Отець Богдан Галета з Івано-Франківщини повернувся в Україну 28 червня 2024 року під час чергового обміну полоненими. Тоді ж додому повернувся і священник зі Львівщини Іван Левицький. До цього священнослужителі провели понад півтора року в російському полоні. Інформації про їхнє місце перебування та стан впродовж цього часу майже не було. Після звільнення з полону отець Богдан Галета розповів журналістам LVIV.MEDIA про своє перебування в колонії для військовополонених.
Коли тільки затримали, закрили мене в камеру, мені зразу стало спокійно. Ну, нарешті вже прийшло, вже не треба чекати.
Арештували нас 16 листопада 2022 року. До цього дев’ять місяців ми вели релігійне, духовне життя, місійне життя в окупованому Бердянську. Частина людей, парафіян виїхала. Але ще лишилися люди, які з нами молилися, біженці були так само. Ми вирішили не залишати парафіян, сказали: “Ми залишаємося, ми будемо молитися, вести літургії, бути з людьми та підтримувати їх”.
Була атмосфера дуже напружена, бо ми чекали, що за нами прийдуть. Я думав, що за нами прийдуть вночі або зранку, зненацька. Але це було в обід. Отця (Івана Левицького, — ред.) затримали в місті, а мене — у храмі. Але є така річ, яку я пережив особисто — коли тільки затримали, закрили мене в камеру, мені зразу стало спокійно. Ну, нарешті вже прийшло, вже не треба чекати.
Ми розуміли, що вони за нами слідкують, що не забули про нас.
Нас затримали, напевно, військові, які нас передали далі по етапу спецслужбам ФСБ. З нами спочатку не знали, що робити, як нас використати. Напевно, це вирішувалися десь там на високих рівнях, хотіли переписати якісь статті, зброю підкидували нам. Мені говорив слідчий, що мені грозять 25 років тюрми.
Протягом дев’яти місяців перед арештом нас не чіпали, але їхні машини — легкові й вантажні, — з літерою “Z” та іншою символікою, постійно проїжджали попри наш храм. Ми розуміли, що вони за нами слідкують, що не забули про нас. Основною причиною арешту було нібито зберігання зброї, а також вони намагалися нас загітувати, щоб ми якимось чином співпрацювали. В чому ця співпраця полягала — ніхто не пояснював.
Постійно було чути крики, бо через камери, далі по коридору в них була катівня. Когось струмом били, когось намагалися в будь-який спосіб змусити кооперувати, а хтось просто зникав.
Дев’ять місяців ми пробули на так званій фільтрації у двох різних місцях у Бердянську — в міській в'язниці та на зоні 77. Потім нас етапували в Четверту колонію в Горлівці, де ми пробули ще дев’ять місяців. Я перебував в камері номер три. Там завжди було по 6-8 людей, хоча вона двомісна. Ми спали на підлозі, бо більше не було де. Хтось там був місяць, хтось два, хтось тиждень. Напевно 40 людей перейшло за той термін, коли я перебував в цій камері.
Постійно було чути крики, бо через камери, далі по коридору, була в них катівня. Когось струмом били, когось намагалися в будь-який спосіб змусити кооперувати, а хтось просто зникав. Ми навіть не знали, кого й куди відвозили, лише чули, як через коридор, через двері клацали наручники, натягували мішки на голови, і зав’язували очі скотчем.
Ставлення було різне, але їх можна, з певністю, назвати катами. Були й люди, хоч і меншість. Такі не чіпали ні фізично, ні морально, а просто виконували свої обов'язки.
Нас з отцем Іваном попередили, що якщо ми щось будемо робити, чи збирати навколо себе людей — це розцінюватиметься як пропаганда. Дякувати Богові, була можливість зранку та ввечері 5-10 хвилин читати Біблію, хоч і російською, та молитися.
В Бердянську були переважно були місцеві, а в Горлівці — і місцеві, і з Росії. Ставлення було різне, але їх можна, з певністю, назвати “кати”. Були й люди, хоч і меншість. Може вони не хотіли показувати нам співчуття, бо інакше їх би звільнили. Я не знаю, яка там ситуація, але були толерантні. Такі не чіпали ні фізично, ні морально, а просто виконували свої обов'язки — закривали, відкривали, водили на прогулянки.
Нам говорили, що Харків та Запоріжжя вже їхні, що Київ ось-ось окупують
Жодного зв'язку не було. Ми не знали, що відбувається в Україні чи у світі. Нам говорили їхні пропагандисти, що Харків та Запоріжжя вже їхні, що Київ ось-ось окупують, а Україна вже майже не існує. Уявіть собі, що полонені чують це майже два-три роки, бо там багато таких, що дуже довго сидять. Багато сумнівалися, але багато хто й вірив, що так і є. Попри все ми знали, що це неправда через один такий факт — там постійно було чути постріли. Через нас перелітали снаряди в один, і в інший бік. Якщо фронт близько, і його чути, значить в глибину України вороги не просунулися.
Я перебував в одиночній камері понад чотири місяці. До дверей камери приставили колонку і вмикали радянську музику: “мой адрєс Совєтський Союз”. Вночі, о першій-другій годині, її вимикали, а в п'ятій-шостій ранку знову вмикали. Було чути, як по стінах йде вібрація від тієї музики. Це такі психологічні тортури.
Найбільше знущалися з азовців. Навіть не дозволяли їм мати таку ж одежу, як в решти — вони мали виділятися.
Коли ми перебували на фільтрації в Бердянську, там силу не застосовували до всіх. До мене не застосовували, крім того, що я сказав про цю музику, про ці камери. А вже в Горлівці всі були рівні, всі мали одинакові роби з номерком, і там до всіх застосовували силу.
Це такі буденні речі там в Горлівці, як сніданок, обід і вечеря. По 200 людей вибігало в ту столову. І ці люди, які бігли, мусили пробігти через спецназ. Спецназ мав палки, і всіх, хто пробігав біля них, били. Коли ми їли, то між столами ходили наглядачі й били нас шокерами.
Крім того знущання ще могли викликати окремих військовополонених, і ще бити, заставляти якісь фізичні вправи робити — підскакувати чи присідати безліч разів. Найбільше знущалися з азовців. На початку так було, що навіть не дозволяли їм мати таку ж одежу, як в решти — вони мали виділятися.
В останні декілька годин ми зрозуміли, що напевно нас будуть міняти. А вони формували просто групу цивільних… Вони так чистили свої колонії.
Це було досить дивно, тому що ми думали, що нас везуть на етапування далі, в якісь інші колонії. В останній тиждень нас двома літаками везли по три години. Ми кудись летіли з Москви, потім нас везли бусом до Білоруського кордону, і там потім вертольотом їхнім ще три години летіли. Цей останній тиждень ми провели з зав'язаними скотчем очима, зі скутими у наручниках руками.
Це було несподівано, десь в останні декілька годин, коли ми зрозуміли, що напевно нас будуть міняти. А вони просто формували групу цивільних, бо це ж не можна світові сказати, що в них в колонії військовополонених є двоє цивільних. Вони так чистили свої колонії.
Що я зробив перше, коли потрапив в Україну? А подякував Богу і всім людям, які молилися, які прагнули, були причинені до цього звільнення. Першими нас зустріли єпископи, ченці… А далі мені вже легше, замість мене планують, і мені кажуть: “Іди виконуй волю Божу”. Я йду виконувати. Чи я буду в Бердянську, чи десь в іншому місці, я знаю, що Господь Бог мене кличе туди, щоб я свідчив про це. І мені легше.
Повну версію інтерв’ю з Богданом Гелетою дивіться на YouTube-каналі LVIV.MEDIA
- Дата публікації