Такими словами розпочав спільну пресконференцію з президентом Володимиром Зеленським канцлер Німеччини Фрідріх Мерц. Мерц, який не опускається до запобігання перед Трампом, але зумів знайти формат спілкування з американським президентом, і той його «чує». При цьому ще зовсім недавно ЄС і, зокрема, Німеччина перебували під жорстким пресом Дональда Трампа. І було за що. Причиною була хитра відстороненість Європи від проблем безпеки власного континенту з перекладанням майже всього тягаря на США. Поки Америка викладалася на безпеку, витрачаючи колосальні кошти, Європа успішно торгувала з Росією та Китаєм. А Німеччина взагалі ледве не поставила себе на грань енергетичної залежності від Росії. Росія проклала «стежку» практично до всіх країн Європи. А що вже говорити про корумповані європейські еліти та «євроскептичні» праворадикальні й популістські рухи. Витягнути Європу з цього стану сомнамбулізму міг тільки лідер, який не цурався погроз, шантажу та заяв про готовність залишити її на поталу путінському режимові. І шантаж Трампа спрацював. До того ж у нього сформувалося міцне ядро лідерів держав, з якими можна предметно говорити про насущні проблеми — тих, хто усвідомлює серйозність загроз, що нависли над їхнім континентом. Інакше вони ризикують стати резервуаром для реалізації ідеї комуністичного Китаю щодо заволодіння основними ресурсами, а відтак — наблизитися до світового панування. Обрання Фрідріха Мерца канцлером Німеччини надзвичайно посилило позиції Європи у світовій розкладці сил і додало важливих переговорників в ексцентричному діалозі з Дональдом Трампом. Адже в політиці Трампа не варто шукати послідовних дій, а тим більше — присягання демократичним цінностям. Це також продиктовано переконанням, що в протистоянні з авторитарними противниками не можна обмежувати себе рамками жорсткої демократичної процедури чи оперувати поняттями непорушності міжнародного права й справедливості, коли протилежна сторона давно безкарно їх порушила й цинічно вишкірюється, мовляв, «а що ти мені за це зробиш?» — та ще й має нахабство вказувати на недотримання демократичних процедур, мотивуючи це так: вам не можна, бо ви — демократи. Бульдозер Трампа Така одностороння гра рано чи пізно могла призвести до вселенської катастрофи. Саме тому на американському політичному олімпі повторно з’явився Дональд Трамп — ділок, готовий робити ґешефт на всьому. Він вжився в роль паяца й самодура, чим значно розширив собі поле діяльності. Ненавидить демократію у формі останніх десятиліть, яка, щиро кажучи, безвідповідально вела західний світ до поразки — через відсутність контролю й нездатність упоратися з новими конфліктами, через власну безборонність і фальшиве прикриття цього всього порожніми гаслами. Залишаючись у старій системі, світ мав пряму загрозу впасти до рук авторитарних режимів, як перезрілий плід. Тому Трамп, як бульдозер, впрігся рятувати його. Так, вам не здалося — саме рятувати свій західний світ, щоправда, відповідно до власних уявлень, використовуючи всі, навіть недозволені, методи. Бо, повторюся, боротьба з автократами, обмежуючи себе жорсткими демократичними процедурами, — це шлях до поразки. Чіткий, заздалегідь відомий протокол дій за теперішніх обставин також не годиться. Тож лишається метод керованого хаосу з чітко визначеними стратегічними цілями. Хтось скаже, що в Дональда Трампа таких цілей немає, що в нього відсутній будь-який план дій і що ним рухають виключно особиста вигода та марнославство. Проте вже зараз стали очевидними здобутки його «хаотичної» діяльності. Одним із найбільших досягнень стало насильне «пробудження» Європи — виведення її шляхом шантажу і погроз зі стану сомнамбулізму. Так, він часто в найбрутальніший спосіб змушує західний світ отямитися. Не витрачає часу на довгі вмовляння європейців, щоб вони усвідомили всю небезпеку загроз, які над ними нависли. Він виставляє ультиматуми: ви зі мною чи з Росією та Китаєм. Якщо не зі мною, то Америка відмовляється гарантувати вам безпеку — особливо, коли ви продовжуєте вигідну торгівлю з агресорами й авторитаристами. Другим досягненням Трампа є факт укладення мирної угоди між Азербайджаном і Вірменією, що має епохальне значення не лише для майбутнього Кавказу, а й для послаблення позицій Росії та Китаю в усьому регіоні. До цього ж варто додати швидке згасання гострих воєнних конфліктів між Індією та Пакистаном, а також між Таїландом і Камбоджею, де ворожнеча тривала десятиліттями. І за продовженням яких так само чітко проглядалися інтереси Китаю. Очевидно, що метою Трампа є мобілізація Європи для великого протистояння з Китаєм, чим були продиктовані й марні спроби відірвати Росію від Китаю. Для цього йому потрібно хоча б примусити Росію припинити війну проти України. Те, що Трамп не концентрується на справедливому, в українському баченні, завершенні війни, свідчить про те, що в його подальших планах не виключена економічна співпраця з Росією — освоєння Арктики та використання багатих природних ресурсів РФ. Він навіть був готовий закрити очі на злочинну діяльність Путіна і «закріпити» дружбу з російським диктатором щедрими обіцянками за рахунок України. Безвихідь васала Китаю На щастя для українців, Путін виявився неготовим зробити навіть перший крок у налагодженні відносин з Америкою. Причин тут багато. Одна з них — васальна залежність від Китаю. Не втомлююся повторювати, що російська агресія проти України — це початок війни Китаю проти демократичного західного світу. Китай дуже вдало зіграв на амбіціях малограмотного, закомплексованого й схильного до теорій змов російського диктатора. Відправивши Росію на українську війну, Пекін спалив для неї мости відступу. Тепер Китай не дозволить Путіну вести власну гру навіть із «прихильним» Трампом. До того ж віднедавна Китай перестав приховувати своє справжнє ставлення до російсько-української війни. Якщо раніше лунали слова про «мирне врегулювання конфлікту», то недавно міністр закордонних справ Китаю прямо заявив: ми не зацікавлені в припиненні цієї війни, бо це розв’яже руки США, і вони зможуть повністю зосередитися на протистоянні Пекіну. Тепер стало очевидним, що після розмови Путіна з Сі Цзіньпіном напередодні зустрічі на Алясці Трамп має всі шанси отримати від Кремля категоричне «ні». Крім того, у припиненні війни кровно не зацікавлений сам Путін. Його режим не зможе утриматися без війни. По-перше, з точки зору мобілізації російського суспільства, яке мусить постійно перебувати в стані «родіна в опасності» й тому терпіти всі «вибрики» режиму та падіння рівня життя. По-друге, через загрозу, що погіршення економічної ситуації та повернення військових з фронту можуть обернутися низкою громадянських конфліктів. Одне слово, путінський режим існує, поки він воює. Отже, два чинники — незгода Китаю на припинення війни та особистий страх Путіна — вказують на те, що на переговорах на Алясці Трамп, швидше за все, отримає негативну відповідь. Проте це не станеться у формі відкритого демаршу, а буде загорнуте в словесну «вату», спрямовану на затягування переговорного процесу. Здається, справа навіть не дійде до розмов пророзподіл українських територій. Ідеальним було б хоча б припинення бойових дій і тимчасове розмежування по лінії зіткнення. Виникає питання: для чого тоді Трампу погоджуватися на прямі переговори з російським диктатором, якщо він наперед знає, чим вони можуть закінчитися? Тут важливим є розуміння поведінкової моделі Трампа. Для нього, якщо для досягнення мети дипломатичним шляхом існує хоча б 5%, він буде знову і знову намагатися «вламати» свого візаві. Робитиме це, незважаючи на власне приниження, хвалитиме, підлещуватиметься, зневажатиме інших, пропонуватиме золоті гори в майбутньому — тільки для того, щоб витягнути російського «щура», який застряг напівкорпусом у китайській норі, на світло денне. А потім спробує розвернути його проти Китаю. Що на цей момент є неможливим, зокрема через те, що з клінчу, у який Путін завів Росію, виходу немає. А це робить нереалізованим початково задуманий Трампом план — поділити з Путіним світові ресурси й тим самим обмежити амбіції Китаю та поставити Європу в донорську позицію. Цей варіант практично зник. Очевидно, що зустріч на Алясці — це аж ніяк не деізоляція диктатора Путіна, а спроба витягнути його на пряму розмову, у якій той має особисто озвучити консолідовану позицію «осі зла» - свою і Пекіна. Таким чином, зустріч на Алясці — це окреслення позицій авторитарного Сходу й поки що демократичного Заходу. Від звіряння позицій залежатимуть усі подальші дії: чи війна продовжиться з більшою інтенсивністю, але вже з повноцінним постачанням західної зброї Україні й без обмежень на її застосування; або ж страх перед крахом російської економіки пересилить власні страхи Путіна та його боязнь відірватися від Китаю — і тоді буде укладене перемир’я по існуючій лінії фронту, пролонгуючи воєнну загрозу для України й Європи та накладаючи важливі обмеження на Україну. Остання фаза війни для України Україні так чи інакше доведеться на певний час забути про справедливе завершення війни з поверненням усіх територій, покаранням агресора й виплатою репарацій. Головне – зберегти життя людей та почати відбудову країни. Тому найактуальнішим залишається гасло французьких студентів 1968 року: «Будьмо реалістами, вимагаймо неможливого». Щоб не бути «злитими», доведеться продовжувати вправно лавірувати між непередбачуваним Трампом і європейськими союзниками. Америка й надалі залишиться головним гарантом безпеки України, бо її втрата стане найбільшою поразкою західного світу в протистоянні з Китаєм та його сателітом Росією. Європа ж виступить головним гарантом дотримання українських інтересів, адже саме їй важливо не допустити перетворення України на розмінну монету в торгах між Путіним і Трампом, хоча в подібні торги тепер важко повірити. Найважливіше у цій ситуації — те, що Україна вистояла, зберегла свій суверенітет, змогла створити нову проукраїнську коаліцію, витримала «муштру» Трампа, який сподівався на легке порозуміння з Путіним. Україна ніколи не погодиться на втрату своїх територій, але, в разі потреби, буде змушена піти на розмежування по лінії існуючого фронту. Ще важливіше не допустити реалізації планів Путіна, які стосуються недопущення вступу України до ЄС і НАТО, а також позбавлення її безпекових гарантій. Україна у цій війні виборола собі повне право належати до західної цивілізації. І повірте, ніякої «здачі» Трампом України не буде. Всі сценарії переговорів на Алясці так чи інакше будуть вигідними Україні, адже тут нарешті зійшлися дві сторони, які ухвалюють рішення: Китай і Америка. Тому разом із німецьким канцлером Фрідріхом Мерцом побажаймо американському президентові Дональду Трампу успіхів! Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA