням президентом Трампом своїх спецпосланників, яких він ангажує на короткий термін і для вирішення конкретної справи, і «бек-офісом» президента Зеленського. Таким чином, проблема не в концентрації влади в руках Зеленського. Це може бути потребою воєнного часу або відображенням світових тенденцій. Найвірогіднішим виглядає те, що Володимир Зеленський, щоб не програти ані Росії, ані новій управлінській моделі США, вирішив створити мініаналог американської системи – для більш оперативного реагування в умовах війни. Але це працює лише тоді, коли вся команда, уряд і парламент діють чесно і прозоро. Коли в країні встановлена нульова толерантність до корупції й немає інституту «смотрящих» та тих, хто «обілечує» державні корпорації. Людей, яким, як з’ясувалося, і повноважень не потрібно. Реакція на факти корупції в енергетичній сфері є правильною. Вселяє надію, що президент Зеленський і його команда впораються ще й із цим «штормом». Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA