Кожного разу, коли Майдан поволі «згасав» і готовий був розійтися, несподівано з’являлася якась таємна сила, яка провокувала нову неймовірну ескалацію насильства. Спочатку доводилося «грішити» навіть на США, припускаючи, що добре поінформовані американські спецслужби розуміють, що Майдан не має права розійтися. Бо інакше Україну поглине наскрізна корупція. Українські державні еліти, як зрештою й опозиціонери, в будь-який момент могли повестися на щедрі пропозиції з Кремля. І тоді це був би дійсно кінець. Проте дуже швидко прийшло розуміння, що це аж ніяк не американський слід. Особливо після жорстоких розстрілів та «дивної» поведінки деяких активістів. Зокрема Правого сектора. Раптом стало зрозуміло, що це Путін «злетів з котушок». Він більше не хоче «панькатися» ні з лояльними до нього, ні з ворожими силами в Україні. Він вирішив перестати бавитися навіть зі своєю креатурою – Віктором Януковичем, який несподівано також почав роззиратися по боках і навіть подумував підписати договір про Асоціацію з Євросоюзом. Довелося його викликати на килим до Москви. А коли той продовжував вагатися, розраховуючи зберегти Україну хоча б у вигляді власної феодальної вотчини, Москва призначила головним речником тих процесів прем’єр-міністра Миколу Азарова. Операція «купання в крові» Саме Азаров перехопив естафету у вайлуватого Януковича, щоб публічно заявити: договір про Асоціацію підписаний не буде. І тоді група українських олігархів злякалася переходу України під повний контроль Москви. Зрозуміли, що в кращому випадку їхній статус істотно понизиться, а в гіршому – Путін відбере бізнес і виставить голими з України. Саме тому частина олігархату почала «інвестувати» в Майдан. А «триголова» опозиція на сцені Майдану отримала своїх негласних патронів-добродійників. Таким чином, олігархи розділилися на два табори: прихильників передачі України в російську кормигу і тих, хто самостійно хотів експлуатувати її ресурси без верховного нагляду Путіна. Ситуація виглядала вкрай нестабільною. Дійшло до того, що на зустрічі у Вільнюсі навіть Віктор Янукович скаржився Ангелі Меркель на нестерпний тиск з Москви. На тлі хитань і страхів Януковича ситуацію не рятували навіть сервільні до Кремля заяви Азарова. Спостерігаючи за хитаннями Януковича і за розколом у середовищі олігархів на «промосковських» і «проукраїнських», Путін прийняв радикальне рішення: з українським опором відновленню імперії треба покінчити. І зробити це збройним шляхом. У хід мало піти все: вуличний терор проти «майданівців», застосування підрозділів МВС і для підстрахування – російського спецназу. Розроблялися плани анексії Криму та розколу країни. Зокрема, протиставлення Євромайданові – Антимайдану. І також пряме воєнне вторгнення під виглядом допомоги «російським» регіонам.Гібридна тактика із застосуванням жорсткого терору мала, на думку Путіна, ще одну перевагу. А саме – «викупати в крові» діючу українську владу, включно з президентом Януковичем. Зробити це для того, щоб назавжди відрізати їм шлях для відступу. Перетворити на неможливу ідею євроінтеграції України. А президентові, який придушив збройним шляхом із сотнею розстріляних протестувальників, залишити один шлях – у Москву. До речі, метод добре апробований ще за часів президентства Леоніда Кучми, євроінтеграційні зусилля якого обірвалися моторошною історією з відрізанням голови журналістові Георгію Ґонґадзе. Тоді так само Україні надовго закрилися двері в Європу, натомість навстіж відкрилися в російський імперський барак. Легалізація агресії Наступний етап уже супроводжувався анексією Криму і фактично відкритою війною на українському Донбасі, а також виламуванням Україні рук за допомогою західних лідерів та нав’язуванням Києву в посередники відвертого його ворога – Віктора Медведчука. На жаль, тоді Путіну дуже легко вдалося зіграти партію з українською компрадорською буржуазією, яка більше переймалася за свої статки, ніж за долю держави. Погодившись на формат переговорів, нав’язаний Москвою, і фактично будучи паралізованими загрозою повномасштабного вторгнення Росії, українські очільники фактично узаконили акт агресії. Блеф Путіна з повномасштабним вторгненням вдався. І найгірше, що Україна сіла за стіл переговорів за посередництвом західних партнерів за участю терористів і сепаратистів з Донбасу, та ще й за посередництвом путінського прораба з демонтажу української держави – Медведчука. Фактично показавши західним партнерам, що Україна погоджується з актом агресії і має разом із ними вмовити агресора зупинитися на захопленому. Що на ділі дозволило лідерам Франції та Німеччини вмити руки і піти на поступки Путіну, не скорочуючи з ним співпрацю. Путін отримав чергову, цього разу міжнародну, перемогу. Він фактично легалізував агресію і виборов для Росії право продовжити тиск на Україну. Далі Путін продовжив використовувати апробовані методи, але вже нічого не обіцяючи Україні. Навпаки, він почав вимагати в ультимативній формі виконання, як раніше здавалося, фіктивних Мінських домовленостей. Дійшло до рівня внесення особливих змін щодо статусу ДНР-ЛНР у Конституцію. Що знову ж таки означало поступову ліквідацію української державності. Опір України і відкрита війна Завдяки виборам 2019 року в Україні відбулися серйозні зміни. Перемога позасистемного Володимира Зеленського фактично відібрала у Росії традиційні форми і методи впливу. Усунула з перших ролей людей, на яких росіяни мали безвідмовні важелі впливу. З пробуксовуваннями, але новій владі вдалося відродити довіру до України як у західних партнерів, так і в більшості власного народу. З’явилися успішні фахівці, які зуміли здійснити якісний розворот назустріч Україні з боку західних країн. Путін остаточно переконався в тому, що Україна майже вислизнула зі «зашморгу» Мінських домовленостей після зустрічі в Парижі, де Володимир Зеленський у присутності Макрона, Меркель і самого Путіна не тільки не спасував, але й упевнено відстояв українську позицію. І що найголовніше – заручився твердою підтримкою Заходу. Такого ляпасу Путін стерпіти не міг. Тому вирішив остаточно покарати Україну й українців, знищивши військовим шляхом державу. На щастя, переоцінивши свої можливості та недооцінивши українців. Повномасштабне вторгнення мало тривати заледве тиждень. Зеленський мав утекти з України. А західний світ бути поставленим перед фактом присутності російських військ по всьому периметру кордону з НАТО. Він розраховував, що західні лідери знову кинуться домовлятися з ним. А він виставить ціну – повернення НАТО до кордонів 1997 року. Після перших невдач на українському фронті єдиною надією Путіна була боягузливість Європи та замикання на себе Америки. За таких обставин, а особливо дозованої допомоги Україні з перетворенням російсько-української війни на війну на виснаження, слабша Україна могла не витримати. З часом до всього додалося випробування Трампом. Муштрування Трампом Євросоюзу та приниження України, і все заради майбутньої дружби з Путіним, тільки посилило моноліт союзництва європейців. Україна і Європа зуміли «вирулити» з пастки, яку їм підготували Росія і Китай. Вашингтонські терези не могли не хитнутися в бік Європи, а з нею і до України. Оскільки Путін навіть не збирався виходити з китайського протекторату і дружити з Америкою. Він хотів використати Трампа для затягування війни і, особливо, не погоджуватися на мир. З останніх сил, споглядаючи на руйнування власної економіки і безперспективність продовження війни, Путін іде «по максимуму». Він сподівається розвалити ЄС, остаточно посварити Європу з Трампом, оповити Україну (шляхом виборів і підкупу) кільцем недружніх держав. І найбільше, на що він сподівається, – це утвердити в європейців переконання, що НАТО їх не захистить, а їхні громадяни воювати не будуть. Що найбільш надійний спосіб – це почати домовлятися з Путіним, щоб випросити собі ласки. Наші дні У всіх описаних угорі подіях проглядається один і той самий метод – довести ситуацію за точку неповернення. Тобто тією загадковою силою, яка кожного разу будь-яку ситуацію намагалася довести до точки кипіння, була особиста воля Путіна. Путін не боїться ескалації. Як диктатор, він не обмежений ресурсами і волею своїх виборців. Війна – це його природне середовище. Загрозою війни він може викликати паралізуючий страх у цілих народів. Так і зараз, коли Росії краще було б промовчати, вона то дронами атакує Польщу, то гарцює літаками над територією Естонії і літає над німецькими об’єктами. Регулярно влаштовує провокації в небі Данії. «Засліплює» літаки Урсули фон дер Ляєн і міністерки оборони Іспанії. Практично не буває дня без нахабних російських провокацій. Одні кажуть, що таким чином вона тестує готовність НАТО до відсічі й одночасно показує, що малим країнам нема чого сподіватися на захист. Інші кажуть, що так Росія показує, що Трамп кине Європу напризволяще. Насправді ж і те, й інше. Такою нахабною політикою Путін хоче переконати західні країни відмовитися від військової допомоги Україні. Викликати невдоволення у населення тим, що це Україна втягує їхні держави у «несвою» війну. Намагається переконати уряди країн, що потрібно зупинити військову допомогу Україні, щоб притримати щось для власного захисту. Розрахунок, хоча й досить примітивний, але в окремих випадках здатний викликати внутрішню колотнечу в суспільствах. Проте в основному показує, що Росія недоговороздатна. І «загадкова сила», що спричиняє все більшу ескалацію, – це помішаний на власній величі й війні Путін. Може здатися дивним, але ця «сила» тепер діє на користь Україні. Путін не може зупинитися і взяти паузу. Він хоче дотиснути, як колись. Але не розуміє, що тим спонукає західний світ надати всю необхідну підтримку Україні, щоб надалі говорити з Путіним із позицій сили. Щоб покласти край ініціативному наступу Путіна, який триває понад двадцять років. Коли він постійно атакує, а західний світ тільки пристосовується. Потрібно зрозуміти, що для Путіна останнє десятиліття – це «Последний и решительный бой». А в інтересах усієї планети зробити так, щоб він став навіки «послєднім». Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA