У загальному хаосі взаємосуперечливих новин, які можуть змінюватися ледь не щогодини, один напрям вражає спокоєм, послідовністю й дієвістю. Це північний напрям, а якщо точніше — британсько-скандинавський. У чому ж причина такого тверезого курсу і як сталося, що Україні вдалося вийти на цей рівень? У цій короткій розвідці йтиметься про те, чи вдасться окремим ініціативам вирости в нові оборонні та економічні альянси. Поки що не як альтернатива НАТО та ЄС, а як нові можливості співпраці та інтеграції. Включення України в новий оборонний союз Тепер конкретніше. Зовсім недавно Україна на зустрічі міністрів оборони в Норвегії отримала статус «розширеного партнерства» з Об’єднаними експедиційними силами (JEF). Подія небуденна, бо ОЕС — це дуже цікава ініціатива і ще більш перспективна. До складу Об’єднання, крім ініціаторки — Великої Британії, входять ще дев’ять країн: Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія і Швеція. На перший погляд — країни, що не належать до світових лідерів, хіба що, окрім Великої Британії. Але стратегічно — це коаліція держав, які мають забезпечити швидке реагування та здійснення експедиційних операцій на Півночі: у Північній Атлантиці та на Балтиці. Йдеться про нове, створене у 2015 році, об’єднання, яке має дати відсіч гібридним посяганням Росії у цьому стратегічно важливому регіоні — і не тільки. Зрозуміло, що така коаліція виникла, зокрема, через побоювання балтійських та скандинавських країн у найбільш відповідальний момент опинитися поза захисною парасолькою НАТО. Хоча б через неповороткість та забюрократизованість нереформованого старого Альянсу. «Посприяв» цьому процесові й американський президент Дональд Трамп, який ось уже другий термін лякає європейців виведенням американських військ із континенту. А тепер до цього товариства як «розширене партнерство» долучилася Україна. Що може виявитися набагато перспективнішим за туманні обіцянки членства в НАТО. Справа в тому, що цей новий альянс уже має суттєві практичні здобутки, а долучивши Україну, отримує всі шанси перетворитися на міцний оборонний союз. Оскільки своїм завданням Об’єднання бачить не тільки протидію гібридній російській агресії, зміцнення ППО, захист національної інфраструктури, а й передбачає залучення ЗСУ до спільних навчань, метою яких є досягнення повної взаємної сумісності. Тобто йдеться про включення ЗСУ до малого оборонного союзу. І що найважливіше — це надасть Україні доступ до європейських технологій і спільного виробництва зброї. Що вже, у випадку зі скандинавськими країнами, триває повним ходом. Сила «вікінгів» Серед лідерів військової та гуманітарної допомоги зі згаданого об’єднання країн за останні роки вигідно вирізняються три країни: Норвегія, Данія і Швеція. Норвегія започаткувала окрему Програму Нансена (Nansen Support Programme for Ukraine), якою до 2030 року передбачається передача допомоги в сумі до 19 млрд доларів. В актуальному 2025 році Норвегія має намір виділити понад 3 млрд доларів, з яких 1,9 млрд — на військову підтримку, а ще 1,1 — на гуманітарну та цивільну допомогу. За цими сухими цифрами стоїть просто грандіозна допомога. Це і постачання систем Patriot, снарядів та військового обладнання, фінансування закупівель військового обладнання та боєприпасів, а також внески у міжнародні ініціативи (наприклад, для забезпечення України американською зброєю через механізм PURL). Виділення коштів на закупівлю дронів і підтримку української оборонної промисловості. Активна участь у тренуванні українських військовослужбовців (наприклад, у межах операцій Gungne в Норвегії та Interflex у Великій Британії). Не менш важливою в умовах руйнування росіянами української цивільної інфраструктури є енергетична безпека. Значні кошти з Норвегії спрямовуються на закупівлю газу, ремонт енергомереж, постачання аварійних електрогенераторів, фінансування відновлення інфраструктури (доріг, залізниць), підтримку сільського господарства, охорони здоров’я та освіти. Допомога мільйонам людей, включно з наданням їжі, грошової допомоги, доступу до чистої води та медичної допомоги. Розмінування: фінансування заходів із розмінування в Україні через такі організації, як Норвезька народна допомога (Norsk Folkehjelp). Так само не менш важливим є інвестування в Україну Норвезьким інвестиційним фондом (Norfund) у межах Програми Нансена для залучення приватного капіталу до проєктів відбудови. Тут і в кожному іншому випадку варто зауважити, що українсько-норвезька співпраця розрахована на подальшу перспективу. Що вона не буде згорнута із завершенням гарячої фази війни. Те саме стосується Данії та Швеції. Невелика Швеція з початку війни надала Україні допомоги на суму понад 9 млрд доларів, а на період до 2027 року авансовано допомогу ще на 8 млрд доларів. До всього, країна обговорює можливість поставити Україні свої 150 літаків Gripen. Поки що за рахунок надання Україні так званого репараційного кредиту зі заморожених російських активів. Питання досі дискусійне для Бельгії, але, знову ж таки, розглядається варіант із норвезьким гарантуванням. Якщо говорити про Данію та інші країни-учасниці об’єднання, то саме «данська модель» виявилася найбільш ефективною та інноваційною. Модель, коли країна напряму інвестує в оборонно-промисловий комплекс України, закуповуючи для ЗСУ зброю та техніку в українських виробників. Не менш важливою стала участь скандинавських країн у профільних коаліціях: дроновій, морській та F-16. Як і робота «Нордично-Балтійської бригади» завдяки участі у спільних програмах підготовки та оснащення українських військовослужбовців разом із країнами Балтії. Виявляється, навіть такі маленькі країни, як Естонія, беруть на себе відповідальні ділянки роботи. Нещодавно стало відомо, що після зустрічі міністрів оборони Шмигаля й Певкура Естонія виділяє 3 млн євро для закупівлі та підтримки систем зв’язку Starlink для ЗСУ. До цього часу було відомо, що цими системами для України опікувалася Польща. Але найближчий сусід України виявився не таким надійним партнером — переважно через внутрішньополітичну боротьбу між президентом Каролем Навроцьким та урядом Дональда Туска. Непевна сусідка Повертаючись до ініціативи Великої Британії зі створення Об’єднання експедиційних сил, треба зауважити, що в ньому відсутня Польща. Здавалося б, саме Польщі місце в новому альянсі країн, які мають забезпечити оборону балтійського регіону, оскільки Польща є однією з найбільших країн регіону. Але цього не сталося. Причин такого «випадання» Польщі з контексту є багато, але ми зосередимося на одній із них. Мова про внутрішньополітичну боротьбу, яка призвела до неймовірної поляризації суспільства. Крім того, вона розділила поляків на два непримиренні табори. А через хитку електоральну перевагу сталося так, що уряд перебуває в руках, умовно кажучи, лівих та лібералів, а президентом став представник консервативного табору. Боротьба цих двох таборів із вклиненням правих популістів із «Конфедерації» робить зовнішню політику Польщі не зовсім прогнозованою. Наведу один невеликий приклад. Після накладання президентом Каролем Навроцьким вето на поправки до закону про допомогу громадянам України виступив міністр цифровізації Кшиштоф Ґавковський і заявив, що таке блокування загрожує тим, що з 1 жовтня 2025 року фінансування й закупівля платформ системи Starlink для українців може бути зупинена. Розгорівся скандал. Наслідки таких дій для країни, яка веде криваву війну за виживання, могли бути фатальними. Саме тому, треба розуміти, Естонія вирішила забрати в Польщі монополію на цей вид допомоги Україні. Ще одним елементом ненадійності партнерства з Польщею є претензія новообраного президента Навроцького на право формувати зовнішню політику країни. А позиція у пана президента досить сильно відрізняється від раніше декларованого курсу. Кароль Навроцький, як колишній директор Польського інституту національної пам’яті, віддає перевагу вирішенню історичних питань, а не стратегічній і, головне, партнерській співпраці з Україною. Він фактично виступає проти вступу України до НАТО та ЄС доти, доки Київ не погодиться на вирішення «важливих для поляків цивілізаційних питань». Погодьтеся, подібна вимога на тлі співпраці зі скандинавськими країнами звучить украй архаїчно. І може призвести до свого роду вилучення Польщі із загальноєвропейського контексту. Перетворити країну на такий собі закритий скансен, де люди живуть минулим і роздряпують рани 80-річної давнини. У той час, коли поруч Путін здійснює новітній геноцид української політичної нації. Відомо, що сучасна Польща — це не лише сили, які є однодумцями свого президента. Але й з протилежного табору лунають не менш архаїчні пропозиції. Наприклад, ідея відродити українсько-польський форум істориків. І це після двадцяти років перерви й попри мізерні результати його діяльності. Попри неістотний вплив академічних досліджень на настрої в суспільстві. Політично інструменталізована історія впевнено зайняла місце історичних знань, а пам’ять замінила історію. Та й сама історична тема, м’яко кажучи, не є релевантною для України. Тому що президент Зеленський не займається історичною політикою. Йому ніколи, поки триває війна за виживання. А відновлення роботи форуму — це перенесення нас усіх на двадцять років назад. Непотрібне збурення в суспільстві навколо дискусій на історичну тематику. Застарів також формат, коли обидві країни представлені певним колом істориків, які змушені пристати на якусь «державницьку» позицію. З таким успіхом можна ініціювати дискусію путінських «істориків» із польськими, бо в них також є своя «державницька позиція на базі історичного права», яка переростає у «цивілізаційну місію». Висновок На тлі справжнього прориву, який стався в України з північними країнами, відносини з найближчою сусідкою Польщею виглядають якось зовсім не по-сучасному. Виявилося, що Польща, навіть перед лицем страшної загрози, занурена з головою в історію. Принаймні так виглядає польська внутрішня дискусія: про незагоєні історичні травми, про упокорення (ураження в правах) нащадків кривдників, про право бути ексклюзивною жертвою і навіть про два заняття на тиждень із релігії в школі. Натомість Україна вперше опинилася в напрочуд хорошому товаристві. Україна мимоволі знайшла свій шлях. І цей «нордичний шлях» може виявитися саме тією дорогою, яка приведе її до нових альянсів — економічних, безпекових та військових. Без обмежень, засилля бюрократії та руйнівного liberum veto. Просто тому, що країна виборола собі це право. P.S. Тільки в запалі нам треба пам’ятати про те, що суспільства нового альянсу мають нульову толерантність до корупції й побудовані на засадах взаємної довіри Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA