Сталося. У Варшаві відбулася інавгурація нового президента Польщі Кароля Навроцького. Драматизм виборчої кампанії тепер проявився у надзвичайно пафосній церемонії: проїзд дорогого кортежу столицею, урочистості в Сеймі й римо-католицькій катедрі та, звичайно, промова новообраного президента до народу. Церемонія виглядала бездоганною й багатою. Зрештою, стан польської економіки дозволяє полякам ще пишніші ритуали. Але варто памʼятати, що за кадром лишилося ціле «мінне» поле проблем. Передусім — розкол польського суспільства на два непримиренні табори та протистояння між премʼєр-міністром і президентом, що може призвести до колапсу влади. Президент (не) всіх поляків Найцікавіше в ситуації, що склалася, — Кароль Навроцький переміг конкурента, набравши лише на 300 тисяч голосів більше. Якщо ж додати тих, хто проігнорував вибори, риторика президента не мала б бути такою категоричною. Принаймні не мала б нагадувати виступ тріумфатора однієї половини суспільства над другою. Не відійшовши від надзвичайно гарячої боротьби, Навроцький все-таки обставив свій прихід у президентський палац як повну й незаперечну перемогу правиці в Польщі. Хоча в промові більшість важливих посилів були приховані за евфемізмами та популістськими гаслами, вірні виборці отримали чіткий ключ для їх дешифрування. Цікавою є теза президента РП про те, що він виступає за «нормальну» Польщу — тобто таку, якою він її сам бачить або хотів би бачити. Саме через цю призму варто проаналізувати президентське експозе й спробувати перекласти його на зрозумілу мову, щоб побачити, які внутрішні зміни чекають на Польщу, як складатимуться відносини з Європейським Союзом, союз із США, питання безпеки та, відповідно, стосунки з Україною і навіть позиція щодо Росії. Як виявилося, зробити це непросто. Тому почнемо із засадничих положень та провідних тенденцій. Польсько-польська війна і її перспективи Згідно з Конституцією Польщі, президент репрезентує державу, а уряд керує. З огляду на непримиренне протистояння між новим президентом Навроцьким і премʼєром Туском, країну може чекати період серйозної турбулентності й навіть параліч влади, коли президент ветуватиме важливі закони та призначення. Це може призвести до дострокових парламентських виборів, чого так прагне теперішня права опозиція — «Право і справедливість» та «Конфедерація». Попри ненависть до «лівих», вони активно конкурують між собою. А їхня міжусобна боротьба спалахне з новою силою, якщо вдасться розхитати правлячу коаліцію. За словами польських аналітиків та політиків, політична боротьба нині нагадує війну «двох племен не на життя, а на смерть». Відчуття польсько-польської війни, кажуть, сягнуло рівня, який був «напередодні повстання Костюшка». Заповідається запекла боротьба за перемогу на парламентських виборах 2027 року. Вже відомо, що президент Навроцький відкрито працюватиме на перемогу правиці — і не обовʼязково на чолі з Ярославом Качинським. Хоч Навроцький і вважається креатурою ПіСу, за поглядами він ближчий до молодої групи «конфедератів». Це може обернутися усуненням Ярослава Качинського та Дональда Туска з політики й призвести до нового партійно-політичного переформатування в Польщі. Здається, цей процес уже стартував: один із лідерів «Конфедерації» Славомір Ментцен назвав багаторічного «сірого кардинала» ПіСу політичним гангстером і навіть розкритикував висування Навроцького, вважаючи, що це може скомпрометувати правий рух. У відповідь Качинський обізвав Ментцена «балуваним хлопчаком» і «лобурем». Схоже, Навроцький візьметься за атаки на Туска, а Ментцен — на Качинського, що призведе до серйозних змін на політичній шахівниці. Відповідно, роль Навроцького зростає. Як консервативний історик і недавній директор Польського інституту національної памʼяті, він бачить Польщу країною, де християнська ідентичність — фундамент національної спільноти, а всі сфери життя мають бути просякнуті «польськістю». Це слово в його лексиконі набуло сакрального значення. Хоч такий підхід характерний для минулих століть і нині виглядає архаїчно, його навʼязування загрожує опором з боку половини суспільства, яка має сучасніші переконання. Перебуваючи в колі правих однодумців, Кароль Навроцький трактує поляків із протилежного політичного табору, якщо не, як ворогів, то як заклятих противників. Хоча з його вуст і прозвучало, що він хоче бути президентом усіх поляків, промову він почав із подяки власним виборцям. Якщо накласти цей факт на те, що прихильники президента відмовляють 47% виборців, які голосували за іншого кандидата, у праві називатися поляками, картина вимальовується доволі невтішною. До цього варто додати шалені антиемігрантські настрої, які подекуди межують із ксенофобією. Потрібно враховувати й те, що нині в країні проживають 2 мільйони негромадян, а польська економіка потребує робочих рук хоча б через те, що мільйони поляків виїхали до Великої Британії, США й навіть зненавидженої Німеччини в пошуках кращих умов та заробітків. У цьому контексті заяви президента Навроцького про те, що будівництво доступного житла змусить значну частину поляків повернутися додому, виглядають щонайменше наївними. За «польськість» Польщі Складається враження, що, зосередившись на вирішенні «історичних кривд», Польща втратила чимало можливостей. Загалом видно, що країна взяла курс на закритість перед світом і розбудову своєрідної «польської Польщі». Найбільша загроза тут — перетворення на музей під відкритим небом, де панують традиції та зберігається «чистота» нації; куди не проникають «ліві» віяння; де школа виховує лише справжніх патріотів, гордих своїм польським походженням. І це не упереджена оцінка, а суть сказаного президентом Навроцьким у його інавгураційній промові, де він пафосно заявив: «Я, як президент Польщі, буду голосом польського народу». Правда, він забув додати, що чує лише голос своїх прихильників, а решту, вочевидь, має намір «виховати» у справжніх патріотів. Для того щоб «Польща була Польщею», за його словами, потрібно підпорядкувати національній ідеї все: культуру, літературу, школу. Потрібно відновити читання в медіа патріотичної літератури, і сам президент навіть готовий запропонувати в цьому власні послуги. Подібні наївні уявлення можна було б ігнорувати, але завзяття, з яким Навроцький говорить про примат патріотизму в поєднанні з ультракатолицизмом, мало б насторожити польське суспільство. Йдеться про спробу побудувати в XXI столітті консервативний «заповідник», де демократичні досягнення замінюються націоналістичними принципами. Уже зараз президент ставить поляків перед вибором: чи можна одночасно бути поляком і європейцем. Сам він схиляється до думки, що справжній поляк має бути патріотом, ревним католиком і громадянином, «повернутим обличчям» у минуле. Неухильно плекати національну памʼять, оперту на героїчній історії, і бажати відплати ворогам за всі кривди минулого. А якщо відплата неможлива, то принаймні нагадувати кривдникам про їхній борг перед «непорочною» польською нацією. На жаль, це радше позиція людини, яка не лише розминулася з сучасністю, а й в умовах російської війни проти України та Заходу фактично «виводить» свою країну зі світового процесу. Польський «заповідник» і решта світу Побудова національного заповідника тягне за собою низку кроків, які можуть не сподобатися багатьом полякам. За умов створення «скансена» найбільш проблемними стають відносини з Європейським Союзом, завдяки якому Польща вийшла з бідності та змогла побудувати потужну економіку. Тепер же Навроцький заявив, що Польща є в Європейському Союзі, але не є Європейським Союзом. Таке «хитре» формулювання, ймовірно, дуже сподобається його виборцям, які, як і він сам, хочуть користуватися благами ЄС, але категорично проти передачі частини національних компетенцій у Брюссель. Президент, заявляючи, що він проти непередбаченого європейськими трактатами втручання у внутрішні справи, фактично сигналізує: Польща не допустить реформи ЄС і не дозволить створити європейські збройні сили, мотивуючи це ризиком надмірного зростання впливу Німеччини. Це може призвести або до блокування важливих реформ ЄС, або до ще більшого розколу в Польщі, а можливо й до колапсу влади. Попри всі перелічені виклики, пов’язані з президентством Навроцького, найважливіше те, що у своїй інавгураційній промові він жодного разу не згадав Україну. Зрозуміло, що антиукраїнська істерія, розбурхана під час виборчої кампанії, не могла зникнути безслідно. До цього додається його майже відкрита нелюбов до України, на яку він дивиться крізь призму історичних кривд і не уявляє діалогу без вибачень і каяття. У цьому, на жаль, немає нічого дивного. Навроцький — не просто історик, а недавній директор Польського інституту національної памʼяті, інституції, зосередженої на історичній політиці. Тож можна припустити, що історія для нього важливіша за сучасні відносини. Саме тому для нього не існує ні фактора війни, ні потенційної загрози для Польщі з боку Росії, яку він також не згадав. Натомість він багато говорив про загрози з боку ЄС. Для Навроцького Київ асоціюється з невдалою, на його думку, «історією» президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського, з невдячними українцями за все добре, що зробили для них поляки. Зрештою, підписавшисвого часу декларацію Ментцена, він погодився не допустити вступу України в ЄС. Тому єдине, на що залишається сподіватися, — це на вирівнювання відносин США з ЄС, після чого у Вашингтоні, можливо, з’являться компетентні особи, щоб пояснити: під час глобальної війни Варшаві доведеться забути про двосторонній союз. А повністю долучитися до європейської системи безпеки. І на завершення. Дуже не хотілося б, щоб внутрішні польські чвари, ніби списані з роману Вітольда Гомбровича «Фердидурке», знову не занапастилидолю Польщі й водночас України. P.S. За словами одного з польських політиків, у нього для поляків є дві новини: добра й погана. Добра — що закінчилася каденція президента Анджея Дуди. Погана — що почалося президентство Кароля Навроцького. Побачимо, як далі поточиться історія. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA