На початку минулого тижня здавалося, що головним тригером суспільної думки буде «опитування» стосовно поширення української мови у київських школах. Але потім з’явилися «плівки Мідаса» і черговий корупційний скандал почав розвиватися просто з карколомною швидкістю, затіняючи все інше. На перший погляд, ці дві ситуації абсолютно різні, і єдине, що їх поєднує – той прикрий факт, що фігуранти плівок спілкуються між собою саме російською. Але це лише на перший погляд, насправді спільного набагато більше. «Щире здивування» професійних борців за народне щастя Якби стороння людина раптом відкрила українські соцмережі, то помітила б справжній шок, який випромінювали навіть люди бувалі і «терті». Хтось не міг повірити, що київські школярі говорять російською. Інші не могли навіть в думках припустити, що на державних замовленнях існують «відкати». І все це після років викриття різноманітних «ждунів», ворожих агентів, злодіїв, після справи Гринкевичів і навіть поспішного виїзду за кордон Назарія Гусакова (таке ж мало запам’ятатися). Чи це дійсно в людей настільки погано з пам’яттю, чи це просто моралізаторство і погана акторська гра – час покаже. Коли мовні активісти, що роками отримували преференції та прямі фінансові вливання на розвиток україномовного контенту, тепер безапеляційно заявляють, що вибір мови не залежить від контенту, а є виключно питанням морально-етичного вибору людини – це хіба не хуцпа? Коли, отримавши владу, не конвертували її навіть у вплив, не те що в результат, при цьому ніяк не пов’язуючи цю прикру ситуацію зі своєю діяльністю – це як розуміти? Знову з народом не пощастило? Ті, хто отримував зарплати як члени наглядових рад, і мали викорінювати корупцію в державному секторі, а тепер демонстративно «заявляють про свій вихід» – це з тієї самої опери. Час втрачено, гроші освоєні, власне життя налагоджено. Саме час знову очолити якусь «боротьбу» і вчити темний народ премудростям ефективного менеджменту. Погані «вони» і самообман Якщо народ «поганий», тому що не обирає контент, створений правильними людьми за кошти того ж «народу», і взагалі – справа не в контенті, а у виборі, то завжди знайдеться Путін, який цей «народ» з радістю «захистить». Отак пливли, пливли, а під берегом… Це ж як розписатися в тому, що весь цей час росіяни були праві. Краще було б перекласти всі випуски Містера Біста за цей час – користі було б більше. Аналогічно і з корупційним скандалом. Це лише в політичних опонентів влади оточення має право красти, «наші» ж завжди білі та пухнасті, і взагалі ефективні реформатори, проти яких влада здійснює політичні переслідування. Вищеописані прийоми використовуються настільки давно і проговорюються настільки часто, що самі його автори, таке враження, починають жити у своєму вигаданому світі. Тому трапляються дивні ексцеси: з піною в роті ми можемо захищати російськомовних українців в Польщі і останніми словами таврувати тих таки російськомовних в Києві. А політичні симпатії визначають, хто корупціонер і мародер, а хто «ефективний менеджер». Вузький горизонт Здається очевидним, що війна – не найкращий час для політичної кризи. Країна вразлива, залежна від зовнішньої допомоги, час безцінний. На карті – зовнішнє фінансування, оборонна підтримка, тиск на Росію. А ще проблеми мобілізації, СЗЧ, зборів на армію. І тут бажаючі «прикурити» на державних замовленнях та ті, хто прагнуть «сковирнути» діючу владу влаштовують справжній симбіоз, об’єднані тим, що не можуть побачити «завтра». До цього долучаються росіяни, їхні агенти впливу, а угорські урядовці демонстративно заламують свої «некорупційні» руки. Щоб потім усім нам, якщо не пощастить, довелося читати чергове інтерв’ю чергового революціонера, на кшталт спогадів про акцію «Україна без Кучми», коли «несподівано» сталося так, що найбільше від неї виграли росіяни. Це не робить Кучму святим, а революціонерів – агентами Кремля, але й результату не змінює. Антикорупційна чи політична боротьба? Судячи з того, наскільки добре пропрацьованою є медійна сторона історії з «Енергоатомом», наскільки вдало обрано час для публікації частини записів (навіть не «витоку»), мова тут іде про політику. В якій у нас давно і активно беруть участь не лише політичні партії та «незалежні» ЗМІ, але й силові відомства та антикорупційні органи. І ніякий «Уряд національної єдності» цю проблему не вирішить. Можна, теоретично, узаконити приватну детективну практику таким чином, щоб кожен бажаючий міг «записувати» своїх опонентів і оприлюднювати записи через свої ж «незалежні» медіа, але це суперечить самій суті українського парламентаризму. Не для того монополію партій на участь у виборах приймали. Можна також інституціоналізувати інститут «смотрящих» через ті ж наглядові ради, щоб все було чесно і прозоро. Але ніхто ж не хоче подавати декларації про доходи. Або сприйняти життя таким, як воно є. З корупцією, яку треба визнати як явище, але не толерувати відносно «своїх». Навіть європейські дипломати говорять про те, що подібне не є дивом, що головне – це реакція на проблему. Прийняти реальність з політичною боротьбою, яка є такою ж вічною, як і бажання «прикурити» на тендері. З тим, що кількість людей, для яких «рідна мова – російська» не може зменшитись, тому що неможливо змінити минуле. Куди вони мали випаруватись? Чи їм потрібно всім зараз брехати, що рідною була українська? Тим більше, що статус української ніхто серйозно не підважує (хоча, якщо активісти продовжать в тому ж дусі, то і тут прогнози невтішні). Насправді Україна рухається в правильному напрямку, і ситуація що з мовою, що з корупцією є набагато кращою, ніж у попередні роки. Насторожує, проте, бажання вирішити проблеми (часто – цілком щире) через послаблення влади. Оскільки стосовно такого послаблення, так виглядає, вже майже сформувався олігархічний консенсус за підтримки цілого ряду міжнародних гравців. Консенсус, в якому інтереси українців точно не на першому місці. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA