Якщо б історики в майбутньому описували нашу дійсність, не виключено, що за зразком історії Середньовіччя, де, як ми знаємо, існувало три класи: аристократи, духовенство та всі інші, в Україні можна би було звести суспільну структуру до не менш стрункої концепції, де живуть корупціонери, антикорупціонери й третій стан. І поки перші дві групи боряться за владу, як гвельфи і гібеліни, третя дивиться на цю боротьбу та оцінює персональні ризики. А якщо серйозно, то слід відзначити, що так зване антикорупційне середовище таки здобуло тактичну перемогу, і це не про відступ Офісу Президента і обіцянку прийняти новий, «ще кращий» закон. Перемога сталася насамперед в символічному полі – у поняттях, термінах та гаслах. А влада, особливо народні депутати зі Слуг Народу, капітулювали. Бо слова, якими вони оперують, свідчать про те, що це риторика запропонована суспільству власне «антикорупціонерами». Адже «новий майдан і тиск громадянського суспільства» та «тиск вулиці» - це, погодьтеся, дві великі різниці. І ще одне. Росія вчергове виявилася неготовою реагувати на українську дійсність. Там, судячи з кволих потуг ворожих пропагандистів, розраховували «хитати ситуацію» через інше важливе поняття – суверенітет. Українці, мовляв, нікому крім Росії не цікаві, справжньої незалежності як не було так і нема, тому досить пручатися – пора визнавати ту владу, яка, за уявленнями росіян, є тільки в Кремлі. Детальніше про це нам розкажуть Латиніна з Арестовичем, головне сильно не перейматися. Нехай і надалі переконують самі себе і будують примарні плани. Тут знову варто подякувати долі, що росіяни як завжди далекі від розуміння української ситуації. І знову опираються в своїх інформаційних операціях на приємні собі доноси і депеші, а не на об’єктивний аналіз ситуації. Тим не менше, ситуація непроста. І не тому, що «влада втратила легітимність» чи «партнери якось не так на нас подивилися». Й не через бажання влади сконцентрувати більше важелів в своїх руках та убезпечити «близьких» зі свого кола від кримінального переслідування. Пікантність ситуації в тому, що теоретично незалежні антикорупційні органи в Україні дуже давно, чи не від моменту створення, стали не просто запобіжником від зловживань на найвищому рівні, а й повноправними учасниками різноманітних процесів. Державних і політичних. І якщо Офіс Генпрокурора чи СБУ з судами, поліцією, податківцями тощо завжди вважалися «дубиною» в руках влади для боротьби з опонентами, то НАБУ і САП часто виглядали як аналогічна «дубина» в руках «прозахідної опозиції». Це дещо урівнювало шанси в політичному протистоянні, бо поки одні прокурори «ганяли» опозиціонерів, інші – міністрів. І ось цю «дубину» спробували перехопити, наскільки вдалося – побачимо за результатами «нового, ще кращого» закону. Але так чи інакше, це далеко не боротьба Сил Добра проти Сил Темряви. Це політичне протистояння, яке є не просто українською аномалією, а свідченням нашого глибокого включення в трансатлантичні політичні процеси. Пригадуєте, напередодні світової фінансової кризи 2008 року наша тодішня прем’єр Юлія Тимошенко заспокоювала українців, що криза нас не торкнеться, бо ми не дуже сильно інтегровані в світові економічні процеси? Цього разу вона теж, вже в ролі лідерки опозиційної фракції, голосила про «відновлення суверенітету». В обох випадках вона, м’яко кажучи, дуже сильно прикрашала дійсність. Бо суверенітет в нашому випадку – поняття дуже умовне, як це і має бути в країні, що перебуває на фінансовій та технічній крапельниці. Нюанс в тому, що українські незалежні антикорупційні органи залежні не стільки від «донорів» та «закордонних урядів» (від Європейської комісії / Держдепу / послів країн G7), скільки від середовища, підтримуваного американською Демократичною партією, яка стрімко втрачає вплив у самих США. Та від купи «зобов’язань» місцевого рівня. Звідси і небувала підтримка протестів передусім від політиків і ЗМІ, яких злі язики пов’язують з бізнесменом чи вже навіть олігархом Томашем Фіалою. А також наївний оптимізм Офісу Президента, де очевидно думали, що якщо Трамп – то вже можна… Можливо, були й інші, не такі очевидні мотиви. Наприклад, це могла бути не просто спроба концентрації влади заради влади, а бажання залишити в країні одну «касу». Такий собі варіант відповіді на імпотенцію державного управління, особливо на фоні того, що західні інвестори хочуть хоч якихось гарантій від держави. Або ж американські «демократи» вирішили провести аудит своїх багнетів у заморських провінціях. І будуть намагатися використати у протистоянні Трампу. Єдине, що можна спрогнозувати точно - з НАБУ і всім цим середовищем буде те саме, що й з «громадянським суспільством» після припинення діяльності USAID – нічого, окрім зміни кормової бази на європейську. Просто досі дивно, що звичайні політичні процеси в нас представляють мало не як епічну битву Кінця світу. Коли справжня битва трохи далі, пару сотень кілометрів на Схід і Південь. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA