Одним із супровідних продуктів глобалізації є спільність трендів, настроїв, ідей. Тепер, коли щось стає модним в одній точці світу існують шанси, що тенденція стане глобальною. На жаль, людство в цьому плані не обмежилося фільмами, музикою чи м’якими іграшками. І не зауважило, як мода на те, щоб бути ображеним, захопила світ разом з його лідерами. Образа Ресентимент – це відчуття безсилля і несправедливості, такий собі варіант образи з далекосяжними політичними наслідками. Протягом останніх років загрозу ресентименту обґрунтовано пророкують Україні. Але поки всі переживали, як погано буде в нас після війни, здається, «хтось забув» побачити колоду у власному оці. Зараз рідко яке суспільство чи політичний лідер у світі не почувається ображеним на вигадане минуле. І водночас не володіють потенціалом щось змінити. Колись ресентимент приписували лише переможеним та паріям, які через це ставали ініціаторами нових воєн та конфліктів. Зараз же образа притаманна навіть успішним переможцям. А це – ідеальні умови для реваншу світового масштабу. Америка Дональда Трампа не бачать вдячності від світу за «виграні» дві світові і відкритий ринок, який начебто збагатив усіх, крім простих американців. Тому тепер всі повинні платити Вашингтону за минулі роки процвітання, а хто не хоче платити – отримає подвійні тарифи. Які, як ми розуміємо, іноді виявляються безсилими щось змінити. Тим часом Китай наростив економічні та військові м’язи настільки, що готовий вголос артикулювати образу за «століття приниження». Якщо досі «ображена Угорщина» сприймалася як закономірний продукт Тріанонського договору, то зараз потрібно зважати і на настрої в Польщі, яка теж має чим дорікнути сусідам. Німцям поки що не можна (принаймні, не пасує) прямо говорити про свої образи, але цей день наближається так само невідворотно, як росте рейтинг тамтешніх популістів. Варіантів небагато: або ти в тренді, або поза ним – тому канцлер Фрідріх Мерц слушно зауважує, що роль Європи зменшилася, а це несправедливо, і пора б уже згадати про минулу славу... Про росіян в цьому плані і говорити годі – там давно клінічний випадок, який і привів цю країну до зразкового фашизму. До всього виявилося, що «діди» при владі мріють жити якщо не вічно, то принаймні до 150 років. Бо ж не справедливо і прямо скажемо, образливо – помирати в той момент, коли досягнув абсолютної влади і такої ж абсолютної свободи від людської моралі та власного сумління. Незаслужено, за цією схибленою логікою, Путіна не поважають у цивілізованому світі, а Трампу – не вручають «нобелівку» за мир. Безсилля щось змінити. Світ дарма чекає від лідерів рішучості. Бо які б реалістичні сценарії не втілювались, повороту до «норми» не буде, нічого кардинально кращого – теж, а вибирати зараз доводиться лише з поганих варіантів. І так відбувається не лише щодо України. Тому залишиться хіба що зберігати хорошу міну при поганій грі: Путіну якось оголосити про «досягнення цілей СВО», не втративши при цьому керованості режиму. Трампу – завершити чергову N-кількість воєн і проголосити початок «золотої ери» в цілому світі, а не лише в США. Польщі – добитися хоч у якійсь формі «поваги» і «каяття» з боку України, які б задовільнили запити аудиторії, розохоченої популізмом політиків. Всі потрапили в пастку власних забаганок, з якої нема хорошого виходу. В Україні ситуація ще складніша. Риторика еволюціонує від «переможного» миру, через «справедливий», до «достойного». На підході, мабуть, просто «довгоочікуваний». Але і тут проблема – відчуття виборів відсуває на другий план інстинкт виживання, і от уже в інформаційний простір вкидаються тези на кшталт «Зеленський не може здати території, інакше він – політичний труп». Так, ніби він може чи хоче щось «здати», і лише браві українські опозиційні політики йому цього не дозволяють. Невже не зрозуміло, що така провокативна риторика звужує поле політичного маневру, робить українську владу вразливою, а ситуацію – ще більш некерованою? Світ змінюється, а ми – ні. При цьому Третя світова якось помалу собі йде. Виявилося, що американські «морські котики» ще під час першої каденції Дональда Трампа десантувалися (невдало) на території КНДР, попри запевняння самого Трампа про «дружбу з Кімом». Лише за останній час режим Асадів в Сирії впав, Іран та Хезболла – побиті. На порозі – «маленька переможна війна» США проти Венесуели. Всі перелічені суб’єкти, до речі, друзі Москви. Чи правильніше було б тепер говорити – друзі Пекіна. Бо тамтешній нещодавній парад не лише розчулив Трампа, а й ясно продемонстрував, хто тепер в світі замість СРСР. А що Україна в ідеологічному плані? До війни в нас було два стовпи: росіяни всесильні, а нам бракує єдності (не ефективності, справедливості, конкуренції – а лише єдності). Після 2022 року до цієї «інформаційної табуретки» додалася третя «ніжка» – росіяни тупі. При чому ця теза мирно поєдналася з тезою про всесильність, не викликаючи якогось когнітивного дисонансу. І виходить так, наприклад, що Ілон Маск і партія «Альтернатива для Німеччини» більше цікавляться загибеллю українки у ФРН, ніж самі українці. Так само і ультраправі в США більше цікавляться вбивством іншої українки чорношкірим злочинцем. В них є на ці випадки своя точка зору, а в нас нема – бо там нема росіян… Здається, в цьому чемпіонаті політичної глупоти ми з поляками вийшли у фінал. Де на стадіоні імені «Міжмор’я» позмагаємося за те, як краще остаточно поховати шанси на те, щоб зробити Східну Європу суб’єктною. Бо насправді хороших варіантів більше нема. Залишається вибір між поганим та катастрофічним – але як його зробити, якщо вже зараз політичний прошарок більше переймається питанням «хто винен»? Тому що відповідаючи на питання «що робити», можна запросто поховати свої політичні перспективи. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA