У наш час альянси формуються не лише за принципом спільного кордону, а й на основі спільних викликів, цінностей і, найчастіше, — спільних ворогів. Україна наочно переживає цю трансформацію. Поки один сусід на сході перетворився на кривавого агресора, інші — не лише найближчі, а й їхні союзники — стають її стратегічними партнерами. Проте не варто забувати ще одну стару істину: ворог мого ворога — мій потенційний союзник. І якими б прикрими не були окремі моменти, цю особливість доводиться враховувати. Тим більше — в умовах, коли з’ясувалося, що традиційна дипломатія більше не працює, а правила гри диктує сила. Водночас це стимулює появу нових горизонтальних коаліцій, які виникають не з кабінетних домовленостей, а з усвідомленої необхідності виживання. У цьому сенсі союз із сусідом нашого сусіда — це не дипломатична екзотика, а стратегічна логіка. Литва не має спільного кордону з Україною, але є одним із найактивніших адвокатів Києва в європейських інституціях. Велика Британія не межує ні з Польщею, ні з Україною, але створює оборонні формати (на кшталт Люблінського трикутника чи нового Балто-Чорноморського альянсу), які де-факто розмивають географічні рамки. Україна вчиться діяти в цих нових реаліях. Вона налагоджує співпрацю з тими, хто ще вчора здавався далеким. І в цьому є шанс: переосмислити, хто є її союзником не за географією, а за вибором. Бо в новій архітектурі безпеки XXI століття карта важлива, але ще важливіше — хто на якій її стороні. Між Берліном і Варшавою: як зближення України з Німеччиною охолоджує польсько-українські відносини Здавалося б, сучасне зближення України з Німеччиною — безумовне досягнення. Берлін роками критикували за надмірну обережність, «газову залежність» від Росії і політичну нерішучість. Але в умовах великої війни і внутрішньої загрози право-популістського реваншу Німеччина, хай і повільно, переглянула свою політику. І не лише щодо постачання зброї, фінансової допомоги та дипломатичної підтримки. В самій Німеччині відбулася епохальна зміна: «нормальна» Німеччина перестала боятися своєї історії, чим звільнилася від тривалого російського шантажу. І взялася за свого роду ремілітаризацію країни, бо цінності демократичного світу потрібно захищати — не лише від «русского міра», але й від американського чи навіть польського МАГА. Центристи на чолі з канцлером Фрідріхом Мерцем перехопили ініціативу у правих реваншистів з «Альтернативи для Німеччини». І заявили про рішучу підтримку України — не на словах, а через налагодження тісної співпраці у сфері виробництва зброї. А також через трансформацію ЄС на дієвий організм світової політики. І ось, коли здавалося, що Берлін став одним із найнадійніших союзників Києва, виникла несподівана проблема: похолодання у відносинах із Варшавою. Цей трикутник — Київ, Варшава, Берлін — не існує у вакуумі. Для Польщі Україна була не просто партнером, а частиною геополітичної візії, у якій Східна Європа — не периферія старої Європи, а окрема сила, новий центр тяжіння. Польща багато інвестувала — політично й емоційно — в українське питання. У перші місяці війни вона де-факто стала тилом для Києва, центром логістики, хабом гуманітарної та військової допомоги. У цій самопожертві було очікування: Україна стане частиною регіонального альянсу, сформованого не навколо Берліна чи Парижа, а навколо Варшави. Україні ж був потрібен потужний союзник, яким на континенті є Європейський Союз — тривалий час аморфний, неповороткий і забюрократизований. Постійне «занепокоєння» з боку Брюсселя щодо російської агресії виглядало вкрай цинічно на тлі інтенсивної торгівлі з країною-агресором. Гра в санкції нагадувала пінг-понг: треба було відвести загрозу від власних національних інтересів, відкладаючи запровадження реальних обмежень у торгівлі з Росією. Німеччина в цій історії була лідером — через повну залежність від російського газу. Саме тому Варшава з таким занепокоєнням стежила за неприхованим союзом Берліна й Москви. Вона бачила, як Німеччина Анґели Меркель уперто, не зважаючи на ЄС та сусідів, просувала економічну співпрацю з Росією. Це викликало в польському суспільстві історичні алюзії з 1939 роком, коли нацистська Німеччина і Радянський Союз здійснили агресію проти Польщі та розділили її. Антиросійську налаштованість поляків німці сприймали як історичні «фанаберії» і пояснювали її непрактичністю та архаїчністю консервативних поглядів. У відповідь поляки перенесли суспільний негатив із Німеччини на весь Євросоюз. Побоюючись німецького домінування в ЄС, частина поляків розгорнула кампанію протидії планам Брюсселя щодо перетворення Унії на наддержаву. У контексті двох виборчих кампаній це перетворилося на базовий принцип захисту «суверенітету та національної гідності». І на формування потужного фронту на консервативному та право-популістському флангах. Що найгірше — сили євроскептиків і прихильників Унії майже зрівнялися, із тенденцією до зростання антинімецьких та антиєвропейських настроїв. Натомість для України реформа ЄС із запровадженням чіткішої системи ухвалення рішень є надзвичайно бажаною. І через саботаж консолідованих рішень щодо України з боку Словаччини та Угорщини, і через погрози заблокувати її членство в ЄС. Коли подібні заяви почали лунати й з Варшави, стало зрозуміло: Польща хоче стати ментором України. Контролювати її дії, видавати дозволи, погрожувати. Бути арбітром і навіть сторожем на вході в ЄС. Для цього використовувалися блокування кордону, зупинка перевезень української сільськогосподарської продукції, неприкрита боротьба з перевізниками. Користуючись війною, Польща намагалася перекрити шлях потенційному конкуренту на європейський ринок. Історична складова ігор Щоб надати фактичному саботажу пристойного вигляду, поляки вдалися до розігрування історичної карти. Попри те, що з початку президентства Володимира Зеленського попередня історична політика була фактично заморожена, польська сторона цього наче й не помітила. Країні, що бореться за виживання, нав’язували продовження політики воєн пам’яті — майже в ультимативній формі. Українці мали каятися за діяльність як регіональних формувань, що колаборували з нацистами, так і за етнічні чистки проти поляків. Що гріха таїти, у цю ситуацію Україну поставила її попередня історична політика. Вона робила акцент на тих формаціях, які не входили до Антигітлерівської коаліції, ігноруючи українців, які у вересні 1939 року воювали у складі Війська польського проти нацистської Німеччини. Так само «забуттю» піддали українських червоноармійців, що зробили вирішальний внесок у розгром гітлерівської Німеччини. Ці фатальні помилки посилили ефективність російської антиукраїнської пропаганди. Підготували ґрунт для несприйняття сучасною Німеччиною українського історичного наративу та дали Польщі підстави вимагати його засудження. В умовах повномасштабної агресії Росії Україна не могла відмовитися від героїчного епосу — необхідного для національної мобілізації. Навіть мінімальна ревізія історичної політики була неможливою. Для президента Зеленського, як вихідця зі східного регіону, боротьба довкола історичних питань на тлі війни була, м’яко кажучи, незрозумілою. І навіть тут він робив кроки назустріч Польщі, щоб знизити напругу. Але для деяких польських політичних сил цього було «замало». Бо справжньою причиною була не історична правда, а її інструменталізація у внутрішній боротьбі. Насправді мішенню був Анджей Дуда. Мовляв, не дотиснув Зеленського, який засудив, але не вибачився за Волинь. А для Зеленського головним було створення нової антиросійської коаліції, у якій Польща була б надійним союзником — без історичних ультиматумів і шантажу в критичний момент. Із надією відкласти історичні суперечності до часу після спільної перемоги. Польське МАГА: спроба позбутися німецько-французької гегемонії Останнє зближення України з Німеччиною ще більше порушило баланс між Києвом і Варшавою. Для поляків Берлін, попри всі зміни, залишається уособленням старої Європи. А Польща — амбітною й втомленою від французько-німецької гегемонії. Коли Україна дедалі частіше підтримує спільні формати з Німеччиною чи ініціативи Парижа, а Варшава чує з Києва не дипломатичну лояльність, а прагматизм — у польській уяві виникає відчуття зради. Особливо болісно це сприймається на тлі історичних образ і складної виборчої динаміки. Іншими словами: Польща очікувала, що Україна стане її союзником у боротьбі проти старої логіки ЄС. А Україна, шукаючи ресурси і вплив, почала грати за тими самими правилами. Це і є стратегічне розходження. Відповідальність лежить не лише на Києві. Польська риторика останніх місяців — аграрні війни, виборчий популізм, націоналістичний дискурс — не сприяє довірі. Але глибша причина — конфлікт геополітичних очікувань. Варшава бачить себе центром нової Європи й хоче, щоб Київ визнав цю роль. А Україна обирає баланс — часто на користь сильніших. І це зрозуміло, бо для неї йдеться про виживання. А гратися в польські амбіції — смертельно небезпечно. Тим більше коли польські виборці підтримують не лише євроскептиків, а й політиків, готових на догоду Дональду Трампу довести ЄС до інституційної руйнації. Чи є з цього вихід? Є — але тільки через чесний діалог. Києву варто пам’ятати: Польща — не просто транзитна держава, а політичний гравець, який хоче бачити в Україні партнера, а не «ще одну столицю, що шукає схвалення Берліна». Польщі ж слід усвідомити, що українська суб’єктність передбачає право на багатовекторність і власний порятунок.