Загальноприйнятим переконанням, яке все частіше лунає від різноманітних експертів та політиків, є те, що «з Росією доведеться жити ще довго, якщо не вічно». Тобто, як би не закінчилась війна, скільки б не тривали бойові дії – імперська Москва нікуди не зникне. Хіба що розвалиться на національні утворення, що також малоймовірно, оскільки, крім Північного Кавказу, всюди більшість становлять росіяни. А тим часом окремі українські мислителі непомітно підхопили від своїх російських колег ідею, що сама географія (неначе «фатум») змушує Росію бути великою, централізованою, тоталітарною. Тому навіть думка про те, що російської модерної нації не існує, а є лише головний імперський етнос, не знаходить продовження. Виглядає на глухий кут. З одного боку, українцям ніяк не можна «назад», в тюрму народів, де крім сучасного НКВС існують додаткові, наприклад кадирівські, силові структури для придушення інакомислення. З іншого боку, маємо явно не співмірний потенціал – українців менше, в нас не так багато природних ресурсів, які можна конвертувати у війну. З’являються тези про те, що взаємознищення українців та росіян («білих слов’ян») вигідне якійсь міфічній «третій стороні». Ці тези поки що сприймаються як якесь непорозуміння, але не факт, що в молодшої аудиторії заклики таких груп як «White Phoenix» не знайдуть відгуку. Бо ж не викликають несприйняття інтерв’ю російських добровольців з РДК чи Легіону «Свобода Росії», наприклад. Не треба бути провидцем, щоб побачити – вся сучасна ідеологічна дискусія проходить в руслі, невигідному Україні. Де нема альтернативи «Великій Росії», де українці в кращому випадку відіб’ються до наступного акту агресії, і де Москва домінуватиме над Північною Євразією. Хоча самі росіяни уже заклали ідеї під краще майбутнє – і ці ідеї, що дуже іронічно, про «русскій мір». Хто сказав, що «русскій мір» повинен бути централізованим? Чому він не може існувати за прикладом арабського світу чи Латинської Америки. Так, є великі шматки спільної історії та культура, мова, релігія. Але є і регіональна специфіка, яка може трансформуватися в національну. І майже всім від цього, до речі, стане краще. Не секрет, що найбільше шкоди «білим слов’янам» приніс саме Путін: і віддавши Росію на кормління кадирівцям, і розв’язавши найбільшу європейську війну після Другої світової, що сприяє депопуляції тих, кого він взявся «захищати». Не таємниця також, що росіяни від Пскова до Владивостока не є етнічним монолітом – Москва протягом своєї довгої історії знищувала та уніфікувала не лише неросійські «окраїни», але й цілком самобутні спільноти. Не є незаперечним і твердження, що без централізації росіянам стане гірше, тим більше в сучасних умовах. Бо одне діло – «годувати Москву», особливо, коли сам мрієш туди потрапити, а інше – «годувати Чечню» за посередництва Москви. Демографічна та політична ситуація зараз така, що не про національні республіки «інородців» слід говорити. А про майбутнє відокремлення «креолів» Сибіру від метрополії, про «відродження демократичних традицій Півночі» на противагу постординській московській моделі управління. Про те, скільки можливих «нормальних» соціальних моделей було придушено царями впродовж століть. Бо протистояння «корінних народів» (яких меншість) із етнічними росіянами (яких більшість) якраз і прив’язує периферію до Москви. Написати «справжню історію» Північно-Східної Євразії буде нескладно. Адже наскрізна тема всього російського минулого – це коли благородні поривання на місцях розбиваються об опір системи, самодурство «центру» і таке інше. Просто треба розвинути цю ідею – не просто «бояри погані, а цар хороший», а сама структура держави є шкідливою для «російської людини». Переживати про те, що в такому випадку і Україна потрапляє в орбіту «русского міра» не варто. Україна насправді давно в орбіті Магдебурзького права, Речі Посполитої, європейських релігійних воєн. А «на тій Русі» все своє, давно описане, але не переосмислене: протистояння Орди (Москви) з Новгородом і Твер'ю, опричнина, старовіри, «освоєння Сибіру», повстання на Дону і опір централізації, більшовики проти білогвардійців. Зрештою, можна ж поставити питання, чому США змогли, а Сибір не зміг відірватися від материнського центру. Чому в нас замість цього, замість працювати з російською аудиторією виходячи з наших інтересів, ще й знаючи пристрасть росіян до альтернативної історії, тягнуть в український ефір ліберальних, антивоєнних, але імперців – невідомо. За наші ж гроші ми організовуємо сеанси навіювання «Росія нікуди не зникне, нам з ними жити». Це ж повільна смерть: без довготривалої безпеки, отже — без інвестицій, а значить – без майбутнього. Якщо ніхто у світі зараз не готовий інвестувати в російський «креольський проєкт», значить треба його активніше рекламувати. Принаймні, це реалістичніше, ніж «розпалити повстання» бурятів. Якщо Україна хоче допомогти світовій спільноті вирішити російську проблему, то такий проєкт може стати одним із можливих варіантів. Ми достатньо близько, щоб бачити нюанси, багато з яких вивчили ще в школі – у підручниках історії. Які переважно списані і не сильно переосмислені з історії СРСР, але це особлива печаль і тема для окремої розмови. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA