На нещодавніх протестах проти обмеження самостійності НАБУ і САП суспільство, серед іншого, повернулося до давньої, як сама українська мова, проблеми – чи можна матюкатися і чи не «перетворюють тебе матюки на москаля»? Було все як завжди: і заклики не ханжити, і апеляція до фундаментальних прав і свобод, і нарікання на низький рівень культури, і турбота про молоде покоління. І все точилося навколо «можна / не можна». Не було лише розмови про те, чи «варто». Або, як кажуть на Галичині, чи пасує. Бо, з одного боку, є багато речей, які люди роблять здавна, ще до зародження писемності, але з іншого – не всі пасує «виконувати» в присутності не тотожних тобі категорій населення. Дітей, жінок, священника, патрульних поліцейських… На то вона і соціальна ієрархія, правила поведінки та інша «старовина», яку час від часу посувають до нових кордонів «дозволеного». Але менш з тим. Це питання неможливо розв’язати в принципі і кожен сам повинен вирішувати, на який культурний чи побутовий рівень йому рівнятися. Цікавіше й актуальніше те, як лайка працює політичним маркером та інструментом протесту. З часів зародження масової політики лайка була знаряддям молодих, зухвалих, опозиційних. Більшовики непогано працювали в цьому плані, поки комуністична ідеологія не перестала бути чимось революційним і не стала респектабельною ознакою успішного управлінця епохи застою. Тоді її почали використовувати виключно для того, щоб вжитися в роль «міцного господарника, близького до народу». Бо народ, як відомо, матюкався. Серед українських очільників часів незалежності майстром слова був Леонід Кучма. Це була стара школа: тепер таких не випускають. Він матюкався не вербально, але робив такі красномовні паузи між словами, так вміло працював з мімікою, що всім було все зрозуміло навіть без слів. Кожен українець міг безпомилково визначити, який саме термін не проговорював Леонід Данилович в кожному конкретному випадку. А от «слабкий» інтелігент Ющенко не здобув такої любові в трудового народу за час каденції в тому числі і через те, що піком його «матюкливої діяльності» був пасаж про «сучку і блох», тобто про Юлію Тимошенко і її політику фінансових запозичень. Але ця сучка була з роду собачих і до матюків, формально, не мала жодного стосунку – це не рахується. Найбільше лаялись донецькі. Вони навіть говорили так, що на обличчях було видно, як іде синхронний переклад з «пацанячої» на літературну. Цензурна лексика їх в принципі сковувала, не дозволяла продемонструвати весь свій управлінський потенціал по телебаченню. Петро Порошенко теж неодноразово доводив, що вміє. А Володимир Зеленський ще під час виборчої кампанії показав, наскільки важливим є вміння влучно говорити з електоратом «його мовою» через відео. Про не менш колоритних персонажів української політики, які президентами не стали, й говорити годі. Мат як політичний прийом був, є і буде популярним та дієвим засобом. Політичне життя під час війни стало на паузу, відповідно – опустіла сцена, на якій час від часу потрібно було доводити, що ти «свій». Але як тільки відкрилося віконечко можливостей для якось більш-менш масового протесту, тут же з’явилися й матюкальники та їхні вірні опоненти – моралізатори. Дивує лише те, що цей інструмент вербальної агресії взяли на озброєння ті, кого ще покоління назад вважали «ботанами». І хто якраз вигідно відрізнявся від тих-таки «донецьких» вмінням пояснити свої думки та емоції літературною мовою. Професійні антикорупціонери, кому «по масті» говорити про гендер, права веганів та свободу слова, тепер хвацько матюкаються, неначе п’ють самогон, а не безлактозне молоко. І ніби щойно вийшли з гаража, а не з модної локації. А за словами, як це часто буває, формуються і відповідні меседжі – і от уже молоді, грамотні та прогресивні депутати, відчуваючи, куди віють електоральні вітри, вправляються в булінгу, шеймінгу та інших нехороших речах, які ще недавно щиро таврували. Значить, є розуміння, що політичний успіх залежить не від куплених дипломів про вчені ступені, що є запит якщо не на «сильну руку», то принаймні на «гострий язик». Франківський мер Марцінків влучно таврує співрозмовника терміном «громадський довбо…б». А родзинкою матеріалу про Єрмака став епізод про те, як він послав нах..й свого російського візаві на початку вторгнення у 2022 році. Норми спілкування Тік-Току плавно, але невідворотно перекочовують з цієї мережі в реальне життя. Так само невідворотно у вік політичної зрілості вступає покоління, яке фактично позбавлене права на протест через війну. Для яких тема САП і НАБУ стала єдиною за 3 роки можливістю заявити про себе. Чим не проминули скористатися «дорослі». Проте, підтримуючи підлітковий, молодіжний політичний протест як явище, розуміючи, що інші форми або недоступні, або непопулярні, варто пам’ятати одне важливе правило. Вітчизняні політики всіх мастей добре вміють монетизувати будь-який підлітковий максималізм. І швидко мімікрують хоч під «свого в дошку», хоч під «че Гевару», хоч під Тік-Ток-блогера, а молоді залишаться хіба спогади про те, як було прикольно «таке» озвучити на всю країну. Просто якщо їм, професійним політикам, дозволити (тобто якщо суспільство це схвалює) привселюдно матюкатися, вони ж скоро почнуть з-під пальця шмаркати на паркет. Воно нам треба? Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA